Розділ «Книга друга»

 — Ішлося, мабуть, про «загартування», такі речі, бачте, легко переплутати, — сказав Генерал.

 — Ні-ні! — вигукнув Фішель. — Це були сповнені зневаги, просто-таки революційні думки! Ви, мабуть, не знаєте нашої підбуреної молоді, пане Генарал-майор! Я дивом дивувався, що таких людей узагалі сюди допускають.

 — Революційні думки? — насторожився Штум, бо йому це прийшлося не до шмиги, й посміхнувся так холодно, як лишень давало змогу посміхнутися його округле обличчя. — На жаль, пане директор, мушу сказати, що особисто я проти самих революційних настроїв нічого, анічогісінько не маю. Тобто доти, звісно, доки їм не дають і справді розв’язати революцію! Адже в усьому цьому нерідко стільки ідеалізму, що просто жах! А щодо того, кого допускати, то Акція, покликана охопити всю вітчизну, не має аніякісінького права відштовхувати від себе конструктивні сили, хоч би в чому вони виявлялися!

Лео Фішель мовчав. Професор Швунг не надавав аж такого значення думці вельможі, який до цивільної адміністрації не належав. Туцці подумки проказував: «Перша течія… Друга течія…» Це нагадувало йому про двоє трохи подібних словосполучень — «перша загата, друга загата», — але ні самі ці словосполучення, ні розмова з Ульріхом, в якій вони трапилися, до голови йому не навертались; у ньому лише прокинулися незбагненні ревнощі до дружини, пов’язані з цим незагрозливим Генералом якимись невидимими проміжними ланками, й він хоч умри не міг у них розібратися. Коли начальника відділу збудила мовчанка, йому скортіло показати цьому вояка, що його, Туцці, не зіб’ють з пуття ніякі словесні викрутаси.

 — Якщо все це узагальнити, пане Генерал, — почав він, — то військова партія хоче.

 — Ох, пане начальник відділу, та ніякої військової партії немає! — ту ж мить урвав його Штум. — Ми тільки й чуємо: військова партія та військова партія, а тим часом природа військових така, що вони стоять вище від будь-яких партій!

 — Ну, тоді, отже, військове відомство, — досить різко відреагував Туцці на те, що його перебили. — Ви сказали, нібито самих гармат війську замало, нібито йому потрібен і відповідний дух. То яким же духом ви тепер зволите заряджати свої гармати?

 — Ого, як замахнулися, пане начальник відділу! — вигукнув Штум. — Ми почали з того, що я мав дати добродіям пояснення з приводу сьогоднішнього вечора, і я сказав, що тут, власне, немає чого пояснювати. Це — єдине, в чому я непохитний! Бо якщо дух часу справді має дві течії, про які я казав, то обидві вони теж не за те, щоб «давати пояснення». Нині тягнуть руку за силами інстинкту, силами крови й таким іншим. Я, звісно, не прихильник усього цього, але щось тут таки є!

По цих словах директор Фішель знову скипів і заявив, що військові за певних умов ладні навіть піти на змову із самим антисемітизмом, аби лиш дістатися до своїх гармат, і це — аморально!

 — Але ж пане директор! — заспокоїв його Штум. — По-перше, дрібка антисемітизму не робить погоди, коли люди вже взагалі «анти»: німці — проти чехів і мадярів, чехи — проти мадярів і німців, і так далі — кожен проти всіх. А по-друге, саме австрійський офіцерський корпус завше був інтернаціональний, досить лишень поглянути на всі оті італійські, французькі, шотландські й казна ще які прізвища; є в нас і ґенерал піхоти фон Кон — командує корпусом в Ольмюці…

 — Боюся все ж таки, ви берете на себе надто багато, — своєю чергою й Туцці урвав Штума. — Ви інтернаціональні й войовничі, а хочете мати оборудку з націоналістичними й пацифістськими течіями. Це ледве не більше, ніж може зробити професійний дипломат. Сьогодні військову політику з використанням пацифізму в Європі провадять найдосвідченіші фахівці!

 — Але ж політику робимо взагалі не ми! — знов тоном стомленого скаржника запротестував Штум проти такого прикрого непорозуміння. — Його ясновельможність хотів дати власності й освіченості останню нагоду духовно об’єднатися. Оце й стало приводом для сьогоднішнього вечора. Звісно, якщо цивільний дух так і не спроможеться об’єднатись, то ми опинимося в такому становищі.

 — Цікаво, в якому ж? Ось про це якраз і непоганого було б почути! — вигукнув Туцці, необачливо підбиваючи ґенерала прохопитися словом.

 — У складному, звісно, — промовив Штум обережно й скромно.

Поки ці четверо отак розмовляли, Ульріх уже давно нишком ушився й тепер розшукував Ґерду, обминаючи збоку гурт його ясновельможности й військового міністра, щоб його звідти не покликали.

Він угледів її ще здалеку, вона сиділа під стіною поруч із матір’ю, яка застиглими очима дивилася в салон, а по другий бік з неспокійним і норовистим виглядом стояв Ганс Зеп. Після тієї нещасливої останньої зустрічі з Ульріхом дівчина ще дужче схудла, і що ближче він до неї підходив, то менш чарівніше, але чомусь саме через це фатально привабливіше виділялася на тлі кімнати її голова й кволі плечі. Коли Ґерда побачила Ульріха, щоки її враз спалахнули рум’янцем, що його потім змінила ще глибша блідість, і дівчина мимоволі зробила всім тілом такий рух, немовби в неї заболіло серце, але вона чомусь не може схопитися рукою за груди. У пам’яті в нього промайнула сцена, коли він, знавіснівши від своєї тваринної переваги збуджувати її тіло, вчинив наругу над її волею. І ось це тіло, видиме для нього під сукнею, сиділо на стільці, діставало накази ображеної волі триматися тепер гордо й тремтіло. Ґерда на нього не гнівалася, він це бачив, але вона хотіла будь-що з ним «покінчити». Він непомітно уповільнив ходу, щоб якомога довше помилуватися цією картиною, і таке сповнене насолоди затягування зустрічі, схоже, відповідало взаємному ставленню цих двох людей, які ніколи не могли зійтися цілком.

І коли Ульріх був уже близько й не бачив нічого, крім трепету в обличчі, яке його очікувало, на нього впало щось невагоме, — чи то тінь, чи то хвиля тепла, й він побачив Бонадею, яка, мабуть, слідкувала за ним і тепер німо, але навряд чи невмисно пройшла повз нього, і він привітався з нею. Світ чарівний, якщо його сприймати таким, який він є. На мить безневинний контраст поміж розкішним і вбогим, що знайшов свій вияв у цих двох жінках, видався йому таким величезним, як контраст поміж лугом і камінням біля підніжжя скель, і в Ульріха зринуло таке відчуття, ніби він виходить з паралельної акції, хоч і з провинною усмішкою на вустах. Коли Ґерда побачила, як ця усмішка повільно опускається назустріч її простягненій руці, повіки в неї затремтіли.

Цієї миті Діотима завважила, що Арнгайм повів молодого Фоєрмауля до гурту його ясновельможности й військового міністра, і, бувши досвідченим тактиком, вирішила завадити будь-яким знайомствам і розмовам, запустивши до кімнат усю обслугу з прохолодними напоями.

37. Порівняння

Таких розмов, як оце щойно наведені, було багато, десятки, й усі вони мали щось спільне, що не так просто описати, але що й замовчати теж не можна, коли не вмієш так, як це вмів урядовий радник Мезерічер, подати блискучу картину товариства за допомогою самого лише переліку: присутні були той і та, вбрані були в те й те, казали те й те; саме до цього, до речі, і зводиться те, що багато хто вважає щонайсправжнісіньким мистецтвом оповіді. Фрідель Фоєрмауль не був, отже, жалюгідним облесником — таким він узагалі ніколи не був, — просто йому вчасно й доречно спало дещо на думку, коли він при Мезерічері сказав про Мезерічера: «По суті, він — Гомер нашої доби! Ні, цілком серйозно, — додав поет, бо Мезерічер уже хотів був зробити якийсь невдоволений жест, — епічно непохитне «і», за допомогою якого ви шикуєте в один ряд усіх людей і всі події, набуває в моїх очах справжньої величі!» Фоєрмауль заволодів шефом «Парламентських і громадських новин», позаяк той не хотів полишати цього вечора, не засвідчивши своєї поваги Арнгаймові; однак Фоєрмауля серед названих на ім’я гостей Мезерічер усе ж таки не згадав.