Розділ «Книга друга»

 — Наша культура надто отруєна неповноцінним, морально спотвореним, — додав він уже від себе й поцікавився: — Але яка, власне, мета сьогоднішнього вечора? Проходячи повз різноманітні гурти, я навдивовижу часто чув просто-таки руссоїстські думки про вроджену доброту людини!

Туцці — а це запитання було звернене насамперед до нього — усміхався й мовчав; але саме цієї миті до Ульріха повернувся ґенерал, і Ульріх, бажаючи вшитись від нього, познайомив його зі Швунґом. Професорові Ульріх відрекомендував ґенерала як людину, більше, ніж будь-хто з присутніх, здатну відповісти на його запитання. Штум фон Бордвер енерґійно запротестував, але Швунґ та й Туцці відпускати його не хотіли; Ульріх радо потирав руки й уже ступив був кілька кроків убік, збираючись утекти, коли це його затримав один давній знайомий, який сказав:

 — Моя дружина й донька теж тут. Це був директор банку Лео Фішель.

 — Ганс Зеп склав державний іспит, — повідомив він. — Що тут скажеш? Тепер ще тільки один іспит — і він уже доктор! Ми всі сидимо он там, у кутку, — показав він аж на останню кімнату. — Ми тут мало кого знаємо. Давненько, до речі, ми вас у себе не бачили! Як там ваш добродій батько, га? Ганс Зеп роздобув нам запрошення на сьогоднішній вечір, моїй дружині страх як кортіло. Хлопець він, виявляється, не такий уже й безпорадний. Вони тепер напівофіційно заручені, Ґерда й він. А ви, либонь, і не в курсі? Але Ґерда, знаєте, таке дівчисько…

Я навіть не певен — кохає вона його чи просто забрала це собі в голову. Може, підійдете до нас на хвилинку?…

 — Підійду, тільки потім, — пообіцяв Ульріх.

 — Так-так, підходьте! — повторив своє запрошення Фішель і змовк. Згодом прошепотів: — А ото, либонь, господар дому? Чи не познайомите мене з ним? Бо ми ще не мали нагоди. Ще не знаємо ні його, ні її.

Та коли Ульріх уже зібрався був познайомити їх, Фішель спинив його.

 — А великий філософ? Як там йому ведеться? — поцікавився він. — Моя дружина й Ґерда просто-таки закохані в нього. Але що з тими нафтовими родовищами? Тепер кажуть, буцімто це була фальшива чутка. Не вірю! Таке завше спростовують! Знаєте, як це буває? Коли моя дружина розгнівається, бува, на нашу служницю, то дівчина, виявляється, — і брехуха, і грубіянка, й поводиться аморально; самі, так би мовити, душевні Ганджі. Та тільки-но я потай пообіцяю дівчині збільшити платню — аби лишень мати спокій, — і душі наче й не було! Про душу вже ніхто й не згадує, в домі раптом стає все лихо-тихо, і дружина навіть не знає чому. Чи не так? Адже так воно й буває? А щодо нафтових родовищ, то, з погляду комерції, надто вже це скидається на правду, щоб повірити спростованню.

І, позаяк Ульріх мовчав, а Фішелеві кортіло повернутися до дружини в ореолі обізнаности, то він почав іще раз:

 — А тут досить мило, нічого не скажеш. Але моїй дружині невтямки: що це тут за такі дивні розмови? І хто такий, власне, цей Фоєрмауль? — додав він одразу. — Ґерда каже, він, мовляв, великий поет; а Ганс Зеп каже, що він — не хто інший, як кар’єрист, і люди просто попадаються йому на вудочку!

Ульріх відповів, що істина десь посередині.

 — Це ви добре сказали! — подякував йому Фішель. — Річ у тім, що істина завжди посередині, а про це тепер усі забувають, упадають у крайнощі! Я щоразу кажу Гансові Зепу: свої погляди може мати кожне, але життєві випробування витримують лише ті з них, котрі дають змогу що-небудь заробляти, бо це доводить, що їх розуміє і решта людей!

Тим часом з Фішелем непомітно сталася якась важлива переміна, але зрозуміти її Ульріх, на жаль, не завдав собі клопоту, поквапившись передати Ґердиного батька гурту довкола начальна відділу Туцці.

А там уже вправлявся у красномовстві Штум фон Бордвер, адже заволодіти Ульріхом йому не пощастило, а бажання вибалакатись розпирало йому груди так, що він просто скористався першою-ліпшою нагодою.

 — Як пояснити сьогоднішній вечір? — вигукував він, повторюючи запитання надвірного радника Швунґа. — Я б відповів у його ж таки, так би мовити, виваженому дусі: найкраще — не пояснювати взагалі! Це не жарт, панове, — провадив він не без скромних гордощів. — Сьогодні пополудні я показував одній молодій дамочці психіатричну клініку нашого університету. В нашій розмові я випадково поцікавився, що вона в тій клініці, власне, шукає, щоб можна було все ж таки дати їй вичерпне пояснення. І я почув дотепну відповідь, яка спонукає до глибоких роздумів. А сказала та дамочка таке: «Якщо все пояснювати, то людина ніколи нічого у світі не змінить!»

У відповідь на ці слова Швунґ несхвально похитав головою.

 — Що вона мала на увазі, я, звісно, не знаю, — сказав, ніби на своє виправдання, Штум, — і не поділяю її думки цілком, але частка істини в цьому виразно відчувається! Розумієте, сам я, до прикладу, дуже багатьма настановами завдячую своєму товаришеві, який уже не раз допомагав порадами його ясновельможності, а заразом і нашій акції. — Він шанобливо показав на Ульріха. — Але те, що сьогодні народжується отут, — це своєрідне неприйняття настанов. Так я повертаюся до того, що стверджував на початку!

 — Але ж ви хочете… — промовив Туцці, — тобто кажуть, нібито добродії з військового міністерства сьогодні хочуть спровокувати якесь патріотичне рішення — збирання громадських коштів чи щось таке — задля переозброєння артилерії. Звичайно, це має набути лише демонстративного характеру, щоб, скориставшись громадською думкою, вчинити певний тиск на парламент.

 — Принаймні саме так схильний розуміти багато чого з того, що тут сьогодні пролунало, і я! — погодився надвірний радник Швунґ.