Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — Пе… що?

Директор Фішель простодушно повторив літера в літеру сказане Ульріхом, не думаючи цього разу ні про які жарти, бо, хоч такі скорочення були поширені тоді рідше, ніж тепер, той, хто мав до діла з картелями та всілякими великими об’єднаннями, ці скорочення знав, і вони викликали довіру. Але потім Фішель усе ж таки промовив:

 — Не жартуйте, прошу вас! Я поспішаю на нараду.

 — Принцип недостатніх підстав! — розшифрував скорочення Ульріх. — Адже ви — філософ і знаєте, мабуть, що розуміють під принципом недостатніх підстав. Людина робить виняток із цього правила лише для самої себе; у нашому реальному — я маю на увазі, в нашому особистому й у нашому суспільно-історичному — житті завжди стається те, для чого, власне, немає жодних вагомих підстав.

Лео Фішель завагався, не знаючи, заперечити чи ні; директор Лео Фішель із Ллойд-банку любив пофілософувати, є ще такі люди на практичній ниві; але він справді поспішав, тому відповів:

 — Ви не хочете мене зрозуміти. Я знаю, що таке прогрес, знаю, що таке Австрія, і, либонь, знаю також, що таке любов до батьківщини. Але я, мабуть, не в змозі досить чітко уявити собі, що таке істинна любов до батьківщини, істинна Австрія й істинний прогрес. Ось про що я вас питаю!

 — Гаразд. Чи знаєте ви, що таке ензим або що таке каталізатор?

Лео Фішель тільки ухильно підвів руку.

 — З боку матеріального це нічого не дає, але це змушує процеси рухатися. З історії ви маєте знати, що ніколи не було істинної віри, істинної моралі й істинної філософії; і все ж таки війни, розв’язані через них, а також підлости й ворожнечі сприяли плідній перебудові світу.

 — Іншим разом! — поквапився запевнити Фішель і спробував удати відвертого. — Знаєте, я маю справу з цим на біржі, і я справді дуже хочу зрозуміти справжні наміри графа Ляйнсдорфа. Що він хотів сказати оцим означенням «істинний»?

 — Слово чести, — поважно відповів Ульріх, — ні я, ні будь-хто інший не знає, що таке «істинний», «істинна» чи «істинне». Але запевняю вас, оце «істинне» має намір перетворитися на дійсність!

 — Ви цинік! — заявив директор Фішель і заквапився геть, та, ледве ступивши крок, обернувся й виправивсь: — Ще зовсім недавнечко я сказав Ґерді, що з вас вийшов би чудовий дипломат. Сподіваюся, невдовзі ви завітаєте до нас знов.

36. Завдяки згаданому принципу паралельна акція

набуває конкретних обрисів ще доти,

як стає зрозуміло, що це таке

Директор Лео Фішель із Ллойд-банку, як і всі директори в банках до війни, вірив у прогрес. Як фахівець, у своїй роботі дуже сумлінний, він знав, звичайно, що переконання, на яке зважишся поставити ставку сам, можна мати лише щодо того, на чому справді дуже добре розумієшся; неймовірне поширення видів діяльности в одному місці стає на заваді їхньому виникненню в іншому. Тому сумлінні й роботящі люди не мають таких переконань — крім, хіба що, в дуже вузькій своїй професійній сфері, — від яких вони не відмовилися б, щойно відчувши тиск іззовні; можна навіть сказати, що чинити інакше, ніж вони думають, їм просто велить їхнє сумління. Директор Фішель, приміром, узагалі не уявляв собі, що таке істинна любов до батьківщини й істинна Австрія, а ось щодо істинного проґресу він, навпаки, мав власну думку, й вона, певна річ, відрізнялася від думки графа Ляйнсдорфа; замучений ломбардами та цінними паперами, чи там іще що входило до його обов’язків, не маючи іншого відпочинку, крім як один раз на тиждень крісло в опері, він вірив у загальний проґрес, що мав так чи так нагадувати картину чимдалі більшої прибутковости його банку. Але коли граф Ляйнсдорф, намагаючись показати, нібито й у цьому тямить краще, почав тиснути на сумління Лео Фішеля, той відчув, що «ніколи нічого не знатимеш» (окрім, звісно, ломбардів та цінних паперів), і позаяк однаково нічого не знатимеш, а дати маху, з другого боку, теж не хотілося, то він вирішив поцікавитись — так, між іншим — у свого ґенерального директора, що той про всю цю справу думає.

Та коли він це зробив, ґенеральний директор уже встиг із тієї самої причини перемовитися з головою Державного банку й був цілком у курсі справи. Бо запрошення від графа Ляйнсдорфа одержав не лише ґенеральний директор Ллойд-банку, але й, само собою зрозуміло, голова Державного банку, а Лео Фішель, всього-на-всього завідувач відділу, своїм запрошенням завдячував узагалі просто родинним зв’язкам дружини, що походила з вищої бюрократії й про це ніколи не забувала — ні в своїх світських стосунках, ні вдома, у пересварках з Лео. Тим-то він, розмовляючи зі своїм начальником про паралельну акцію, обмежувався тим, що багатозначно похитував головою, і це означало тепер «велика справа», хоча колись означало б і «безнадійна справа»; таке похитування головою не могло зашкодити за жодних обставин, однак через свою дружину Лео Фішель потішився б, либонь, куди більше, якби справа виявилася таки безнадійною.

А поки що сам фон Маєр-Балот, той голова банку, в якого питався поради ґенеральний директор, враження мав усе ж таки щонайкраще. Одержавши «ініціативу» графа Ляйнсдорфа, він ступив до дзеркала — хоча, звісно, й не через це, — і звідти на нього поверх фрака й орденських стрічок подивилося доглянуте обличчя міністра-буржуа, обличчя, на якому хіба що десь у самісінькій глибині очей ще лишилося щось від жорстокости грошей, а пальці його обвисли на руках, мов стяги в безвітряну погоду, так наче їм ніколи в житті не доводилося виконувати поквапні лічильні рухи банківського учня. Цей фінансовий магнат, витончений бюрократ, який уже майже не мав нічого спільного з голодними, всюдисущими дикими псами біржових ігор, уже побачив перед собою невиразні, але вигідно темперовані можливості й ще того ж таки вечора дістав нагоду утвердитись у своїй думці, побалакавши в Промисловому клубі з колишнім міністром фон Гольцкопфом та бароном Виснєчкі.

Це були два добре поінформовані, аристократичні й стримані добродії, що обіймали якісь високі посади, де опинилися, коли відпала потреба в проміжному між двома політичними кризами уряді, куди вони входили; обидва прожили життя на службі в держави й корони, не виступаючи на перший план, хіба що з наказу свого Високого Повелителя. Вони знали про чутку, нібито велика акція буде тонко спрямована проти Німеччини. І до, й після поразки своєї місії обидва не мали сумніву в тому, що прикрі явища, які вже тоді зробили політичне життя двоєдиної монархії вогнищем зарази для всієї Європи, мають надзвичайно складний характер. Але так само, як тоді вони відчували за собою обов’язок, щойно надійде відповідний наказ, не бачити перешкод на шляху до усунення тих труднощів, так і тепер обидва допускали, що засобами, запропонованими графом Ляйнсдорфом, можна чогось досягти; ба більше, вони відчували, що «віха», «блискуча демонстрація життєвої снаги», «могутній виступ на міжнародній арені, який сприятливо вплине й на піднесення духу в самій країні», — що всі ці побажання граф Ляйнсдорф сформулював надзвичайно вдало, отож не відгукнутися на них неможливо так само, як на заклик, щоб подав голос кожен, хто бажає добра.

Звичайно, Гольцкопф і Виснєчкі, в державних справах люди обізнані й досвідчені, окремі сумніви, можливо, все ж таки мали, тим більше що певну роль у розвитку цієї акції, як можна було припустити, відводили і їм самим. Але людям, котрі від землі нікуди не підіймались, легко критикувати й відхиляти щось таке, що їм не до шмиги; та коли твоя життєва ґондола піднесла тебе на трикілометрову висоту, то зійти з неї не так просто, навіть якщо ти не з усім згоден. А позаяк у цих колах виявляють лояльність справжню і, на відміну від вище згаданого буржуазного збіговиська, не люблять чинити інакше, ніж думають, то в багатьох випадках мусять удовольнятися тим, що чим-небудь аж так глибоко просто не переймаються. Тому фон Маєр-Балот, вислухавши міркування обох тих добродіїв, ще більше укріпився в своєму сприятливому враженні від цього заходу; і хоч сам голова банку за своєю природою й з огляду на свою професію був схильний до певної обережности, але того, що він почув, було все ж таки достатньо, щоб вирішити: це — одна з тих справ, у подальшому розвитку якої слід — хоч і вичікувально, однак неодмінно — бути присутнім.