Розділ «Книга друга»

Начальник відділу примружив очі, весело поглянув услід ґенералові, а тоді знов обернувся до «кузена» й промовив:

 — Ота афера з нафтовими родовищами — це, звісно, лише окозамилювання.

Ульріх вражено звів на нього очі. — Ви про ту нафтову історію, мабуть, іще нічого не знаєте? — спитав Туцці.

 — Чого ж, — відповів Ульріх. — Просто мене здивувало, що про неї знаєте ви. — І, щоб не здатися неввічливим, додав: — Вам чудово пощастило це приховати!

 — Я знаю про це вже давно, — задоволено сказав Туцці. — Цього Фоєрмауля сьогодні привів до нас, звичайно, Арнгайм, домовившись із Ляйнсдорфом. До речі, а ви читали його книжки?

Ульріх дав ствердну відповідь.

 — Архіпацифіст! — кинув Туцці. — А ця Набридер, як її називає моя дружина, нянькує коло нього з таким шанолюбством, що задля пацифізму, коли доведеться, ладна поперегризати всім горло, хоч її змалку цікавить зовсім не пацифізм, а лише художники та поети. — Він на хвилю замислився, а тоді довірливо повідомив Ульріхові: — Пацифізм — це, звісно, головне, а нафтові родовища — лише маневр, аби відвернути увагу; тим-то й виштовхують наперед Фоєрмауля з його пацифізмом, адже тоді кожне думатиме собі: «Ага, це такий маневр, щоб відвернути нашу увагу!» І гадатимуть, що насправді йдеться про нафтові промисли! Чудово придумано! Тільки надто розумно, щоб цього не помітити. Бо якщо цей Арнгайм матиме галицькі нафтові промисли й угоду з військовим міністерством на постачання нафти, то нам, певна річ, доведеться захищати кордон. Доведеться нам і будувати нафтові бази для флоту на Адріатиці, що стривожить Італію. А якщо ми дратуватимемо отак сусідів, то, само собою зрозуміло, загостриться потреба в мирі й у його пропаганді, і якщо цар виступить тоді з якою-небудь ідеєю Вічного Миру, то ґрунт для цього, з погляду психології, вже буде підготовлено. Ось чого домагається Арнгайм!

 — А ви маєте щось проти цього?

 — Проти цього ми, звичайно, нічого не маємо, — сказав Туцці. — Та як ви, мабуть, пригадуєте, колись я вам уже пояснював, що немає нічого небезпечнішого, ніж мир за всяку ціну. Від дилетантизму нам треба захищатися!

 — Але ж Арнгайм — військовий промисловець! — заперечив, усміхнувшись, Ульріх.

 — Атож, військовий промисловець! — прошепотів Туцці трохи роздратовано. — Заради Бога, не думайте про такі речі надто наївно! Адже тоді угода у нього в руках. А в найгіршому разі ще почнуть озброюватись і наші сусіди. Ось побачите, у вирішальний момент виявиться, що він — пацифіст! Пацифізм — це надійна оборудка з озброєнням на багато років, а війна — це ризик!

 — Гадаю, військова партія зовсім не має таких страшних намірів, — перейшов на примирливу позицію Ульріх. — Просто оборудкою з Арнгаймом вона хоче пришвидшити переозброєння своєї артилерії, ото й усе. Зрештою, в цілому світі тепер озброюються лише задля миру; тож вона, мабуть, гадає, що буде просто коректно коли-небудь зробити це і з допомогою друзів миру!

 — І як же ті добродії збираються робити це практично? — поцікавився Туцці, не реагуючи на жарт.

 — Гадаю, так далеко вони ще не зайшли, наразі це лише їхні емоції.

 — Ну звісно! — роздратовано погодився Туцці, так ніби нічого іншого й не сподівався. — Військові мали б думати ні про що інше, крім війни, а з рештою їм належить звертатися до компетентного відомства. Але ж вони, замість робити це, своїм дилетантизмом ладні наразити на небезпеку цілий світ. Кажу вам іще раз: у дипломатії немає нічого небезпечнішого, ніж непрофесійні балачки про мир! Щоразу, коли потреба в них досягала певної гостроти і їх уже годі було стримати, з цього спалахувала війна! Можу довести вам це з документами на руках!

Цієї хвилини надвірний радник професор Швунг нарешті позбувся свого колеги й зі щирим серцем скористався люб’язністю Ульріха, щоб той відрекомендував його господареві дому. Ульріх, намагаючись зробити приємність Туцці, зауважив, що цей знаменитий учений засуджує, можна сказати, пацифізм у галузі кримінального права так само, як авторитетний начальник відділу засуджує його у галузі політики.

 — О, Боже праведний! — засміявся, протестуючи, Туцці. — Ви зовсім не так мене зрозуміли!

І Швунг, хвилю поміркувавши, також приєднався до цього протесту, заявивши, що зовсім не хотів би, щоб його погляди на обмежену осудність вважали кровожерними й негуманними.

 — Навпаки! — вигукнув він, як старий катедральний актор, тільки, замість розвести руками, професор надав своєму розгонистому голосу ще глибшої переконливости. — Саме пацифікація людини спонукає нас до певної суворости! Зважуся припустити, що пан начальник відділу дещо чув про мої нині злободенні зусилля в цій сфері?

Він звертався тепер безпосередньо до Туцці, який хоч нічого й не чув про суперечку щодо того, чим можна обґрунтувати обмежену осудність хворого злочинця — лише його уявленнями чи лише його волею, — але тим ввічливіше з усім погодився. Швунґ, вельми задоволений враженням від своїх слів, заходився розхвалювати серйозний погляд на життя, свідченням якого, мовляв, став нинішній вечір, і сказав, що він, прислухаючись там і сям до розмов, дуже часто чув слова «чоловіча суворість» і «моральне здоров’я».