Розділ «Частина перша  Своєрідний вступ»

Своєрідний вступ

1. Звідки, що цікаво, нічого не випливає

Над Атлантикою атмосферний тиск упав до найнижчого рівня; ця зона посувалася на схід, назустріч підвищеному атмосферному тиску над Росією, і поки що не виказувала наміру обійти його з півночі. Ізотерми й ізотери робили своє. Температура повітря, як і належало, відповідала середньорічній — температурі й найхолоднішого, й найтеплішого місяців року, а також неперіодичному місячному коливанню температур. Схід і захід Сонця, Місяця, а також фази Місяця, Венери, кільця Сатурна й багато інших значних явищ відбувалися так, як і прогнозували астрономічні календарі. Водяні випари зовсім розсіялись, і вологість повітря була невисока. Одне слово — й цей вислів, хоч і трохи старомодний, досить точно передасть реальну картину — стояв чудовий серпневий день 1913 року.

З вузеньких, глибоких вуличок на обмілини світлих майданів виринали авта. Темними каламутними потоками пливли перехожі. Там, де їхню невпевнену квапливість перетинали швидкості стрімкіші, ці потоки ущільнювались, потім текли жвавіше й, трохи позвивавшися, знов набували рівномірного пульсу. Сотні звуків спліталися в могутній гуркіт, з якого вихоплювалися поодинокі стрімчаки, вздовж якого тяглися й сходили нанівець гострі кряжі, від якого відколювалися й відлітали чисті відлуння. Наслухаючи цей гуркіт (хоч і важко сказати, що в нього аж такого особливого), людина, яка повернулася сюди через багато років, із заплющеними очима здогадалася б, що вона — у Відні, столиці держави й резиденції імператора. Міста, як і людей, впізнають по їхній ході. А розплющивши очі, людина переконалася б у цьому самому з того, який рух на вулицях, і переконалася б куди раніше, ніж їй підказала б це та чи та характерна деталь. Та навіть якщо людина лише гадає, що впізнала б місто, — то теж не біда. Питання про те, де ти перебуваєш, люди переоцінюють ще від тих часів, коли вони кочували племенами й треба було запам’ятовувати місця пасовищ. Цікаво знати: чому, коли йдеться про червоний ніс, вдовольняються тим, що досить приблизно називають його «червоним», і ніколи не питають, якого саме він червоного кольору, хоч це можна виразити з точністю до мікрона, скориставшись довжиною хвилі; зате коли йдеться про щось багато складніше, як, приміром, місто, де хтось опиняється, тоді неодмінно хочуть знати напевно, яке саме місто мається на увазі. А це відвертає увагу від важливішого.

Отже, не слід надавати аж такого значення назві міста. Як і всі великі міста, це складалося з мішанини й безладу речей і справ, що змінювалися, забігали наперед, відставали, наштовхувались одна на одну, з безодень тиші між ними, з уторованих доріг і бездоріжжя, з великого ритмічного гуркоту й одвічного розладу та різнобою всіх ритмів і загалом нагадувало бурхливе кипіння в посудині з міцного матеріалу будівель, законів, приписів та історичних традицій.

Ті двоє, що простували в цьому місті широкою, людною вулицею, такого враження, певна річ, зовсім не мали. Обоє належали вочевидь до привілейованого прошарку суспільства, були аристократичні у вбрані, поставі й манері розмовляти одне з одним, на білизні поважно носили вишиті власні ініціали й так само, тобто не виставляючи напоказ, а скоріше у вишуканій спідній білизні своєї свідомости, знали, хто вони такі й що в столиці держави і резиденції імператора вони на своєму місці. Якщо припустити, що звали їх Арнгайм і Ермелінда Туцці (а це, одначе, зовсім не так, бо пані Туцці в серпні була разом зі своїм чоловіком у Бад Аусзее, а доктор Арнгайм — ще в Константинополі), то напрошується запитання, хто ж вони. Перед людьми небайдужими такі запитання постають на міських вулицях досить частенько. І відповідь на них, що характерно, довго не шукають: якщо протягом наступних півсотні кроків не пригадають, де цих двох уже бачили, то про них просто забувають. Та ось ці двоє раптом спиняються, тому що попереду помічають натовп. А ще за мить перед цим щось вибилося з потоку машин, рушило навскоси, потім крутнулось і ковзнуло вбік… Як тепер з’ясувалося: то різко загальмував важкий ваговоз, вискочив одним колесом на край тротуару й сів на мілину. Мов бджоли навколо вічка, одразу зібралися люди довкруж п’ятачка, який лишився вільним. Там стояв, вийшовши з ваговоза, водій — сірий, мов обгортковий папір; чоловік різко розмахував руками й пояснював, як стався цей нещасливий випадок. Погляди тих, хто підходив, спрямовувалися спершу на нього, а тоді обережно опускались у глибину прогалини, де край тротуару лежав, наче мертвий, чоловік. Постраждав він, як усі визнавали, через власну необережність. Люди одне по одному ставали біля нього навколішки, намагаючись йому допомогти; вони розхристували йому на грудях і знов застібали піджака, пробували бідолаху підвести чи, навпаки, знов укласти; власне, ніхто не домагався цим іншої мети, ніж збавити час, поки приїде карета рятувальної служби й привезе кваліфікованих, повноважних фахівців.

Підійшли ближче й жінка зі своїм супутником і поглянули поверх голів та зігнутих спин на того, що лежав. Потім відступили назад і завагалися. У жінки під грудьми неприємно замлоїло, і вона справедливо могла витлумачити це як співчуття; її охопила нерішучість, навіть скутість. Обоє хвилю помовчали, нарешті добродій сказав до неї:

 — У цих важких вантажівок, якими тут користуються, надто довгий гальмівний шлях.

Після цих слів жінка відчула полегкість і уважним поглядом подякувала супутникові. Вислів «гальмівний шлях» вона вже, схоже, чула, однак що саме він означає, не знала, та й не хотіла знати; їй було досить того, що ці двоє слів давали певне пояснення такій жахливій пригоді й обертали її на технічну проблему, яка її, жінку, безпосередньо не стосувалася. До того ж уже пролунала різка сирена невідкладної допомоги, і всі, хто її очікував, лишилися вельми задоволені тим, що вона прибула так швидко. Ці соціальні служби просто-таки приємно вражають. Постраждалого поклали на ноші й разом із ними всунули до машини. Біля нього клопоталися чоловіки в своєрідних одностроях, а в самій машині, наскільки вдавалося розгледіти, було так само чистенько й охайно, як у лікарняній палаті. Люди розходилися, маючи майже виправдане враження, що сталося щось законне й належне.

 — Як свідчить американська статистика, — завважив добродій, — у них там щороку в автомобільних аваріях сто дев’яносто тисяч чоловік гинуть і ще чотириста п’ятдесят тисяч калічаться.

 — Гадаєте, він мертвий? — спитала його супутниця, все ще не в змозі позбутися невиправданого відчуття, що стала свідком чогось надзвичайного.

 — Сподіваюся, живий, — відказав добродій. — Принаймні, коли його вносили до машини, на мертвого він анітрохи не скидався.

2. Будинок і оселя людини без властивостей

Вулиця, де стався цей незначний нещасливий випадок, була одним із тих довгих, звивистих транспортних потоків, які променями витікають із центру міста, перетинають околиці і впадають у передмістя. Якби ця ошатна пара затрималася тут іще трохи, то побачила б щось таке, що їй запевне припало б до вподоби. Це був парк вісімнадцятого чи навіть сімнадцятого сторіччя, який почасти ще зберігся, й, проходячи повз його куту ґратчасту огорожу, серед дерев на старанно викошеному газоні можна було побачити щось на кшталт невеличкого замку з короткими крилами — чи то мисливського, чи то призначеного для любовних утіх замку минулих часів. Сказати точніше, його несучі арки лишилися від сімнадцятого сторіччя, парк і горішній поверх мали прикметні риси вісімнадцятого, а фасад був оновлений і трохи зіпсований у дев’ятнадцятому сторіччі, отож усе разом здавалося досить розмитим, мов ото накладені одна на одну світлини. Але, побачивши цю картину, не спинитися й не сказати: «Ах!» — не можна було, годі й сумніватися. А коли оце білесеньке, чарівне диво відчиняло свої вікна, погляду відкривалася шляхетна тиша заставлених книжками стін в оселі вченого.

Ця оселя й цей будинок належали людині без властивостей.

Сам цей чоловік стояв край одного з вікон, дивився крізь ніжно-зелений фільтр паркового повітря на бурувату вулицю і вже десять хвилин з годинником у руці лічив авта, екіпажі, трамваї й розмиті відстанню обличчя перехожих, що заповнювали тенета зору своїм поквапним снуванням; він визначав швидкості, кути, кінетичну енерґію людських мас, що пропливають мимо, блискавично притягують до себе погляд, приковують його, відпускають і протягом певного часу, який годі виміряти, змушують увагу чіплятися за них, відпускати їх, перескакувати на когось іншого й мандрувати вже за ним; одне слово, трохи порахувавши щось у голові, чоловік засміявся, сховав годинника до кишені й дійшов висновку, що робить дурницю… Якби можна було обрахувати стрибки уваги, працю очних м’язів, коливальні рухи душі й усі ті зусилля, яких людина докладає до того, щоб у вуличному потоці триматися на ногах, то вийшла б, мабуть, — так він міркував і задля втіхи спробував обчислити неможливе, — величина, проти якої сила, потрібна Атлантові, щоб утримати на плечах небесне склепіння, просто мізерна, і можна було б навіть виміряти, яку неймовірну роботу вже нині виконує людина, яка нічого не робить узагалі.

Бо цієї хвилини він, чоловік без властивостей, саме такою людиною й був.

А той, хто що-небудь робить?

 — З цього можна зробити два висновки, — промовив він сам до себе.