Розділ «Частина друга Триває те саме»

А втім, ніякої паралельної акції тоді, власне, ще не було, і в чому вона полягатиме, ще не знав навіть сам граф Ляйнсдорф. З певністю можна сказати лише одне: єдиним, у чому він на той час не мав сумніву, була низка імен, які йому тоді спали на думку.

Але й це вже — надзвичайно багато. Адже тоді, коли ще ніхто ні від кого не вимагав жодних конкретних пропозицій, уже існувала мережа готовности, яка охоплювала широке коло зв’язків; і можна, либонь, стверджувати, що така послідовність правильна. Адже спершу треба було винайти ножа й виделку, щоб потім людство навчилося пристойно їсти; таку оцінку ситуації дав граф Ляйнсдорф.

37. Один публіцист придумує «австрійський рік»

і завдає цим графові Ляйнсдорфу великих прикрощів;

його ясновельможність відчуває гостру потребу в Ульріху

Хоча граф Ляйнсдорф і розіслав свої заклики, які мали «будити думку», в усі кінці, але він, мабуть, усе ж таки не посунувся б уперед так швидко, якби один впливовий публіцист, відчувши, що в повітрі чимось запахло, хутенько не надрукував у своїй газеті двох великих статей, де видав за власну ініціативу все, що, за його припущенням, назрівало. Він знав не багато — та й звідки йому було знати? — але в око це нікому не впало, ба більше, якраз через те обидві його статті й захопили читачів. Саме йому, власне, й спала на думку ідея «австрійського року», про яку він, навіть не відаючи, що під цим мається на увазі, строчив речення за реченням, колонку за колонкою, завдяки чому це словосполучення пов’язувалось, як уві сні, з рештою слів, гуляло по світу, викликаючи нечуваний ентузіазм. Граф Ляйнсдорф спершу жахався, але даремно. За словосполученням «австрійський рік» можна судити, що таке публіцистичний ґеній, позаяк придумав це словосполучення тонкий інстинкт. Воно змушувало бриніти почуття, які ідея австрійського сторіччя лишила б німими, а сам заклик започаткувати таке сторіччя розважливі люди сприйняли б навіть за фантазію, не варту серйозної уваги. Важко сказати, чому це так. Можливо, певна неточність чи символічність, у полоні якої про реальність зазвичай трохи забувають, окрилювала почуття не лише графа Ляйнсдорфа. Неточність-бо має здатність що-небудь підносити й збільшувати.

Схоже, добропорядний, практичний реаліст реальности ніколи до останку не любить і поважно не сприймає. Дитиною він забирається під стіл, щоб такою Геніально простою витівкою надати кімнаті батька-матері, коли їх нема вдома, пригодницького вигляду; хлопчиком він мріє про годинника; юнаком, маючи золотого годинника, — про дружину, яка пасує до того годинника; чоловіком з годинником і дружиною — про високе становище; і коли він щасливо завершує це мале коло бажань і спокійно погойдується в ньому туди-сюди, мов маятник, скидається все ж таки на те, що його запас нездійснених мрій анітрохи не поменшав. Адже коли він хоче піднестися, то вдається до такого собі порівняння, символу. Позаяк сніг йому іноді вочевидь неприємний, то він порівнює його зі сліпучо-білими жіночими персами, а щойно йому наскучать перса власної дружини, він порівнює їх із сліпучо-білим снігом; його пойняв би жах, якби одного дня її носик виявився роговим голубиним дзьобом або вуста — вставними коралами; але його поетичну душу це хвилює. Він здатний обернути все на все: сніг — на шкіру, шкіру на трояндові пелюстки, трояндові пелюстки — на цукор, цукор — на пудру, а пудру — знов на снігопад; бо, схоже, для нього нема нічого важливішого, ніж перетворювати що-небудь на те, чим воно не є, а це, мабуть, — доказ того, що хоч би де він опинився, а довго ніде не витримає. Та найважче було щирому каканцю в глибині душі витримувати життя в самій Каканії. І якби від нього зажадали австрійського сторіччя, то це видалося б йому пекельною мукою, яку лише на посміх можна добровільними зусиллями накласти на себе й на цілий світ. Зовсім інша справа, навпаки, австрійський рік. Ідея була така: ану ж бо покажімо, ким ми, власне, можемо бути; тільки бути, сказати б, тимчасово, щонайдовше один рік. Розуміти під цим можна було що завгодно, йшлося ж бо не про вічність, а серце від цього мліло бозна й як. Це пробуджувало глибоку-глибоку любов до батьківщини.

Отак і вийшло, що на долю графа Ляйнсдорфа випав непередбачений успіх. Адже спочатку він-бо й сам сприймав свою ідею як такий символ, але потім на думку йому, крім того, спала низка імен, і його моральна природа запрагла вихопитися зі стану хитань; він виразно усвідомлював, що фантазію народу, або, як він висловився тепер перед одним відданим йому журналістом, фантазію публіки потрібно спрямувати на мету чітку, здорову, розумну й суголосну з істинними цілями батьківщини й людства. Той журналіст, підохочений успіхом свого побратима по цеху, відразу про все й настрочив, а поза-як мав перед своїм попередником ту перевагу, що довідався про це «з вірогідного джерела», то, згідно з правилами свого ремесла, мусив великими літерами послатися на таку «інформацію із впливових кіл»; і саме цього граф Ляйнсдорф від нього й сподівався, адже його ясновельможність надавав великого значення тому, щоб діяти не як ідеолог, а як досвідчений реалістичний політик, і хотів провести тонку лінію між австрійським роком Геніальної публіцистичної голови й розважливістю відповідальних кіл. Для цього він скористався технікою Бісмарка, в якому загалом не любив убачати приклад для наслідування, — справжні свої наміри вкладати в уста газетних писак, щоб потім мати змогу, залежно від обставин, ті наміри підтверджувати або спростовувати.

Однак граф Ляйнсдорф, діючи так мудро, не врахував ось чого. Адже не лише такий чоловік, як він, бачив те істинне, що нам потрібне, а й безліч інших людей гадають, нібито істина в них у кишені. Це можна назвати зашкарублою формою того вже згаданого стану, в якому ще вдаються до порівнянь та символів. Але колись утіха минає й від них, і тоді багато хто з тих, у кого ще лишається запас остаточно нездійснених мрій, вибирає собі десь один пункт і потай втуплюються в нього, так ніби там починається світ, який йому заборгували. Збігло зовсім небагато часу після того, як його ясновельможність поширив через газету свою інформацію, і він, здалося йому, помітив, що всі, хто не має грошей, натомість носять у собі такого собі неприємного сектанта. Ця вперта людина в людині вирушає разом із нею вранці на роботу й узагалі не може жодним дійовим способом протестувати проти плину подій, зате ціле життя вже не годна відвести погляду від одного таємного пункту, що його ніхто інший помічати не бажає, хоча саме там вочевидь і починаються всі напасті світу, який не впізнає свого спасителя. Такими облюбованими пунктами, де центр ваги особистости збігається з центром ваги світу, є, наприклад, плювальниця, яку можна закрити одним простим рухом руки, або скасування в готелях сільничок, до яких лізуть ножами, завдяки чому раз і назавжди було б усунено джерело поширення сухот, цього лиха всього людства, або запровадження стенографічної системи «Ель», яка внаслідок небувалого заощадження часу заразом розв’язує й соціальну проблему, або навернення людей до природного способу життя, що покладає край повсюдному спустошенню землі, а також яка-небудь метафізична теорія руху небесних тіл, спрощення адміністративного апарату й реформа статевого життя. Якщо обставини повертаються обличчям до людини, вона зараджує собі тим, що одного чудового дня пише про свій пунктик книжку чи брошуру або хоч би газетну статтю й у такий спосіб немовби підшиває до справ людства протокол свого протесту, і це її неймовірно заспокоює, навіть якщо тої писанини ніхто й не читає; але зазвичай це привертає увагу кількох людей, і вони запевняють автора, що він — ще один Коперник, після чого відрекомендовуються йому невизнаними Ньютонами. Така традиція взаємного ськання пунктиків дуже живодайна й поширена, тільки тривалість її дії обмежена, тому що невдовзі партнери розбивають глека й знов лишаються самі як палець; та буває й так, що той чи той збиває круг себе невелике коло прихильників, і вони одностайно звинувачують небо в тому, що воно недостатньо підтримує свого помазаного сина. І якщо потім на такі скупчення пунктиків з високості раптом падає промінь надії, як це сталося, коли граф Ляйнсдорф дозволив публічно заявити, що австрійський рік, якщо такий справді відбудеться, хоча стверджувати це ще рано, принаймні має відповідати істинним цілям буття, — отож якщо на них раптом падає промінь надії, то вони сприймають це як святі, котрим Господь посилає видіння.

Граф Ляйнсдорф вважав, що його творіння має стати могутнім виявом почуттів, які йдуть із самої гущі народу. При цьому він думав про університет, духівництво, про декотрі імена, неодмінні в усіх звітах про доброчинні заходи, ба навіть про газети; він розраховував на патріотичні партії, «здоровий глузд» буржуазії, що вивішувала стяги на день народження імператора, й на підтримку фінансових тузів; розраховував і на політику, сподіваючись у душі саме завдяки своєму великому творінню якраз її, політику, зробити непотрібною, звести до спільного знаменника «отчий край», від якого згодом мав намір відняти «край», щоб урешті лишився тільки один результат: отець-володар. Але про одне граф таки не подумав, і його вразила глибоко вкорінена потреба поліпшити світ, яка від тепла великої нагоди дозріває, мов яйця комах під час пожежі. Саме цього його ясновельможність до уваги не взяв; він покладав надії на дуже палкий патріотизм, але не був готовий до відкриттів, теорій, світових систем і людей, які вимагали від нього визволення з духовних в’язниць. Вони брали в облогу його палац, славили паралельну акцію як можливість допомогти правді нарешті вирватися на волю, і граф Ляйнсдорф не знав, що з ними робити. Адже не міг він, усвідомлюючи своє суспільне становище, сісти з усіма тими людьми за один стіл, проте як чоловік високої моралі й глибокого духу не хотів і цуратися їх, а що освіту він мав політичну й філософську, але аж ніяк не природничу й не технічну, то ніяк не міг збагнути — є що-небудь путяще у цих пропозиціях чи нема.

У цій ситуації графові чимдалі дужче бракувало Ульріха, адже того рекомендували саме як потрібного йому чоловіка, бо секретареві його ясновельможности, та й узагалі будь-якому звичайному секретареві, такі завдання були, певна річ, не до снаги. Один раз граф, аж надто вже розгнівавшись на свого помічника, навіть помолився був Богові — хоч уже другого дня посоромився цього, — щоб Ульріх нарешті таки прийшов. І коли цього не сталося, його ясновельможність узявся за систематичні пошуки сам. Він звелів зазирнути до адресного довідника. Але Ульріха там іще не було. Тоді граф вирушив до своєї приятельки Діотими, яка зазвичай завжди знала раду. І справді, ця чарівна жінка вже встигла побачитися з Ульріхом, однак забула спитати його адресу чи, може, лише так сказала, бажаючи скористатися нагодою й запропонувати його ясновельможності на посаду секретаря великої акції кандидатуру іншу, багато кращу. Але граф Ляйнсдорф був неабияк схвильований і дуже рішуче заявив, що вже звик до Ульріха, що йому не потрібен прусак, хай навіть прусак-реформатор, і що взагалі про жодні ускладнення більше й чути не хоче. Він аж розгубився, коли приятелька показала, що образилась, і як наслідок йому прийшла в голову одна самостійна думка; він сказав Діотимі, що негайно поїде до свого товариша, начальника міської поліції, а той, зрештою, має змогу роздобути адресу будь-якого громадянина держави.

38. Клариса і її демони

Коли принесли записку від Ульріха, Вальтер із Кларисою знов так бурхливо грали на роялі, що тонконога, зі штучних матеріалів мебля фабричного виробництва аж підскакувала, а Гравюри Данте Ґабрієля Россетті на стінах тремтіли. Старому посильному, який усі двері в будинку й помешканні застав відчиненими і якого ніхто не затримав, в обличчя вдарили громи й блискавки, коли він дістався до вітальні, а священний гуркіт, серед якого він опинився, змусив його святобливо притиснутись до стіни. Визволила його Клариса, яка двома могутніми ударами по клавішах нарешті поклала край цьому невгамовному музичному захвату. Поки вона читала листа, перерване виверження того захвату ще лилося з-під Вальтерових рук; мелодія побігла, підскакуючи, мов журавель, а тоді розпростерла крила. Клариса недовірливо прислухалася до неї, вчитуючись в Ульріхові рядки.

Коли вона повідомила, що має прийти їхній товариш, Вальтер кинув:

 — Шкода!

Вона знов сіла поруч із ним на невеличкий обертовий дзиґлик, і посмішка, яка Вальтерові чомусь видалася жорстокою, розімкнула її чутливі на вигляд вуста. Це була та мить, коли двоє піаністів затримують потік крови, щоб розпочати в одному ритмі, й очні вісі стримлять у них із голів, мов чотири довгих, спрямованих в один бік стержні, тоді як сідниця в кожного напружено втримує на місці дзиґлика, щомиті ладного похитнутися на високій дерев’яній шиї-Гвинту.

Ще хвиля, і Клариса з Вальтером, мов два поставлені на сусідні колії локомотиви, вже ринулися вперед. П’єса, яку вони виконували, летіла їм назустріч, мов мерехтливі стрічки рейок, зникала в громохкій машинерії і влягалася позад них дзвінким, відчутним на слух краєвидом, що в якийсь дивовижний спосіб нікуди не відступав. У такій шаленій їзді всі почуття цих двох людей стискалися водно; слух, кров, м’язи ставали безвольною жертвою того самого відчуття; мерехтливі стінки звуків, нахиляючись, спрямовували їхні тіла в ту саму колію, одночасно згинали їх, розширювали й звужували груди в єдиному подиху. За дрібку секунди крізь Вальтера й Кларису пролітали веселощі, смуток, лють і страх, кохання і ненависть, жадання й пересит. Це було злиття водно, що нагадувало злиття у глибокому жаху, коли сотні людей, щойно в усьому різних, однаково загрібають руками повітря в намаганні втекти, видають однакові безглузді звуки, однаково роззявляють роти й витріщають очі, коли марна сила кидає всіх жужмом уперед і назад, ліворуч і праворуч, коли всі разом тремтять, метаються, здригаються й кричать. Але не було в цьому злитті отої тупої, могутньої сили, яку має життя, де подібне стається не так легко, зате, не зустрічаючи опору, стирає все особисте. Гнів, кохання, щастя, веселощі й смуток, що їх у цьому леті зазнавали Клариса й Вальтер, були не завершеними почуттями, а чимось не багато більшим, ніж їхня тілесна оболонка, розбурхана до шаленства. Обоє сиділи на своїх дзиґликах заціпеніло й непритомно, і не були вони ні на що розгнівані, ні в що закохані й ні чим не засмучені, або кожне було розгніване на щось своє, закохане в щось своє, засмучене чимось своїм, кожне думало по-різному й кожне про своє; воля музики поєднувала їх у бездонній пристрасті й водночас лишала їм щось відсутнє, як у гіпнотичному сні.

Кожне з них відчувало це по-своєму. Вальтер був схвильований і щасливий. Як і більшість музикальних людей, він сприймав ці розбурхані хвилі й ці схожі на почуття внутрішні бентеги, тобто оте розтривожене тілесне підгрунтя душі, за просту мову вічности, що поєднує всіх людей. Він був у захваті від того, що притискав до себе Кларису міцною рукою первісного почуття. Цього дня Вальтер прийшов зі своєї контори додому раніше, ніж завжди. Він працював над каталогізацією мистецьких творів, які ще були позначені рисами великих, цілісних часів і випромінювали загадкову силу волі. Клариса зустріла його привітно; тепер, у незмірному світі музики вона була міцно до нього прив’язана. Цього дня все несло в собі таємничий успіх, нечутний марш, як буває тоді, коли боги в дорозі. «Може, нині саме той день?» — думав Вальтер. Адже він не хотів повертати Кларису до себе примусом, а хотів, щоб десь глибоко в її єстві прокинулося внутрішнє усвідомлення й вона сама ніжно прихилилася до нього.

Рояль барабанив блискучими головками нот у повітряну стіну. Хоча цей процес за своїм походженням був цілком реальний, кімнатні стіни зникали, й натомість зводилися золоті стіни музики, поставав таємничий простір, де «я» і світ, сприйняття й почуття, внутрішнє й зовнішнє проникають одне в одне у цілком незбагнений спосіб, тоді як сам цей простір складається суціль із відчувань, певности, точности, ба навіть з ієрархії блиску упорядкованих подробиць. До цих чуттєвих подробиць і були прикріплені нитки емоцій, що тяглися з розбурханого марева душ; і марево це віддзеркалювалося в точності стін і здавалося саме собі чітким. Мовби лялечки в коконах, висіли на цих нитках і променях душі обох піаністів. І що щільніше вони були загорнені й ширше розходилися промені, то більшу насолоду діставав Вальтер, і мрії його набули такого дитинного вигляду, що він заходився час від часу надто сентиментально й фальшиво наголошувати на окремих звуках.

Та ще доти, як це почалося й породило іскру звичайних почуттів, що, промкнувшися крізь золотистий туман, відновила між обома земні взаємини, Кларисині думки своїм характером уже так різнилися від Вальтерових, як це може бути лише у двох людей, котрі з однаковими, мов у близнюків, жестами відчаю й раювання поруч кудись мчать. У колихких туманах виникали убрази, зливалися, напливали один на один, зникали.