Розділ «Книга друга»

Не вдаючись у тонкощі різниці між ідіотами й кретинами, дозволимо собі лише нагадати, що ідіотові певного ступеня вже не до снаги утворити поняття «предки», тоді як уявлення про «батька» і «матір» для нього ще цілком звичне. Але цим простим сполучним «і» Мезерічер якраз і пов’язував суспільні явища. Крім того, слід згадати про те, що в нехитрій конкретності мислення ідіотів є щось таке, що — і це підтверджує досвід усіх спостерігачів — якимсь загадковим чином бере за душу; і що поезія також бере переважно за душу, і навіть майже в такий самий спосіб, позаяк її творці нібито прагнуть вирізнятися якомога своєріднішим мисленням. Отож коли Фрідель Фоєрмауль назвав Мезерічера поетом, то він міг би так само легко — тобто з тих самих темних мотивів (а в його випадку, знову ж таки, у хвилину раптового осяяння) — назвати його й ідіотом і то в прикметний навіть для всього людства спосіб. Адже те спільне, про що тут ідеться, — це розум у такому стані, коли його не стримують жодні широкі поняття, не облагороджують жодні розмежування й абстракції, розум у такому стані, в якому можливі щонайгрубіші поєднання, і це особливо наочно виявляється саме в тому, як він обмежується найпростішим сполучником «і», що безпорадно сточує й сточує все докупи, замінюючи недоумкуватому складні взаємозв’язки; можна стверджувати, що й світ, попри весь свій розум, перебуває в такому самому спорідненому з недоумством стані; цей висновок навіть напрошується сам собою, коли події, що відбуваються у світі, намагаєшся збагнути в усій їхній сукупності.

Тільки не треба гадати, нібито ті, хто висуває й поділяє ці погляди, — одні такі розумні на цілому світі! Річ тут зовсім не в окремій людині й не в оборудках, які залагоджує вона чи які більш чи менш спритно залагоджує кожен, хто цього вечора прийшов до Діотими. Бо коли, наприклад, невдовзі, у перерві, ґенерал Штум зав’язав з його ясновельможністю розмову, під час якої люб’язно-вперто й шанобливо-відверто заперечив: «Ви вже даруйте мені, ясновельможносте, що я категорично не згоден, але в тому, що люди пишаються своєю расою, є не лише зарозумілість, а й щось привабливо шляхетне!», — то він добре знав, що хотів сказати цими словами; погано він знав тільки, що ними сказав, бо такі цивільні слова завжди прикриває якась обслонка, мов ото груба рукавиця — руку, що нею намагаєшся видобути одного сірника з повної коробки. І Лео Фішель, який не відстав від Штума, помітивши, що той нетерпляче подався до його ясновельможности, додав:

 — Людей треба розрізняти не за расами, а за заслугами!

І в тому, що відповів його ясновельможність, теж була своя логіка; граф не звернув уваги на щойно відрекомендованого йому директора Фішеля й сказав ґенералові:

 — Навіщо буржуазії раса? Що камергер має бути дворянином у шістнадцятому коліні, — цим вона завжди обурювалась, це, мовляв, зухвальство. А що вона робить тепер сама? Тепер вона хоче того самого, ще й більшого. Шістнадцятого коліна їй уже мало! Це вже просто снобізм!

Його ясновельможність був роздратований, тож висловлювався він, цілком природно, саме так. Та й узагалі те, що людина має розум, сумніву не викликає, вся штука лише в тому, як вона застосовує свій розум у суспільному плані.

Його ясновельможність був невдоволений проникненням до паралельної акції «народних» елементів, яке він-таки і спричинив. Зробити це його змусили різноманітні міркування політичного й суспільного характеру; сам він визнавав лише «населення держави». Його друзі в політиці радили йому: «Не велика біда, якщо ти послухаєш, що вони кажуть про расу, про її чистоту й про кров; хто взагалі сприймає таку балаканину поважно!» — «Але ж вони говорять про людину так, немовби вона — худобина!» — заперечував граф Ляйнсдорф; він тримався католицьких уявлень про людську гідність, які не давали йому, хоч він і був великий землевласник, зрозуміти, що ідеали птахівництва й конярства можна застосовувати й до дітей Божих. На це його друзі відповідали: «Та не дивись ти відразу в корінь! До того ж, може, це навіть краще, ніж якби вони розводилися про гуманність і такі інші чужоземні революційні штучки, як це завжди було досі!» І це зрештою переконало його ясновельможність. Але граф був невдоволений і тим, що цей Фоєрмауль, запросити якого він спонукав Діотиму, лише викликав нове замішання в паралельній акції і розчарував його. Баронеса Вайден підносила цього поета до небес, і він, Ляйнсдорф, зрештою не встояв проти її натиску. «Щодо цього ви маєте цілковиту рацію, — визнав граф, — за нинішнього курсу нас справді можуть звинуватити в онімеченні. Маєте ви рацію й у тому, що нам не завадить, либонь, запросити якого-небудь поета, котрий говорить про те, що треба любити всіх людей. Але ж зрозумійте, накидати це пані Туцці я просто не можу!» Проте Вайден стояла на своєму і, мабуть, знайшла нові переконливі арґументи, бо наприкінці розмови Ляйнсдорф таки пообіцяв їй зажадати від Діотими, щоб та запросила Фоєрмауля. «Роблю я це без великого бажання, — сказав він. — Але міцній руці, щоб люди її зрозуміли, потрібні й гарні слова. У цьому я з вами згоден. Маєте ви рацію й у тому, що останнім часом усе посувається надто повільно, немає вже того справжнього завзяття!»

Але тепер ось його ясновельможність був невдоволений. Людей він за дурнів не мав, аж ніяк, хоч і вважав себе розумнішим від решти й не міг узяти втямки, чому ці розумні люди сукупно справляють на нього таке кепське враження. Ба більше, все життя справляло на нього таке враження, немовби поряд із станом розумности й у вчинках окремо взятої людини, і в діях офіційних інституцій, що до них він, як відомо, залічував і віру та науку, існував стан цілковитої нестями загалом. Раз у раз народжувалися доти невідомі ідеї, розпалювали пристрасті і з плином часу зникали; люди гналися то за цим, то за тим, упадали з одного забобону в інший; сьогодні вони вітали радісними вигуками його величність, а назавтра виголошували жахливі підбурювальні промови в парламенті; але з усього цього так нічого й не виходило! Якби все це можна було зменшити в мільйон разів і перевести, сказати б, у масштаби однієї голови, то вийшла б стеменно та картина непередбачуваности, забудькуватости, невігластва й блазнювання, яка в уяві графа Ляйнсдорфа завжди була пов’язана з пацієнтом божевільні, хоча досі нагоду замислитися над цим граф мав не часто. І ось він похмуро стояв у колі добродіїв, розмірковуючи про те, що саме ж бо паралельна акція мала виявити істину, й не годен був сформувати яку-небудь думку про віру, думку, від якої лише відчував щось приємно-заспокійливе, мов ото тінь від високого муру, і мур той був, мабуть, церковний.

 — Сміх та й годі! — мовив він до Ульріха, по хвилі відмовившись від цієї думки. — Якщо поглянути на все трохи збоку, то це нагадує шпаків, що зграями сидять восени в саду на деревах!

Ульріх повернувся до Ґерди. Їхня розмова не справдила того, що обіцяв її початок; від дівчини не можна було почути майже нічого, крім коротких відповідей, через силу відрубаних від чогось такого, що клином застрягло в неї у грудях; зате більше розмовляв Ганс Зеп, він удавав із себе її чатового й відразу дав зрозуміти, що це гниле оточення його не залякає.

 — Чи знаєте ви великого фахівця з расових проблем Бремсгубера? — поцікавився він в Ульріха.

 — Де він мешкає? — спитав Ульріх.

 — У ШердінГу на Лаа, — відповів Ганс.

 — Хто він такий? — спитав Ульріх.

 — Яке це має значення?! — сказав Ганс. — Тепер приходять саме нові люди! Він аптекар!

Ульріх звернувся до Ґерди:

 — Тепер ви, я чув, заручені по-справжньому! А Ґерда відповіла:

 — Бремсгубер вимагає без жалю придушувати всіх, хто належить до інших рас. Принаймні це не так жорстоко, ніж жаліти і зневажати!

Губи в неї знову тремтіли, коли вона вичавлювала із себе цю неоковирно зліплену фразу.

Ульріх лише глянув на неї й похитав головою.