Розділ «Частина друга Триває те саме»

Триває те саме

20. Зіткнення з дійсністю.

Попри брак властивостей,

Ульріх діє енергійно й завзято

Серед різноманітних причин, з яких Ульріх вирішив усе ж таки засвідчити своє пошанування графові Штальбурґу, не останньою була та, що його розібрала цікавість.

Граф Штальбурґ служив у імператорському й королівському палаці, а сам імператор і король Каканії був міфічним старим добродієм. Відтоді про нього написано вже багато книжок, і тепер стеменно відомо, що він зробив, чому став на перешкоді й чого не зробив, але тоді, в останнє десятиріччя його життя й життя Каканії, у людей молодих, знайомих із сучасним їм рівнем наук і мистецтв, іноді зринав сумнів у тому, чи існує той чоловік узагалі. Число його портретів, які можна було побачити повсюди, майже сягало числа мешканців його володінь; на день народження імператора з’їдалося й випивалося стільки ж, скільки на день народження Спасителя, на горах палали багаття, й голоси мільйонів людей запевняли, що вони люблять імператора, як батька рідного; зрештою, пісня, складена на його честь, була тут єдиним поетичним і музичним твором, з якого один рядок знав кожен каканієць; але ця популярність і слава була така надпереконлива, що з вірою в нього справа стояла, по суті, так само, як із зірками, що їх видно й через тисячі років після того, як вони згаснуть.

Не встиг Ульріх доїхати до імператорського палацу, як дорогою з ним сталася пригода: карета, що його туди везла, вже у зовнішньому дворі замку спинилась, і візник зажадав, щоб із ним розплатилися тут, бо він, мовляв, має право внутрішнім двором лише проїздити, але не має права в ньому спинятись. Ульріх на візника розгнівавсь, бо той видався йому шахраєм чи боягузом, і спробував змусити чоловіка їхати далі, але, виявившись безпорадним супроти його боязкої впертости, раптом відчув, що з неї випромінює сила, могутніша від нього, Ульріха. Коли він ступив до внутрішнього двору, в очі йому відразу впала безліч червоних, синіх, білих і жовтих мундирів, штанів і султанів, які стояли там нерухомо на сонці, наче птахи на піщаній обмілині. Доти «його величність» він вважав таким собі висловом, що нічого не означає й просто зберігся собі в мові, — точнісінько таким, як «дай Боже» у вустах атеїста; але тепер погляд його ковзав високими мурами вгору, й Ульріх бачив перед собою сірий, замкнений і озброєний острів, повз який безтямно, на шаленій швидкості пролітало місто.

Ульріх повідомив, до кого прийшов, і його повели сходами й коридорами, через кімнати й зали. Вбраний він був дуже добре і все ж відчував, що кожен зустрічний погляд оцінює його цілком правильно. Тут ніхто, здавалося, не міг сплутати аристократизм духовний зі справжнім, і Ульріхові лишалось удовольнятися тільки іронічним протестом та буржуазною критикою. Він побачив, що проходить крізь величезну, по суті, нічим не заповнену коробку; зали стояли майже без меблів, однак гіркоти великого розмаху в цьому порожньому смаку не було; він проминав нещільний ланцюг розставлених окремо гвардійців та слуг, що являли собою швидше незграбну, ніж пишну, охорону, завдання якої успішніше виконали б із півдесятка навчених і добре оплачуваних детективів; а всілякі слуги, що, всі в сірому, в шапочках і схожі на банківських кур’єрів, снували поміж лакеїв та гвардійців, навели його на думку про адвоката чи зубного лікаря, кабінет якого погано ізольований від самого помешкання. «Тут виразно відчуваєш, — міркував Ульріх, — що колись, у добу бідермаєра, усе це було розкішшю й навіювало на людей острах, але сьогодні не витримує порівняння з красою й зручністю навіть якого-небудь готелю й тому досить хитро видає себе за аристократичну стриманість і манірність».

Та коли він увійшов до графа Штальбурга, його превосходительство зустрів гостя у великій порожній призмі надзвичайно вишуканих пропорцій, посеред якої цей лисоголовий, непримітний чоловік стояв перед ним у такій позі — трохи нахилившись уперед і підігнувши, мов орангутанг, коліна, — в яку високий придворний посадовець з аристократичної родини якщо й стане, то не мимовільно, а лише кого-небудь мавпуючи. Плечі в нього звисали наперед, а губи — вниз, і схожий він був на старого прислужника або добропорядного рахівника. І раптом не лишилося жодного сумніву в тому, кого він нагадував; граф Штальбурґ зробився прозорим, і Ульріх збагнув, що чоловік, який уже сімдесят років становить Найвище Втілення найвищої влади, має діставати певну насолоду в тому, щоб ховатися за самого себе й мати такий вигляд, як у найпослідущого з його підлеглих, внаслідок чого стає просто правилом доброго тону й природної форми скромности при такій високопоставленій особі не виявляти особистих рис виразніше, ніж вона. У цьому, певно, й полягав сенс того, що королі так любили називати себе і першими слугами своєї держави, й Ульріх, кинувши швидкий погляд на його превосходительство, переконався, що той і справді мав такі самі сиві, короткі, на підборідді виголені бакенбарди, які в Каканії носили всі дрібні службовці й залізничні кондуктори. Вважалося, що зовнішнім виглядом вони наслідували свого імператора й короля, однак насправді в таких випадках потреба глибша: вона ґрунтується на взаємності.

Ульріх мав час усе це обміркувати, тому що мусив трохи зачекати, перше ніж його превосходительство до нього звернулося. Інстинктивна акторська пристрасть до перевдягання й перевтілення, ця одна з радощів життя, постала перед ним без найменшого присмаку, ба навіть, либонь, без будь-якого натяку на акторство й то так очевидно, що буржуазна традиція зводити театри й обертати видовище на мистецтво, винаймаючи його за погодинну оплату, проти цього неусвідомленого, постійного мистецтва самозображення видалася Ульріхові чимось ну геть неприродним, вторинним і роздвоєним. І коли його превосходительство нарешті розтулило губи й промовило: «Ваш любий батько…» — й відразу затнулось, а в голосі було щось таке, що змусило завважити навдивовижу гарні жовтуваті руки графа й відчути щось на кшталт моральної напруги навколо всього його образу, Ульріх зачудувавсь і припустився помилки, якої легко припускаються творчі натури. Бо потім його превосходительство поцікавилося, хто він за освітою, й, коли Ульріх відповів, що він — математик, сказало: «Он як, дуже цікаво, і в якій же школі?» А коли Ульріх запевнив, що до школи він жодного відношення не має, його превосходительство промовило: «Он як! Дуже цікаво, розумію — наука, університет…» І це видалося Ульріхові таким знайомим і добропорядним, яким можна уявити собі славну п’єску легкого жанру, тож він несподівано повівся так, неначе був у себе вдома, й підкорився власним думкам, а не суспільним вимогам ситуації. Він згадав раптом про Моосбругера. Адже ось вона, перед ним, — влада, потрібна для помилування, і йому здалося, що нема нічого простішого, ніж спробувати нею скористатися.

 — Ваше превосходительство, — сказав Ульріх, — чи не можна мені скористатися цією сприятливою нагодою, щоб допомогти одному чоловікові, якого несправедливо засуджено до смертної кари?

Почувши це запитання, граф Штальбург витріщив очі.

 — Щоправда, той чоловік — убивця-садист, — зізнався Ульріх, але ту ж мить і сам збагнув, що поводиться казна-як. — Психічнохворий, звичайно, — хутко спробував виправитися він і ледве не додав був: «Ваше превосходительство знає, що наше законодавство щодо цього лишилося в середині минулого сторіччя», але ці слова застрягли йому в горлі, й він змовк.

Це був хибний крок — накидати цьому чоловікові тлумачення, що їх часто й цілком безглуздо дозволяють собі люди, схильні до всіляких інтриг. Кілька таких слівець, якщо їх уставити вміло, можуть стати родючими, як пухкий Грунт у саду, але в цьому місці вони нагадували купку землі, що її хтось необачно приніс на черевиках до кімнати. Одначе граф Штальбург, помітивши збентеження Ульріха, й справді виявив до нього велику доброзичливість.

 — Так, так, пригадую, — промовив він якось через силу після того, як Ульріх назвав прізвище засудженого. — То цей чоловік, кажете, психічнохворий, і ви хотіли б йому допомогти?

 — Він не винен.

 — Атож, з такими справами завжди стільки клопоту…

Ті складні справи, схоже, завдавали графові Штальбургу великих страждань. Він безнадійно звів на Ульріха очі й спитав, мовби нічого іншого не варто було й сподіватися, чи Моосбругерові ухвалено вже остаточний вирок. Ульріхові довелося відповісти, що ні.

 — А, ось бачите, — з полегкістю зітхнув граф. — тоді ще є час. — І перейшов до розмови про «тата», лишивши справу Моосбругера в сприятливій непевності.