Розділ «Частина друга Триває те саме»

І тоді вона розповіла йому, що місцеві авторитетні кола заклопотані проблемою, подібною до проблеми звільненням душі від цивілізації, тільки проблемою в її широких, державних масштабах.

 — Потрібно… — додала вона, але Арнгайм урвав її:

 — Це просто чудово! Потрібно поширювати нові ідеї або, якщо можна так сказати… — Він стиха зітхнув. — Потрібно взагалі спершу поширювати нові ідеї у владних сферах!

А Діотима повела далі: щоб сформувати ці ідеї, є намір, мовляв, утворювати комітети з представників усіх прошарків населення.

І саме тоді Арнгайм сказав щось надзвичайно важливе, до того ж сказав таким дружнім, сповненим тепла й уваги тоном, що те застереження запало Діотимі в саме серце.

 — Нелегко буде, — вигукнув він, — у такий спосіб домогтися чогось великого! Не демократія комітетів, а лише окремі сильні особистості, досвідчені і в реальних справах, і в сфері ідей, могли б керувати такою акцією!…

До цього місця Діотима подумки повторила їхню розмову дослівно, але далі те, що вони казали, немовби розчинилося в якомусь спалаху; вона вже навіть не могла пригадати, що відповіла сама. Якесь невиразне, напружене відчуття щастя й очікування весь час підносило її вище й вище; тепер її дух нагадував строкату дитячу надувну кульку, що, яскраво переливаючись, здіймається до сонця. Але наступної миті та кулька луснула.

Тієї миті для великої паралельної акції народилася ідея, якої доти так бракувало.

27. Суть і зміст великої ідеї

У чому ця ідея полягала, сказати було б не важко, але жодна людина не пояснила б, у чому полягало значення цієї ідеї. Адже саме тим приголомшливо велика ідея й відрізняється від звичайної, може, навіть від незбагненно-звичайної й абсурдної, що перша перебуває у своєрідному, немовби в розтопленому стані, завдяки чому «я» опиняється в безмежній далині, а далина світів, навпаки, вливається в «я», і тоді вже не збагнеш, де тут особисте, а де — безмежне. Тому приголомшливо великі ідеї складаються з плоті, що, як і плоть людська, цупка, проте тлінна, а також із вічної душі, яка становить їхнє значення, але вона не цупка й відразу, щойно спробуєш охопити її холодними словами, розпадається.

Після такого вступу потрібно сказати, що Діотимина велика ідея полягала ні в чому іншому, як у тому, щоби прусак Арнгайм узяв на себе духовне керівництво великою австрійською акцією, хоч її вістря й було ревниво спрямоване проти пруської Німеччини. Але це — лише мертва словесна оболонка ідеї, і кому ця оболонка видається незбагненною чи смішною, той глумиться над трупом. Що ж до, навпаки, душі цієї ідеї, то вона, треба сказати, була цнотлива й відкрита, і до свого рішення Діотима про всяк випадок додала, так би мовити, застереження на користь Ульріха. Вона ще не здогадувалася, що і її кузен, хоч і опинився в тіні від Арнгайма, також справив на неї враження — щоправда, на багато нижчому рівні, ніж той, — і Діотима, либонь, себе зневажала б, якби це збагнула; проте інстинктивно вона все ж таки вдалася до контрзаходів, оголосивши Ульріха в своїй свідомості «незрілим», хай навіть той був старший від неї. Вона вирішила його пожаліти, і завдяки цьому їй стало легше переконатися, що її обов’язок — замість нього на керівника відповідальної акції вибрати Арнгайма; але, з другого боку, після того, як вона народила це рішення, дало про себе знати й жіноче мислення: тепер той, хто лишився збоку, потребує, мовляв, її допомоги й такої допомоги гідний. І якщо йому чогось і бракувало, то здобути це він не мав кращого способу, ніж прилучитися до великої акції, діставши так можливість часто бувати поблизу неї, Діотими, й Арнгайма. Отож вона ухвалила ще й таке рішення, хоча це були міркування, звичайно, лише додаткові.

28. Розділ, що його може пропустити кожен, хто

не дуже високої думки про копирсання в думках

Тим часом Ульріх сидів удома за письмовим столом і працював. Він знов узявся за дослідження, яке перервав кілька тижнів тому, коли надумав повернутися; наміру доводити це дослідження до кінця він не мав, просто його втішала думка, що він з усім цим усе ще може впоратися. Погода стояла гарна, але в останні дні він виходив з дому лише ненадовго, не навідувався навіть до парку й, завісивши штори, працював при м’якому світлі, мов акробат, який у напівтемному цирку, ще зачиненому для глядачів, демонструє кільком знавцям у партері нові небезпечні трюки. Це точне, глибоке й упевнене мислення, яке не має нічого рівного собі в житті, сповнювало його мало не смутком.

Він підсунув до себе аркуша, помережаного формулами й усілякими значками, і насамкінець дописав іще, як приклад із фізики, рівняння стану води, щоб застосувати новий математичний метод, який оце щойно описав; але думки його хвилю тому, мабуть, звернули кудись убік.

«Чи не розповідав я Кларисі що-небудь про воду?» — спитав він себе, але чогось певного так і не пригадав. Та йому це було однаково, думки його байдужно розпливлися.

У художній літературі нема, на жаль, нічого важчого, ніж передавати людські думки. Коли одного великого першовідкривача спитали, як це йому прийшло в голову стільки всього нового, він відповів: «Просто я весь час про це думав». І справді, можна, мабуть, сказати, що несподівані ідеї народжуються ні від чого іншого, як від того, що їх очікують. Неабиякою мірою вони стають результатом самої людської вдачі, незмінних схильностей, упертого шанолюбства й невтомної праці. Яка ж нудна, либонь, така постійність! Проте, з другого боку, завдання на кмітливість розв’язують не набагато інакше, ніж ото собака, тримаючи в зубах палицю, намагається пройти у вузькі двері; він крутить головою з боку на бік доти, доки палиця врешті пролазить у двері, і так самісінько чинять і люди, тільки з тією різницею, що діємо ми не зовсім навмання, а бодай приблизно знаючи з досвіду, як це робиться. І хоч розумна голова, крутячись туди-сюди, робить це, звісно, багато досвідченіше й спритніше, ніж дурна, палиця, пролізши в двері, викликає подив і в неї — мовляв, о, ти диви, вийшло! І тоді в душі виразно відчуваєш легеньке збентеження через те, що думки впоралися з собою самі, не очікуючи на свого творця. Це збентеження нині багато хто називає інтуїцією, хоч колись його називали й натхненням, і вбачають у ньому щось надособисте; але насправді воно — лише щось неособисте, тобто спорідненість і єдність самих речей, які сходяться в чиїйсь голові.

Що ліпша голова, то менше її відчуваєш. Тому мислення, поки воно не завершене, — це, по суті, досить жалюгідний стан, що нагадує кольки в усіх мозкових звивинах, а коли воно завершене, то має вже не ту форму, в якій воно триває, не форму думки, а форму вже передуманого, а це, на жаль, — форма неособиста, позаяк тоді думка вивернута вже назовні й препарована так, щоб її повідомити світу. Коли людина, міркує, не можна вловити, сказати б, момент між особистим і неособистим, і тому, очевидно, письменникам думати так важко, що вони залюбки цього уникають.

А ось чоловік без властивостей таки міркував. Уже з цього можна виснувати, що це принаймні почасти не була справа особиста. Тоді що ж? Вхідний і вихідний світ; сторони світу, які в чиїйсь голові складаються водно. Нічого, анічогісінько важливого в голову йому не йшло; після того, як він узяв за приклад воду, на думку йому не спало нічого, крім того, що вода — це якась суть, утричі більша від суходолу, навіть якщо врахувати те, що кожен визнає за воду, — річки, моря, озера, джерела. Тривалий час люди гадали, що вода споріднена з повітрям. Гадав так і великий Ньютон, але в більшості інших своїх думок він усе ж і досі ще сучасний. На думку греків, світ і життя постали з води. Вона була богом — Океаном. Згодом вигадали русалок, ельфів, ундин, німф. На берегах зводили храми й виголошували пророцтва. Але ж і собори в Гільдесгаймі, Падерборні, Бремені побудовано над джерелами, а погляньте, хіба вони все ще не стоять? Та й хрестять і досі хіба теж не водою? А хіба нема всіляких там водолюбів, прихильників лікуватися силами природи й хіба в їхніх душах не живе щось своєрідне, потойбічно здорове? Ось де було, виходить, у світі місце, що нагадувало розпливчасту цятку чи витоптану траву. І мав, певна річ, цей чоловік без властивостей десь у своїй свідомості й сучасні знання, незалежно від того, думав він про них цієї хвилини чи ні. А там вода — це безбарвна, лише в товстих шарах блакитна рідина без запаху й смаку, про що в школі, відповідаючи на уроках, доводилося повторювати стільки разів, що забути про це просто не можливо, хоча з фізіологічного погляду до води належать і бактерії, речовини рослинного походження, повітря, залізо, сірчанокисле й двовуглекисле вапно, а з фізичного погляду прообраз усіх рідин — це загалом не рідина, а, в одних випадках, тверде тіло, тоді як в інших — рідина або газ. Зрештою, все розчиняється в системах формул, якось пов’язаних між собою, і в широкому світі є лише кілька десятків людей, котрі однаково думають навіть про таку просту річ, як вода; решта людей розмовляють про неї мовами, що знайшли собі домівку в період між днем нинішнім і днями тисячолітньої давнини. Отож треба визнати, що досить лише людині трішечки замислитись, як вона вже опиняється, можна сказати, в досить-таки безладному товаристві!

Зрештою Ульріх пригадав, що про все це Кларисі таки розповідав, а вона виявилася неосвічена й темна, як звірятко. Та попри всі забобони, що становили її суть, поруч із нею його не полишало невиразне відчуття єдности. Ця думка кольнула його, мов тепла голка. Йому стало прикро.