Розділ «Частина друга Триває те саме»

Він мав незмірні багатства. Його батько був наймогутніший володар «залізної Німеччини», й навіть начальник відділу Туцці зволив скористатися цією грою слів; Туцці дотримувався правила, що у висловах треба бути ощадливим і грою слів, хоч у високоінтелектуальній розмові зовсім без неї й не обійтися, захоплюватись не варто, бо це, мовляв, — ознака буржуазности. Сам він порадив дружині прийняти цього гостя якнайкраще; бо коли такі люди в Німецькій імперії наразі ще й не стояли на самісінькій вершині й своїм впливом при дворі ще не могли порівнятися з Крупами, то завтра, на його думку, таке легко може статись, і він поділився змістом однієї дуже секретної чутки, згідно з якою цей син — а йому, до речі, було вже далеко за сорок — не лише прагне посісти батькове місце, а й готується, спираючись на віяння часу та свої міжнародні зв’язки, стати в імперії міністром. Щоправда, таке, на думку начальника відділу Туцці, абсолютно неможливо, хіба що перед цим, мовляв, станеться кінець світу.

Він і не здогадувався, яку бурю викликав цим у дружининій уяві. Само собою зрозуміло, переконання її кола веліли ставити «гендлярів» не надто високо, але вона, як і всі люди буржуазних поглядів, захоплювалася багатством у тих глибинах душі, котрі зовсім не залежать від переконань, і особиста зустріч з таким безмежно багатим чоловіком подіяла на цю жінку, мов золотокрилий янгол, що раптом спустився до неї з небес.

Відколи її чоловік почав посуватися на службі, Ермелінда Туцці звикла, звісно, доторкатися до слави й багатства; але слава, добута духовними звитягами, навдивовижу швидко тьмяніє, щойно поспілкуєшся з її носіями, а феодальне багатство або набуває форми безглуздих боргів юних аташе, або прив’язане до віджилого життєвого стилю й ніколи не буяє такою над розкішшю, як нагромаджені гори грошей, і не викликає трепету іскристими розсипами золота, що ним великі банки й світова індустрія облагоджують свої Гешефти. Про банки Діотима знала лише одне: навіть службовці середньої руки у відрядження там їздять у першому класі, тоді як їй, коли вона вирушала куди-небудь не в товаристві свого чоловіка, завжди доводилось удовольнятися другим класом, і на цьому Грунтувалося її уявлення про розкіш, в якій купалися, мабуть, деспотичні чільники такого східного підприємства.

Її маленькій покоївці Рахель (певна річ, це ім’я Діотима, кличучи дівчину, вимовляла на французький манір) доводилося чути неймовірні речі. Найдрібніша з новин, про які вона могла розповісти, була та, що набоб приїхав у власному потягу, винайняв цілий готель і возить із собою раба-негреня. Але правда була куди скромніша — вже хоч би через те, що Пауль Арнгайм ніколи не поводився так, щоб привертати до себе увагу. Реальний був лише маврик. Арнгайм натрапив на нього в якійсь трупі танцівників багато років тому, коли подорожував крайнім півднем Італії, й узяв до себе, відчувши бажання придбати собі оздобу й воднораз піддавшись філантропічному пориву підняти з безодні живу істоту, щоб, відкривши їй життя духу, самому прилучитися до Божого промислу. Та згодом інтерес до цього в Арнгайма згас, і він використовував хлопця, якому тим часом сповнилося шістнадцять років, лише як служку, хоч іще до його чотирнадцятиліття давав йому читати Стендаля й Дюма. Чутки, які покоївка тепер приносила додому, були такі перебільшені й дитячі, що Діотима з них тільки сміялась, а проте змушувала дівчину повторювати їх слово в слово, вбачаючи в усьому таку незіпсутість, яка можлива лише в цьому одному-однісінькому великому місті, «до цнотливости сповненому культури». І юнак-мавр, хоч як дивно, розбурхав навіть її власну уяву.

Вона була найстарша з трьох доньок учителя середньої школи, що не мав ніякої маєтности, тож її чоловіка вважали непоганою для неї парою вже тоді, коли він, нікому не відомий віце-консул зі звичайної міської родини, ще був, по суті, ніким. У свої дівочі роки вона не мала нічого, крім гордощів, а позаяк за гордощами, своєю чергою, не стояло нічого, чим вони могли б гордитися, то ці гордощі були, по суті, лише згорненою в клубочок коректністю з розпростертими колючими щупальцями чутливости. Але й коректність іноді приховує в собі шанолюбство й мрійливість і може виявитися силою, яку годі й оцінити. Коли спочатку Діотиму вабила перспектива далеких пригод у далеких країнах, то невдовзі настало розчарування, бо за кілька років ці сподівання стали перевагою, та й то досить скромною, лише перед подругами, котрі заздрили їй, відчуваючи навколо неї атмосферу екзотики; але сподівання не могли заступити в ній усвідомлення того, що життя в закордонних місіях у головних речах лишається життям, привезеним з дому вкупі з рештою багажу. Тривалий час Діотимине шанолюбство було на грані того, щоб померти у шляхетній безперспективності п’ятого класу табеля про ранґи; та потім завдяки випадку в чоловіка раптом почалося піднесення — почалося з того, що один доброзичливий і «прогресивно» налаштований міністр узяв цього вихідця з третього стану до канцелярії президії центрального апарату. Коли Туцці посів те місце, до нього почало приходити багато людей, які від нього чого-небудь хотіли, і відтоді й у Діотими, мало не на її власний подив, ожили скарби спогадів про «духовну красу й велич», що їх вона надбала нібито у висококультурному батьківському домі й у світових центрах, а насправді, мабуть, у неповній середній жіночій школі, бувши там зразковою дівчинкою, і вона почала обережно тими скарбами користатися. Тверезий, однак надзвичайно надійний розум її чоловіка мимоволі звернув свою увагу й на неї, і тепер вона діяла цілком простодушно, мов ото волога губка, яка віддає те, що без особливого наміру в себе ввібрала: щойно збагнувши, що її розумові переваги помічено, Діотима, розмовляючи з людьми, вельми залюбки в належних місцях почала вкидати невеличкі «високорозумні» ідеї. І помалу, в міру того, як посувався вгору її чоловік. траплялося чимдалі більше людей, котрі намагалися стати до нього ближче, й Діотимин дім обернувся на «салон», уславившись тим, що «товариство й розум» тут збігалися. Тепер Діотима, спілкуючись із людьми, які мали певну вагу в різноманітних сферах, почала серйозно відкривати й саму себе. Її коректність, що й досі вміла уважно, як у школі, дивитися й слухати, добре запам’ятовувати вивчене й зв’язувати його в одне приємне ціле, обернулася на розум прямо-таки сама собою, просто розширившись, і дім Туцці здобув визнання.

24. Власність і освіченість; Діотимина дружба

з графом Ляйнсдорфом і функції’, які допомагають

знаменитим гостям знайти єдність із душею

Але популярности салон Діотими зажив лише завдяки її дружбі з його ясновельможністю графом Ляйсдорфом.

Якщо різновиди дружби називати за частинами тіла, то дружні почуття графа Ляйнсдорфа звили собі гніздо в такому місці між головою й серцем, що Діотиму можна було б назвати не інакше, ніж його задушевною подругою, якби цей вислів не вийшов з ужитку. До розуму і вроди Діотими його ясновельможність ставився з повагою, не дозволяючи собі недозволенних намірів. Завдяки його прихильності Діотимин салон не лише здобув непохитне становище, але й виконував, як любив висловлюватися граф, певні функції.

Щодо самої особи його ясновельможности, то він, підпорядкований безпосередньо імператорові, був «просто патріот». Але держава складається не тільки з корони, народу й урядовців між ними; в державі є й ще дещо: думка, мораль, ідея!… Хай там який набожний був граф Ляйнсдорф, він, чоловік розумний і відповідальний, хто, крім того, будував у своїх маєтках фабрики й заводи, не заплющував очі на те, що нині дух великою мірою вийшов з-під церковної опіки. Бо його ясновельможність не уявляв собі, як можна, скажімо, заводом, маневрами на хлібній біржі чи цукровою кампанією управляти на релігійних засадах, хоча, з другого боку, ефективне велике землеволодіння в новітніх умовах без біржі й промисловости просто немислиме; і коли граф вислуховував доповідь свого комерційного директора, який доводив, що, зв’язавшись із тою чи тою групою чужоземних спекулянтів, ту чи ту оборудку можна залагодити вигідніше, ніж пліч-о-пліч із вітчизняними дворянами-землевласниками, то його ясновельможність у більшості випадків мусив робити вибір на користь перших, тому що об’єктивні обставини мають свій резон, проти якого не можна йти на догоду власним почуттям, якщо ти, стоячи на чолі великого господарства, відповідаєш не лише за себе, а й за безліч інших життів. Є щось на кшталт професійного сумління, яке за певних обставин суперечить сумлінню релігійному, і граф Ляйнсдорф не мав сумніву, що в такій справі сам кардинал-архієпископ не вчинив би інакше, ніж він. Щоправда, граф Ляйнсдорф всякчас ладен був і виступити з наріканнями з цього приводу на відкритих засіданнях Верхньої палати й висловити сподівання, що життя знов повернеться до простоти, природности, надприродности, здоров’я й неодмінности християнських засад. Щойно він роззявляв рота й пускався в такі розмірковування, як складалося враження, немовби з розетки висмикнули штепсельну вилку і графом потік струм уже іншої електричної мережі. А втім, так трапляється з більшістю людей, коли вони висловлюються публічно; і якби хто-небудь дорікнув його ясновельможності, що він сам-таки робить те, проти чого публічно виступає, то граф Ляйнсдорф зі святою переконаністю затаврував би такі закиди як демагогічні балачки підривних елементів, котрі уявлення не мають про те, яким широким буває в житті діапазон відповідальности. І все ж він і сам погоджувався, що зв’язок між вічними істинами й гешефтами, куди заплутанішими, ніж чудова простота традицій, — справа надзвичайно важлива, а також визнавав, що цей зв’язок слід шукати ні в чому іншому, як у глибокій буржуазній освіченості; своїми високими думками й ідеалами у сферах права, обов’язку, моралі й краси ця освіченість доходила до щоденних суперечностей і щоденної боротьби й поставала перед ним таким собі містком, сплетеним із живих рослин. Щоправда, місток цей не давав такої твердої й надійної опори, як церковні догмати, але був справою не менш потрібною й відповідальною, і тому граф Ляйнсдорф був не лише ідеалістом релігійним, а й пристрасним ідеалістом світським.

Цим переконанням його ясновельможности відповідав і сам характер Діотиминого салону. Товариства, які там збиралися, славились тим, що у великі дні в них траплялися люди, з котрими годі було й словом перемовитись, — адже вони були надто відомі в якій-небудь фаховій галузі, щоб із ними обговорювати останні новини, часто навіть не знаючи назви тієї сфери знань, де вони набули популярности в усьому світі.

Навідувалися до салону кенциністи й канісисти, бувало, що граматик мови бо натрапляв на дослідника партигенів, а токонтолог — на фахівця з квантової теорії, вже не кажучи про тих представників нових напрямів у мистецтві й літературі, які щороку міняли свої назви й проникали сюди лише обмеженим числом разом зі своїми успішнішими колегами. Загалом склад товариств був такий, що все тут перемішувалось і гармонійно змішувалось; тільки юні уми Діотима зазвичай тримала на відстані, обмежуючись окремими запрошеннями, а рідкісним та особливим гостям уміла непомітно віддати перевагу й оточити їх особливою увагою. А втім, що відрізняло Діотимин дім від решти таких, як він, то це, якщо можна так висловитися, саме його світська стихія, та стихія практичного застосування ідей, яка, кажучи словами Діотими, колись розтікалася навколо ядра богословських наук натовпом набожних творців, власне, такою собі спільнотою побратимів і посестер, здебільшого далеких від церковного життя; одне слово, це була стихія дії. І нині, коли політична економія й фізика витіснили богослов’я, а перелік запрошуваних Діотимою правителів духу на землі з часом виріс до обсягу каталогу наукових праць Британського Королівського товариства, ця спільнота побратимів і посестер складалася, відповідно, з банківських директорів, інженерів, політиків, міністерських радників, а також паній і панів із вищого й близького до нього світу. Особливо Діотима дбала про жінок, але перед «інтелектуалками» віддавала перевагу «паніям». «Життя нині надто переобтяжене знаннями, — любила казати вона, — щоб відмовлятися від «цілісної жінки». Діотима була певна, що лише жінка цілісна ще має ту доленосну владу, яка здатна обснувати інтелект силами буття, чого цей вочевидь, на її думку, конче потребував для свого порятунку. Молоді аристократи чоловічого роду, що бували в неї, позаяк це вже ввійшло у звичай і не викликало несхвалення з боку начальника відділу Туцці, теж, до речі, ставили їй у велику заслугу такий погляд на здатність жінки обсновувати й на сили буття, бо у нерозколеному бутті для аристократії все ж таки щось є, а крім того, дім Туцці, де можна було, не привертаючи до себе уваги, парами заглиблюватися в бесіди, був, хоч Діотима про це й не здогадувалася, для любовних зустрічей та тривалих перемовин багато зручнішим місцем, ніж яка-небудь церква.

Ці два елементи, що змішувалися в Діотими й своєю суттю були такі різні, його ясновельможність граф Ляйнсдорф охоплював визначенням «власність і освіченість» — крім тих випадків, коли він називав їх просто «істинним аристократизмом»; та ще дужче любив він прикладати до них ту ідею «функцій», яка посідала чільне місце в його мисленні. Він обстоював думку, що будь-яка праця — не лише чиновника, а однаковою мірою й заводського робітника чи концертного співака — це функції. «У державі, — любив казати він, — кожна людина має свої функції; робітник, князь, ремісник — всі вони виконують функції!» Це випливало з його завжди й за будь-яких обставин об’єктивного мислення, що не визнавало жодного протегування, і в його очах великосвітські панії й панове, розводячи теревені з дослідниками богазкьойських текстів чи проблем пластинчатозябрових і розглядаючи присутніх дружин фінансових магнатів, також виконували важливі функції, хоч докладно описати їх і важко. Це поняття «функції» замінювало йому те, що Діотима називала релігійною єдністю людських діянь, втраченою від часів середньовіччя.

Та й узагалі всяке таке примусове спілкування, як у Діотими, якщо воно не зовсім наївне й грубе, справді можна пояснити потребою створити ілюзію людської єдности, яка має охоплювати найрізноманітніші види людської діяльности і якої на світі нема. Цю ілюзію Діотима називала «культура», до того ж, окремо наголошувала вона, «давня австрійська культура». Відколи її шанолюбство, поглибившись, обернулося на духовність, це слово вона навчилася вживати дедалі частіше. Під ним вона мала на увазі чудові полотна Веласкеса й Рубенса, що висіли в придворних музеях; те, що Бетговен був, так би мовити, австрієць; а також Моцарта, Гайдна, собор св. Стефана, Бургтеатр. Насичений традиціями придворний церемоніал. Перший столичний квартал, де скупчилися найвишуканіші в п’ятдесятимільйонній державі крамниці одягу й білизни. Тактовність високих чиновників. Віденську кухню. Аристократію, яка вважала себе найшляхетнішою після англійської, і її давні палаци. Сам тон суспільства, проникнутий іноді справжнім, однак частіше фальшивим естетизмом. Мала вона на увазі й те, що в цій країні такий вельможа, як граф Ляйнсдорф, дарував їй свою увагу й переніс власні культурні зусилля до її дому. Вона не знала, що його ясновельможність зробив це ще й через те, що, на його думку, було недоцільно відчиняти двері власного палацу перед новизною, контроль за якою легко втратити. Потай граф Ляйнсдорф не раз жахався тієї свободи й поблажливости, що з ними його вродлива приятелька розмовляла про людські пристрасті та заколоти, причиною яких стають пристрасті, чи про революційні ідеї. Але Діотима цього не помічала. Вона проводила вододіл поміж, сказати б, службовою нечесністю й приватною чесністю, як медичка чи працівниця соціального забезпечення; вона здригалася, мов від удару у хворе місце, коли її особисто вражало яке-небудь слово, але безвідносно могла розмовляти про все на світі, відчуваючи лише те, що графа Ляйнсдорфа така мішанина неабияк приваблює.

Однак життя нічого не будує, не видовбавши для цього каміння десь інде. На прикрий подив Діотими, крихітна, мрійливо-солодка мигдалинка уяви, мигдалинка, яка колись становила серцевину її буття, коли в ньому, крім самої мигдалинки, ще нічого не було, і яка збереглася навіть тоді, коли вона зважилася вийти заміж за віце-консула Туцці, що мав вигляд шкіряної валізи з двома темними очима, — мигдалинка ця в роки успіху щезла. Щоправда, багато чого з того, що Діотима розуміла під давньою австрійською культурою, скажімо, Гайдн чи Габсбурги, колись було лише обтяжливим шкільним обов’язком, а ось тепер усвідомлення того, що вона живе серед усього цього, було сповнене для неї чарівної привабливости, такою самою мірою героїчної, як гудіння бджіл у розпалі літа; але згодом усе це стало чимось не лише одноманітним, але й стомливим і навіть безнадійним. Зі знаменитими гостями в Діотими вийшло те саме, що у графа Ляйнсдорфа — з його банківськими зв’язками; хоч як праглося їхньої гармонії з душею, а всі намагання були марні. Про автомобілі та рентгенівські промені таки можна розмовляти, це ще викликає сякі-такі почуття, але що лишається робити з рештою незліченних винаходів та відкриттів — вони ж бо нині з’являються щодня! — як не захоплюватися дуже загалом людською винахідливістю, а це ж помалу починає неабияк гнітити душу! Його ясновельможність вряди-годи приходив і заводив розмову з кимось із політиків чи дозволяв відрекомендувати собі когось із нових гостей; йому було легко мріяти про глибоку освіченість, та коли доводилося мати справу з цією освіченістю так близько, як оце Діотимі, то нездоланною виявлялася не глибина освічености, а саме її ширина. Навіть питання, що стосувалися людини безпосередньо, — шляхетна простота Греції чи сенс біблійних пророцтв, — у дискусії зі знавцями розпадалися на безмежне розмаїття сумнівів і можливостей. Діотима завважила, що на її вечорах навіть знаменитості завжди розмовляли попарно, позаяк говорити розумно, по-діловому людина вже тоді могла лише з іще однією, не більше, людиною, а сама Діотима не могла розмовляти, по суті, ні з ким. Але внаслідок цього вона відкрила в собі відому недугу сучасної людини, недугу, назва якій — цивілізація. Це — такий собі гнітючий стан, сповнений мила, радіохвиль, гордовитої системи умовних знаків математичних та хімічних формул, політичної економії, експериментальних досліджень і нездатности до простого, але високого спілкування людей. І ставлення притаманного їй самій аристократизму духу до аристократизму суспільного, яке покладало на Діотиму обов’язок бути дуже обачною й нерідко приносило їй, попри всі успіхи, й розчарування, — це ставлення з часом також дедалі більшою мірою уявлялося їй саме таким, яке має ознаки не доби культури, а доби цивілізації.

Цивілізацією було, отже, все, чого не міг осягти її розум. А відтак цивілізацією вже давно й насамперед був її чоловік.

25. Недуга заміжньої душі

Вона багато читала про свою недугу й дійшла висновку, що втратила в собі щось таке, про що доти знала мало, — душу.

Що це таке?… Негативне визначення дати не важко: це — те, що ховається, коли чуєш про алгебраїчні ряди.