Розділ «Книга друга»

Арнгайм слухав це доброзичливо, бо ніколи не відкидав щиро висловлених думок, а надто любив свіжі. Його турбувало, чи не наштовхнеться справа з нафтовими родовищами на труднощі в парламенті. Він не мав сумніву, що уникнути протидії слов’янських політиків у жодному разі не пощастить, і сподівався заручитися підтримкою німецьких. В урядових колах усе йшло непогано, коли не брати до уваги певної ворожости в міністерстві чужоземних справ, великого значення якій він не надавав. Другого дня він мав їхати до Будапешта.

Ворожих «спостерігачів» навколо нього й решти головних постатей крутилося чимало. Найшвидше їх можна було розпізнати з того, що вони з усім погоджувалися й були такі люб’язні, хоч до рани прикладай, тоді як решта людей трималися все ж таки переважно різних поглядів.

Одного такого Туцці спробував переконати словами:

 — Усе, що кажуть, нічого не означає! Це взагалі нічого не означає!

Ще один йому повірив. Це був парламентар. Але він не змінив думки, з якою сюди прийшов, — що тут коїться все ж таки щось недобре.

А його ясновельможність у розмові зі ще одним таким допитливим, захищаючи цей вечір, сказав, навпаки, таке:

 — Шановний ви мій, від тисяча вісімсот сорок восьмого року навіть революції робляться лише балаканиною!

Хибно було б у таких відмінностях не бачити нічого, крім припустимого відступу від загалом неминучої в житті одноманітности; а проте цю багату на наслідки помилку роблять майже так само часто, як промовляють фразу: «Це справа почуттів!», обійтися без якої наш розум, схоже, ну геть не може, бо так уже він влаштований. Ця неодмінна фраза відділяє те, що в житті має статися, від того, що може статися.

 — Вона відділяє, — сказав Ульріх Агаті, — усталений лад від наданої особистої свободи дій. Ця фраза відділяє раціоналізоване від того, що вважають ірраціональним. У звичайному своєму вживанні вона означає визнання того, що людяність у головних речах — це необхідність і неминучість, а в речах другорядних — якась підозріла сваволя. Люди вважають, що життя обернулося б на в’язницю, якби ми не мали змоги віддавати перевагу вину над водою, бути атеїстами чи святенниками, і ніхто й думки не припускає, що коли йдеться про почуття, то справді можна віддавати чому-небудь перевагу; щодо почуттів, то скоріше є речі дозволенні й недозволенні, хоча чітких меж між ними й немає.

Питання почуттів між Ульріхом і Агатою було недозволенне, і вони, тримаючись попідруки й марно шукаючи очима затишного куточка, розмовляли лише про це зібрання, хоч потай не переставали нестямно тішитися тим, що після пересварки зійшлися знов. А щодо вибору — любити всіх людей на світі чи спершу якусь їхню частину знищити, — то він, навпаки, вочевидь був питанням почуттів двічі дозволенним, а то в Діотиминому домі й при його ясновельможності це питання не обговорювали б так гаряче, хоч воно, до того ж, ще й поділяло гостей на два ворожі табори. Ульріх стверджував, що винахід «питання почуттів» зробив справі почуттів найгіршу послугу з усіх, які цій справі будь-коли робили, й, бажаючи пояснити сестрі неймовірне враження, яке на нього справив цей вечір, повів мову про це так, що мимоволі повернувся до перерваної вранці розмови, немовби хотів знайти для неї виправдання.

 — Просто не знаю, з чого й почати, — промовив він, — щоб не навести на тебе нудьгу. А можна, я поясню тобі, що я розумію під «мораллю»?

 — Прошу, — відповіла Агата.

 — Мораль — це регламентування поведінки всередині якої-небудь спільноти, але насамперед — регламентування вже своїх власних мотивів, тобто почуттів і думок.

 — Як на кілька годин, то це — великий прогрес! — відказала, засміявшись, Агата. — Ще сьогодні вранці ти сказав, нібито не знаєш, що таке мораль!

 — Звичайно, не знаю. А проте можу дати тобі добрий десяток пояснень. Найдавніше — що Бог з усіма подробицями відкрив нам порядок життя.

 — Найдавніше і, мабуть, найпрекрасніше! — сказала Агата.

 — Але найімовірніше те, — наголосив Ульріх, — що мораль, як і будь-який порядок, народжується внаслідок примусу й насилля! Група людей приходить до влади й просто накидає решті правила й засади, які забезпечують їй, цій групі, панування. Але водночас вона дотримується тих правил і засад, які піднесли на висоту її саму. Тому водночас вона слугує прикладом. Водночас вона під впливом протидії сама зазнає змін. Усе це, звісно, багато складніше, ніж можна описати кількома словами, а оскільки відбувається це аж ніяк не без участи розуму, але й аж ніяк не завдяки розуму, а завдяки практиці, то внаслідок цього зрештою виходить таке собі неозоре плетиво, яке незалежно, мов небо Господнє, простирається над світом. І все ідентифікує себе з цією сферою, хоча ця сфера не ідентифікує себе ні з чим. Інакше кажучи: все моральне, але сама мораль — не моральна!…

 — З її боку це просто чарівно, — сказала Агата. — Але знаєш, сьогодні я зустріла гарну людину!

Такий поворот у розмові трохи здивував Ульріха, та коли Агата заходилася розповідати йому про зустріч із Лінднером, він насамперед спробував витлумачити цю зустріч у руслі власних думок.

 — Гарних людей ти знайдеш сьогодні й тут, десятки, — промовив він, — але якщо дозволиш мені сказати ще кілька слів, то довідаєшся, чому тут є люди й погані.