Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — Але в поліції ви сказали: «Я не відчуваю ніякого каяття, а лише ненависть і лють — таку, що далі вже нікуди!» — ту ж мить напускається на нього суддя.

 — Можливо, — відповідає Моосбруґер, знов повертаючи собі впевненість і шляхетність. — Можливо, тоді я нічого іншого й не відчував.

 — Ви — такий здоровенний, кремезний чоловік, — втручається прокурор. — Чого ж ви боялися тої Гедвіґ?!

 — Пане раднику юстиції, — відказує, всміхаючись, Моосбруґер, — вона почала лукавити. Вона здалася мені ще жорстокішою, ніж зазвичай бувають, на мою гадку, такі бабенції. На вигляд я, звісно, кремезний, та й справді такий…

 — Отож-бо й воно, — буркає голова суду, гортаючи справу.

 — Але за певних обставин, — гучно провадить далі Моосбруґер, — я буваю сором’язливий і навіть боязкий.

Голова суду хутко підводить погляд від паперів; очі його, мов два птахи, спурхують із речення, на якому щойно сиділи.

 — Але того разу, коли у вас дійшло до сварки з товаришами на будівництві, ви були аж ніяк не боязкі! — каже голова. — Одного скинули з третього поверху, а решті ножем…

 — Пане голова! — нестямно вигукує Моосбруґер. — Я ще й сьогодні обстоюю ту позицію…

Голова відмахується.

 — Несправедливість, — провадить далі Моосбруґер, — ось у чому, либонь, причина моєї жорстокости. Я постав перед судом, будучи простодушним чоловіком і гадаючи, що панове судді й так про все довідаються. Але мене тут розчарували!

Обличчя судді вже давно знов увіткнулося в папери. Прокурор усміхається й привітно каже:

 — Але ж та Гедвіґ була зовсім безневинна дівчина!

 — А мені вона такою не здалася! — знов роздратовано відказує Моосбруґер.

 — А мені здається, — з притиском робить висновок голова, — що ви весь час намагаєтесь перекласти провину на інших!

 — То все ж таки: чому ви вдарили її ножем? — привітно починає прокурор усе спочатку.

31. На чиєму ти боці?

Звідки Ульріх про все це знає — почув у судовій залі, де він сидів, чи просто вичитав зі звітів у газетах? У його спогадах та картина постала тепер такою живою, немовби він почув ті голоси наяву. Ульріх ще зроду не «чув голосів»; о ні, бачить Бог, він не такий. Та коли вже їх чуєш, то вони огортають тебе, мов спокій снігопаду. Зненацька постають мури — від землі до самого неба; де колись було повітря, там проходиш крізь м’які товсті мури, й усі голоси, що перескакували з місця на місце в повітряній клітці, тепер вільно походжають серед білих мурів, які позросталися до самого нутра.

Від роботи й нудьги він став, мабуть, надто дратівливим, часом таке буває; але голоси, які він чув, неприємних відчуттів у нього не викликали, аж ніяк. І раптом він стиха промовив:

 — Людина має ще одну батьківщину, де всі її вчинки безневинні.