Розділ «Книга друга»

Отак розмовляючи й обходячи метушню, вони дійшли до передпокою, й Ульріх замислився, в який бік їм тепер повернути; на думку спала й Діотимина кімната, й комірчина Рахель, але ні туди, ні туди входити йому вже не хотілось, отож вони з Агатою лишилися поки що серед безлюдного одягу, що висів у передпокої. Ульріх не знав, як продовжити розмову далі.

 — Я мав би, власне, ще раз почати спочатку, — промовив він, зробивши нетерплячий і безпорадний жест. І раптом сказав: — Ти не хочеш знати, як учинила — добре чи погано, але тебе тривожить, що й те, й те ти робиш, не маючи твердого мотиву!

Агата кивнула головою.

Він узяв обидві її руки в свої.

Тьмяве мерехтіння її шкіри й запах невідомих йому рослин, що йшов із неглибокого викоту сукні в нього перед очима, — все це на мить утратило земне значення. Поштовхи крови передавалися з рук у руки. Глибокий рів несьогосвітнього походження, здавалося, замкнув їх на нічийній землі.

Йому раптом забракло уяви, щоб усе це назвати; десь поділися навіть слова, до яких він часто вдавався в такому разі. «Ми поводитимемось не під впливом миттєвого імпульсу, а відповідно до стану, що триватиме до кінця». — «Так, щоб це привело нас до того центру, звідки вже не можна вернутись і взяти все назад». — «Не від останньої грані з її непостійністю, а від єдиного, незмінного щастя». Такі фрази просилися Ульріхові на язик, і він міг би, здавалося йому, промовити їх уголос, якби тепер потрібно було лише говорити; але в тій конкретній їхній із сестрою ситуації, де такі фрази можна було застосувати, це виявилося раптом неможливим. І це його хвилювало й робило безпорадним. Однак Агата добре його розуміла. І мала бути б щасливою, що це вперше шкаралупа навколо нього луснула і її «суворий брат» оголив усе, що мав у собі, мов яйце, що впало додолу. Але цього разу її почуття, на подив їй, були не цілком готові приєднатися до його почуттів. Між ранком і вечором тепер лежала ота незвичайна зустріч із Лінднером, і хоч той чоловік викликав у неї просто зчудування й цікавість, навіть такої зернинки було вже досить, щоб не виникло безкінечного віддзеркалення пустельницького кохання. Ульріх відчув це по її руках, перше ніж Агата встигла що-небудь відповісти, і вона. не відповіла нічого.

Він здогадався, що ця несподівана її замкненість пов’язана з подією, про яку сестра недавно йому розповіла. Присоромлений і спантеличений тим, що його почуття дістали відкоша, він похитав головою й сказав:

 — Ти так багато очікуєш від доброти того чоловіка, що аж прикро!

 — Мабуть, таки прикро, — визнала Агата.

Ульріх звів на неї погляд. Він зрозумів, що для сестри ця зустріч означає більше, ніж усі залицяння, що випали на її долю, відколи вона була під його опікою. Він навіть трохи знав того чоловіка; Лінднер брав участь у громадському житті; то він колись, на першому засіданні паралельної акції, виголосив коротку, зустрінуту гнітючою мовчанкою промову, де йшлося про «історичний момент» чи про щось таке, — незграбну, щиру й малозначущу. Мимоволі Ульріх озирнувся; але він не пригадував, щоб той чоловік траплявся йому серед цих гостей, та й знав, що його вже не запрошували. Ульріх, мабуть, зустрічав його час від часу де-небудь іще, либонь, в учених колах, або читав які-небудь його праці, бо в міру того, як він напружував пам’ять, з ультрамікроскопічних слідів, що лишилися в ній, в’язкою, відразливою краплею тужавіла думка: «Прісний віслюк! Якщо претендуєш на досить високий рівень, то такого чоловіка не можна сприймати серйозно, як і професора Гаґауера!»

Він сказав про це Аґаті.

Аґата нічого не відповіла. Навіть потисла йому руку.

Ульріх відчував: діється щось украй безглузде, але спинити його не можна!

Цієї миті до передпокою ввійшли люди, і брат із сестрою відступили одне від одного.

 — Провести тебе знов туди? — спитав Ульріх.

Аґата відповіла заперечливо й роззирнулася, шукаючи вихід із становища.

Ульріхові раптом сяйнула думка, що сховатися від людей можна лише на кухні.

Там кухарка наповнювала напоями батареї склянок і накладала на таці тістечка. Жінка метушилася не присідаючи; Рахель і Солиман очікували своєї поклажі, але між собою не перешіптувались, як бувало при такій нагоді колись, а стояли нерухомо й нарізно. Коли ввійшли Ульріх з Аґатою, маленька Рахель зробила кніксен, а Солиман просто чемно викотив свої темні очі, й Ульріх сказав:

 — У кімнатах така духота. Можна у вас чим-небудь освіжитися?

Він сів з Аґатою біля вікна й поставив на підвіконня про людське око тарілки й склянки, щоб, коли хто-небудь увійде, все мало такий вигляд, ніби двоє друзів дому дозволили собі трохи розважитись. Коли вони всілися, Ульріх стиха зітхнув і сказав: