Розділ «Частина друга Триває те саме»

А позитивне? Схоже, воно щасливо уникає будь-яких спроб його знайти. Можливо, колись Діотима мала якусь самобутність, якусь пророчу сентиментальність, закутану тоді в потерту від частого чищення сукню її коректности, і тепер вона називала це душею й знову відкривала в барвистій метафізиці Метерлінка, в Новаліса, а передовсім у безіменній хвилі хирлявої романтики й туги за Богом, яку певний час вихлюпувала машинна доба як вияв духовного й мистецького протесту проти самої себе. Можливо також, цю самобутність у Діотимі доречніше було б визначити як щось від тиші, ніжности, святобливости й доброти, — щось таке, що врешті не знайшло правильного шляху й у тій життєвій круговерті, в яку нас кидає доля, набуло комічної форми її, Діотиминого, ідеалізму. Можливо, це була уява; можливо, здогад про ту інстинктивну вегетативну роботу, яка щоденно триває в тій плоті, що з неї на нас дивиться одухотворений образ вродливої жінки; мабуть, важко знайти назву тим небагатьом годинам, коли вона почувалася розкриленою й теплою, коли почуття здавалися душевнішими, ніж звичайно, коли шанолюбство й воля мовчали, коли її, Діотиму, охоплювала повнота життя й тихе сп’яніння ним, коли думки відступали від поверхні в самісіньку глибину, навіть якщо вони стосувалися найдрібніших речей, а події світового значення лишалися десь далеко-далеко, як міський гамір за парком. Діотимі здавалося тоді, що вона, не докладаючи жодних зусиль, бачить у собі саму істину; ніжні емоції, які ще й імен не мали, вже звільнялися від серпанку таємничости, й Діотима почувалась — якщо скористатися бодай окремими з багатьох описів такого стану, що їх вона знаходила в літературі, — жінкою гармонійною, людинолюбною, релігійною, близькою до тієї глибини самобутности, яка освячує все, що з неї підноситься, й робить гріховним усе, джерело чого не в ній самій. Та хоч міркувати про все це було досить приємно, не лише Діотима ніколи не переступала межі таких здогадів і натяків щодо особливого стану, не переступали тієї межі й пророчі книжки, в яких вона шукала поради і які про те саме промовляли тими самими загадковими й неточними словами. Отож Діотимі не лишалося нічого іншого, як і в цьому скласти вину на добу цивілізації, коли доступитися до душі не дають усілякі завали.

Те, що вона називала душею, було, мабуть, не що інше, як невеличкий капітал здатности кохати, що його Діотима мала до свого заміжжя; можливість укласти той капітал, яку надав начальник відділу Туцці, була не найкраща. Його перевага над Діотимою була спочатку й протягом тривалого часу перевагою старшого чоловіка; згодом до неї додалася ще й перевага чоловіка успішного і з таємничим становищем, чоловіка, який не дуже посвячує дружину в свої справи й добродушно спостерігає, як вона клопочеться дрібницями. До того ж начальник відділу Туцці, крім тієї пори, коли він виявляв ніжності ще як наречений, завжди був людиною здорового глузду й вигоди і ніколи не втрачав рівноваги. І все ж бездоганний спокій його вчинків і його бездоганний костюм, ввічливо-поважний, можна сказати, запах його тіла й вусів, обережно-твердий баритон його мови створювали навколо нього ту атмосферу, яка бентежила душу дівчини Діотими так само, як близькість господаря бентежить душу мисливського пса, що кладе морду йому на коліна. І як ото пес безтурботно й чутко трюхикає за господарем, так і Діотима під поважною, діловою орудою чоловіка вийшла в безмежні простори кохання.

Начальник відділу Туцці кружних шляхів тут не любив. Його життєві звички були звичками шанолюбного працівника. Він уставав рано, щоб або покататися верхи, або, ще краще, годинку прогулятися, — це не лише допомагало підтримувати гнучкість у тілі, а й було тією педантично простою звичкою, яка, якщо її неухильно дотримуватись, так чудово доповнює картину відповідальної праці. А в тому, що він, коли вони не йшли в гості чи не приймали гостей самі, відразу усамітнювався в своєму кабінеті, не було нічого дивного, адже начальник відділу Туцці мусив підтримувати свої широкі ділові знання на тій висоті, в якій полягала його перевага над аристократичними колегами й начальниками. Таке життя покладає чіткі обмеження й підпорядковує кохання решті діяльности. Як і всі чоловіки, чию уяву не травмує еротика, Туцці у свої парубоцькі роки — хоча задля своєї дипломатичної репутації він вряди-годи показувався і в товаристві друзів з театральними хористочками — спокійно навідувався до борделів і рівний подих цієї звички переніс і до подружнього життя. Тому Діотима пізнавала кохання як щось поривне, різке, схоже на напад недуги — таке, чому ще могутніша сила дає волю лише один раз на тиждень. Ця зміна сутности двох людей, яка починалася щоразу хвилина в хвилину й за кілька хвилин переходила в коротку розмову про ще якісь, ще не обговорені події минулого дня, а згодом у рівний сон, — оте щось, про яке в решті днів ніколи не розмовляли або розмовляли тільки натяками й манівцями (дипломатично жартуючи, наприклад, з приводу «partie honteuse»[7] тіла), для Діотими мало, однак, несподівані й суперечливі наслідки.

З одного боку, це стало причиною її гіпертрофованого ідеалізму, формування тієї офіціозної, зверненої до світу особистости, чия сила кохання й душевна спрага простиралися на все велике й шляхетне, що з’являлося в її оточенні, і з цим себе пов’язували й цьому себе присвячували так щиро, що в уяві чоловіків Діотима викликала разюче враження вкрай розпаленого, але платонічного сонця кохання, й Ульріх, наслухавшись про це, захотів з нею познайомитись. Але, з другого боку, широкий ритм подружньої інтимности суто фізіологічно обернувся в ній на звичку, що мала свою, окрему колію і нагадувала про себе без зв’язку з вищими сферами її єства, мов ото голод у наймита, обід та вечеря в якого не багаті, але ситні. Згодом, коли на верхній губі в Діотими вибився дрібненький пушок і до її дівочого єства додалася чоловіча самостійність зрілої жінки, вона усвідомила це й ужахнулась. Діотима кохала свого чоловіка, але до її кохання домішувалося чимдалі більше відрази, ба навіть якоїсь страшної душевної образи, яку можна було б порівняти хіба з відчуттями заглибленого у свої великі замисли Архімеда, якби чужоземний воїн його не вбив, а висунув йому принизливу вимогу сексуального характеру. І позаяк її чоловік ані помічав цього, ані про таке ніколи б і не подумав, а тіло її, всупереч її волі, щоразу все ж таки по-зрадницькому віддавало її йому, то вона почувалася безправною рабинею; щоправда, це рабство не вважалося недоброчесним, але відбувати його було так само нестерпно, як, здавалося їй, очікувати настання нервового тику чи примусово поринати в розпусту. Можливо, через те Діотима лише стала б трохи меланхолійною й ще більшою ідеалісткою, але припало це, на лихо, саме на той час, коли і її салон почав завдавати їй душевних скрух. Начальник відділу Туцці охоче, як щось само собою зрозуміле підтримував духовні зусилля дружини, хутко збагнувши, яку вигоду вони можуть принести його власному становищу, однак сам участи в них ніколи не брав і, мабуть, можна навіть сказати, поважно їх не сприймав; бо поважно цей досвідчений чоловік сприймав тільки владу, обов’язок, високе походження й, на певній відстані від усього цього, здоровий глузд. Він навіть не раз застерігав Діотиму не вкладати надто багато шанолюбства у своє керування естетичними справами, бо хоч культура, мовляв, — це, сказати б, сіль у їжі життя, однак вищий світ надто пересоленої кухні не любить; він говорив про це без будь-якої іронії, тому що був у цьому переконаний. Але Діотима почувалася приниженою. Їй завжди ввижалася, що всі її ідеалістичні поривання в чоловіка викликають посмішку; і незалежно від того — був він удома чи його не було, й чи стосувалася та посмішка (якщо він справді посміхався, в чому вона аж ніяк не була певна) саме її чи просто була властива обличчю людини, яку робота зобов’язує всякчас мати незмінно гордовитий вигляд, з часом ця посмішка ставала їй дедалі нестерпнішою, і Діотима не могла позбутися враження, що в ній самій прозирає ница претензія на справедливість. Іноді Діотима звинувачувала в цьому матеріалістичний період історії, що обернув світ на жорстоку, безглузду гру, серед атеїзму, соціалізму й позитивізму якої душевно багата людина не знаходить свободи піднестися до своєї істинної суті; але й це допомагало не часто.

Отак стояли справи в домі Туцці, коли велика патріотична акція пришвидшила розвиток подій. Відколи граф Ляйнсдорф, щоб не наражати на небезпеку дворянство, переніс її центр у дім своєї приятельки, тут панувала атмосфера надзвичайної відповідальности, позаяк Діотима була сповнена рішучости тепер або ніколи довести чоловікові, що її салон — не іграшка. Його ясновельможність довірчо сказав їй, що велика патріотична акція потребує ідеї, яка б гідно її увінчала, й усе своє бурхливе шанолюбство Діотима спрямувала на те, щоб таку ідею знайти. Думка, що засобами цілої імперії й під уважним поглядом світу треба здійснити щось таке, що стане одним із найбільших культурних надбань, або, обмежившись завданням скромнішим, щось таке, що, можливо, покаже глибинну суть австрійської культури, — ця думка діяла на Діотиму так, немовби двері її салону раптом розчахнулись, і за порогом розлилося, ніби продовження підлоги, безкрає море… Сумніву не лишалося: перше, що її при цьому вразило, було відчуття незмірної порожнечі, яка зненацька розверзлася перед нею.

Ох, як часто перші враження виявляються досить слушними! Діотима була певна, що станеться щось ні з чим незрівнянне, й закликала численні свої ідеали на допомогу; вона мобілізувала пафос шкільних уроків з історії, коли була ще дівчинкою й училася лічити царствами й сторіччями; вона робила все, що взагалі можна було робити в такій ситуації, та збігло отак кілька тижнів, і вона побачила: їй не спало на думку нічого. За таких обставин Діотима відчула б ненависть до свого чоловіка, якби вона взагалі була здатна на ненависть, на цей ниций порух душі! Тому вона відчула смуток, і в ній піднялася доти незнана їй «злість на все на світі».

Це було саме тоді, коли до міста в супроводі свого малого негра прибув і невдовзі зробив Діотимі надзвичайно важливий візит доктор Арнгайм.

26. Поєднання душі й економіки. Чоловік, який здатний зробити це,

прагне насолоди від барокових чар австрійської культури.

Як наслідок народжується ідея для паралельної акції

Діотима не знала негідних думок, але цього дня багато чого приховувалося, мабуть, за безневинним мавриком, з яким вона вирішила погомоніти, звелівши покоївці «Рашель» вийти з кімнати. Діотима ще раз люб’язно вислухала її розповідь, після того як Ульріх полишив дім своєї Великої Кузини, й тепер ця вродлива, зріла жінка почувалася юною й немовби заклопотаною якоюсь дзвінкою іграшкою. Колись аристократія, знать тримала в себе маврів; Діотима уявляла собі чарівні картини: катання на санках, запряжених кіньми, а коні прикрашені короговками; слуги із султанами на шапках; притрушені інеєм дерева; але цей бік аристократичного життя, що будив уяву, давно канув у забуття. «Світське життя нині позбавлене душі», — подумала Діотима. У її серці щось співчувало цьому мужньому відлюдникові, який іще зважувався тримати мавра, цьому непристойно шляхетному буржуа, цьому пронозі, що ганьбив спадкоємну владу, як один учений грецький раб колись ганьбив своїх римських володарів. Її пригнічене всілякими пересудами й осторогами почуття власної гідности по-сестринському дезертирувала йому назустріч і, бувши багато природнішим проти решти її почуттів, змусило Діотиму навіть заплющити очі на те, що доктор Арнгайм — хоча чутки ходили й суперечливі, а надійних відомостей іще ніхто не мав — був нібито юдейського походження; принаймні щодо його батька про це казали впевнено, а ось мати вже досить давно померла, й потрібен був час, аби з’ясувати це достеменно. А втім, можливо, якась частка жорстокої світової скорботи в Діотиминому серці ніякого спростування зовсім і не бажала.

Діотима обережно дозволила своїм думкам полишити мавра й підступити до його господаря. Доктор Пауль Арнгайм був не лише заможний чоловік, а ще й видатний розум. Його слава не обмежувалася тим, що він був спадкоємець підприємств, розкиданих у всьому світі; на дозвіллі він ще й писав книжки, які в передових колах діставали надзвичайно високу оцінку. Люди, що входять до таких суто духовних кіл, стоять вище від грошей і буржуазних відзнак; але не слід забувати, що саме через це вони виявляються просто-таки зачарованими, коли який-небудь багатій уподібнюється до них, а Арнгайм у своїх програмах та книжках проголошував, до того ж, не більше й не менше, ніж саме поєднання душі й економіки, або ідеї і влади. Люди розумні, чутливі, обдаровані тонким нюхом уловлювати майбутнє, поширювали думку, нібито цей чоловік поєднує в собі ці два полюси, зазвичай у світі розділені, й сприяли чутці про те, що постає нова сила, покликана колись іще повернути на краще долі імперії і, хто знає, може, й усього світу. Адже давно вже й скрізь панувало таке відчуття, що засади й методи старої політики й дипломатії заженуть Європу в могилу, і взагалі тоді вже повсюдно почався період відмови від фахівців.

Стан Діотими також можна було назвати протестом проти мислення старої дипломатичної школи, тож вона, на свою радість, відразу помітила подібність між позицією власною й цього геніального відлюдника. На додачу, знаменитий чоловік, щойно трапилася нагода, зробив їй візит; її дому така честь випала багато раніше, ніж решті домів, а рекомендаційний лист від однієї їхньої спільної приятельки свідчив про давню культуру міста Габсбургів та його мешканців, якою цей працелюб сподівався втішатися, як писала приятелька, серед нагальних справ; а слова в листі про те, що цей знаменитий чужоземець знає, якої репутації Діотима зажила своїм розумом, вона сприйняла як особливу відзнаку; так почувається письменник, котрого вперше перекладають мовою чужої країни. У вигляді Арнгайма вона не помітила геть нічого юдейського, це був чоловік фінікійсько-античного типу, зі шляхетними рисами. Але й Арнгайм був у захваті, зустрівши в Діотимі жінку, яка не лише читала його книжки, але й, нагадуючи ледь пишнувату античну статую, відповідала і його ідеалу краси — загалом еллінського, але з невеличким надлишком плоті, щоб класичні форми не видавалися такими застиглими. Невдовзі Діотима збагнула, що враження, яке їй пощастило справити протягом двадцятихвилинної розмови на чоловіка зі справді всесвітніми зв’язками, до решти розвіяло всі сумніви, якими її рідний, але, певно, звиклий до трохи застарілих дипломатичних методів чоловік применшував її значення.

Діотима з тихою втіхою на душі відновлювала в пам’яті їхню розмову. Не встигла вона розпочатись, як Арнгайм уже сказав, що приїхав до цього давнього міста лише задля того, щоб серед барокових чарів давньої австрійської культури трохи відпочити від розрахунків, матеріалізму, нудної розважливости трудівника нинішньої цивілізації.

 — У цьому місті панує така радісна задушевність, — відказала Діотима й була задоволена своєю відповіддю.

 — Так, — мовив Арнгайм, — ми вже втратили свої внутрішні голоси; нині ми надто багато знаємо, здоровий глузд завдає мук нашому життю.

Тоді вона відповіла:

 — Я люблю спілкуватися з жінками, бо вони нічого не знають і стійкі.

А він, Арнгайм, сказав:

 — І все ж таки вродлива жінка розуміє куди більше, ніж чоловік, який, попри всю свою логіку й психологію, про життя нічого не знає.