Розділ «Книга друга»

 — Даруйте, ясновельможносте, що я вас перебиваю, — попросив ґенерал. — Але ти мені скажи, — звернувся він до Ульріха, — чи справді можна стверджувати, нібито людина слухається лише своїх емоцій, але аж ніяк не здорового глузду?

Ульріх спантеличено звів на нього очі.

 — Там є один такий марксист, — пояснив Штум, — який стверджує, так би мовити, що економічний базис людини цілком і повністю визначає її ідеологічну надбудову. А йому заперечує психоаналітик; той стверджує, що ідеологічна надбудова — цілком і повністю продукт базису, який становлять інстинкти.

 — Не так це просто, — сказав Ульріх, збираючись ушитися.

 — Так я завше й кажу! Але що з того! — одразу відповів ґенерал, не зводячи очей з Ульріха.

Але тепер слово взяв знову Ляйнсдорф.

 — А ви знаєте, — звернувся він до Ульріха, — десь приблизно про таке щойно хотів побалакати і я. Адже хай там який буде базис — чи то економічний, чи то статевий, — одне слово, перед цим я хотів сказати ось що: чому в надбудові люди такі ненадійні?! Бо є такий вислів, він уже став приказкою: світ збожеволів. Зрештою, іноді справді здається, що так воно й є!

 — Це — психологія мас, ясновельможносте! — знову втрутився вчений ґенерал. — Поки справа стосується мас, я дуже добре це розумію. Масами керують лише інстинкти, до того ж, певна річ, саме ті, які властиві більшості індивідів. Це — логічно! Тобто це, звісно, нелогічно. Масам логіка чужа, логічними думками вони послуговуються тільки задля того, щоб причепуритися! Чим вони керуються насправді, то це — тільки й лише навіюванням. Якщо ви віддасте в мої руки газети, радіо, кіно-промисловість і, може, ще кілька інших засобів культури, то я обіцяю за кілька років — як колись сказав мій товариш Ульріх — з людей зробити людоїдів! Саме через це людству й потрібна тверда оруда! А втім, ви, ясновельможносте, знаєте про це краще, ніж я! Але що й окремо взята людина, за певних умов така високопоставлена, може бути теж нелогічною — в це я нізащо не повірю, хоч це стверджує навіть Арнгайм.

Чим міг Ульріх підсобити своєму товаришеві в цій випадковій суперечці? Як ото вудка замість рибини часом витягує з води жмут водоростей, так на Генераловому запитанні повис заплутаний клубок теорій. Чи людина керується лише своїми емоціями й робить, відчуває, ба навіть обмірковує тільки те, до чого її спонукають позасвідомі потоки бажань або, як тепер припускають, трохи лагідніший бриз насолоди? Чи не керується вона все ж — а сьогодні припускають і таке — скоріше здоровим глуздом і волею? Чи вона керується переважно певними емоціями, наприклад сексуальними, як тепер припускають? Чи, може, вона зазнає все ж таки психологічного впливу економічних умов, а не впливу переважно сексуальних емоцій, як нині також припускають? Таку складну структуру, яку становить людина, можна розглядати з багатьох боків, обираючи віссю для теоретичної картини то те, то те; виходять неповні істини, із взаємопроникнення яких поволі виростає повна. Та чи виростає вона насправді? Досі щоразу, коли яку-небудь неповну істину приймали за єдино слушне пояснення, це за себе помщалося. Але, з другого боку, навряд чи можна було б прийти до цієї неповної істини, не надавши їй спочатку надто великого значення. Тож історія істини й історія почуттів пов’язані численними нитками, однак історія почуттів канула в морок. Ба більше, на Ульріхове переконання, то була навіть не історія, а якесь безладне нагромадження подій. Смішно, наприклад, що релігійні, а отже, либонь, і сповнені пристрасти думки про людину, народжені середньовіччям, були перейняті вірою в її розум і волю, тоді як нині багато вчених (єдина їхня пристрасть, якщо вони взагалі на неї здатні, полягає в тому, що вони надто багато курять) вважають почуття основою всього, що є в людині.

Отакі думки снували в голові Ульріха, і він, звичайно, не мав жодного бажання відповідати на балаканину Штума, який, утім, на це й не очікував, а лише намагався остигнути, перше ніж повернутись туди, звідки прийшов.

 — Графе Ляйнсдорф! — стиха промовив Ульріх. — Пригадуєте, колись я порадив вам заснувати Генеральний секретаріат з усіх питань, для вирішення яких однаковою мірою потрібні душа і точність?

 — Пригадую, звичайно, — відповів Ляйнсдорф. — Я розповів про це навіть його преосвященству, й він щиро посміявся. Але сказав, що ви надто пізно з’явилися!

 — І все ж таки це — саме те, ясновельможносте, з приводу чого ви щойно пошкодували, що його немає! — вів далі Ульріх. — Ви кажете, що сьогодні світ уже не пам’ятає про те, чого він хотів учора, що його настрої міняються без достатньої на те причини, що він завжди збуджений, що він не приходить до жодного результату й що якби уявити собі в одній-єдиній голові все, що діється в головах усього людства, то в ній справді виявилася б ціла низка відомих ознак атрофії, які свідчать про розумову неповноцінність.

 — Надзвичайно слушно! — вигукнув Штум фон Бордвер, який, пишаючись надбаними пополудні знаннями, визнав за потрібне затриматися ще трохи. — Це — досить точна картина… Ет, знов забув, як називається та психічна недуга, але це — її точна картина!

 — Ні, — відказав, усміхнувшись, Ульріх, — назвати це картиною якоїсь певної психічної недуги, безперечно, не можна. Бо що відрізняє здорову людину від психічно хворої? Саме те, що здорова має всі психічні недуги, а хвора — лише одну!

 — Дуже дотепно! — вигукнули в один голос, хоч і трохи різними словами, Штум із Ляйнсдорфом, а потім такою самою манерою додали: — Але що це, власне, означає?

 — Це означає, — відказав Ульріх, — ось що: якщо під мораллю розуміти регулювання всіх отих стосунків, до яких належать почуття, уява й таке інше, то кожен окремий індивід у цих стосунках пристосовується до решти людей, нібито набуваючи в такий спосіб певної усталености, але всі разом у моралі не виходять зі стану божевілля!

 — Ну, це вже занадто! — добродушно промовив граф Ляйсдорф, а Генерал і собі докинув:

 — Але ж послухай, у кожного має бути все ж таки власна мораль; адже нікому не можна диктувати, кого йому любити — кішку чи собаку!

 — Невже цього не можна диктувати, ясновельможносте?! — настійно спитав Ульріх.