Розділ «Частина друга Триває те саме»

Так Штум на два чудові роки потрапив у столицю — до академії Генерального штабу. Там у нього і в інтелектуальному плані виявився брак реакції, потрібної для верхової їзди, однак він не пропускав жодного військового концерту, відвідував музеї і збирав театральні програмки. Штум виношував ідею перейти на цивільну службу, тільки не знав, як це зробити. Наслідком навчання в академії було те, що його не визнали ані придатним, ані цілком непридатним до служби в Генеральному штабі; його знали як чоловіка незграбного й нешанолюбного, але як такого собі філософа й ще на два роки — щоб спробувати, що з того вийде, — відрядили від Генерального штабу до командування піхотною дивізією, а коли цей термін скінчився, він у чині ротмістра належав до великого числа тих, хто, перейшовши в резерв Генерального штабу, вже ніколи не розлучиться з військом, якщо не станетьсь чогось аж-аж-аж надзвичайного. Тепер ротмістр Штум проходив службу в іншому полку, його вважали офіцером з військовою освітою, але невдовзі вже й у нового начальства, коли йшлося про практичні здібності цього офіцера, почало напрошуватися порівняння з немовлям. Він мучеником дослужився до підполковника, проте вже майором мріяв лише про довготермінову відпустку на половину окладу, щоб діждатися того часу, коли можна буде вийти у відставку почесним полковником, тобто зі званням і у військовому мундирі, хоч і без полковницької пенсії. Він уже й чути не хотів про підвищення у званні, бо в частинах це підвищення посувалося за списком командного складу, як стрілки страшенно повільного годинника; він не хотів нічого чути про ті вранішні години, коли ще до сходу сонця, вже від голови до ніг обкладений лайкою, повертаєшся з навчального плацу і в запорошених рейтарських чоботях ступаєш до казино, щоб поглибити порожнечу ще такого довгого попереду дня порожніми пляшками з-під вина; не хотів нічого чути про казенну товариськість, про всілякі полкові історії й про полкових діан, які проводять життя поруч зі своїми чоловіками, підіймаючись услід за ними щаблями їхніх звань, долаючи щаблі сріблясто-точної, невблаганно ніжної, ледве-ледве, та все ж таки чутної гами; не хотів він нічого чути й про ті ночі, коли курява, вино, нудьга, простори стоптаних копитами полів і потреба поміняти вічного співбесідника-коня гнали одружених і неодружених чоловіків за ті запнуті вікна, де дівок ставили догори ногами й заливали їм у спідниці шампанське; не хотів чути про всюдисущого юдея у Гарнізонах клятої галицької глухомані, схожого на свою перехняблену крамничку, де наборг із відсотками можна було придбати все — від кохання до сідельного мила — й куди привозили дівчаток, що тремтіли від шаноби, страху й цікавости. У ті часи Штум мав лише одну втіху: й далі вибагливо колекціонувати ножики та коркотяги, і багато з них цьому схибленому підполковникові приносив додому той-таки юдей, що, перше ніж покласти якусь річ на стіл, начищав її рукавом з таким святобливим виглядом, немовби це була доісторична, викопана десь у могильнику реліквія.

Несподіваний поворот стався тоді, коли про Штума згадав один його однокашник з академії й запропонував відрядити того до військового міністерства, де начальник відділу освіти саме шукав собі помічника, який добре тямив би в цивільному житті. Через два роки Штуму — тим часом він доріс до полковника — вже довірили той відділ. Відколи під ним, замість священної тварини кавалерії, опинилося крісло, він став іншою людиною. Він дослужився до Генерала й мав досить-таки серйозні підстави сподіватися, що дослужиться й до фельдмаршала-лейтенанта. Бороду він, звичайно, вже давно зголив, але з віком у нього розрослося чоло, а його схильність до повноти надавала йому вигляду чоловіка певною мірою всебічно освіченого. Став він тепер і щасливим, а саме щастя й додає людині справжньої працездатности. Штум належав до вищого світу, й це позначалося на всьому. У сукні якої-небудь незвичайно вбраної жінки, у сміливому несмаку нового тоді віденського архітектурного стилю, в строкатому розмаїтті великого овочевого базару, в сіро-бурому асфальтовому повітрі вулиць, у цьому м’якому повітряному асфальті, сповненому міазмів, запахів і ароматів, у шумі, що на кілька секунд лускався, випускаючи якийсь окремий звук, у безмежній різноманітності цивільних людей і навіть у білих ресторанних столиках, таких неймовірно індивідуальних, хоч на вигляд усі вони, безперечно, однакові, — в усьому цьому було щастя, що відлунювало в голові, мов дзвін шпор. Це було щастя, якого люди цивільні зазнають лише в потягу, їдучи за місто; вони ще не знають як саме, але знають, що проведуть цей день серед зелені, щасливо й під яким-небудь склепінням над головою. Це відчуття було налите власною значущістю, значущістю військового міністерства, освіти, значущістю будь-якої іншої людини, й воно, це відчуття, було таке повне, що Штуму, відколи він сюди прибув, ще жодного разу не спало на думку знов навідатися до музеїв чи до театру. Це було якраз те, що рідко проникає в свідомість, але пронизує все, від ґенеральських нашивок до бемкання дзвонів на вежах і підноситься до рівня музики, без якої танок життя враз завмер би.

Чорт забирай, він таки знайшов свій шлях у житті! Так міркував про себе Штум, на додачу до всього стоячи тепер ще й тут, серед цього знаменитого зібрання духу, серед цих кімнат… Він таки стояв тут! У цьому оточенні, проникнутому високим духом, він був єдиний мундир! Вразило його й ще одне. Треба уявити собі небесно-голубу земну кулю з відтінком штумівського, кольору незабудок, мундиру, кулю, яка цілком і повністю складається зі щастя, значущости, із загадкового мозкового фосфору внутрішнього осяяння, а всередині цієї земної кулі — ґенеральське серце, а на цьому серці, мов діва Марія, що наступила на голову змія, — божественна жінка, чия усмішка злилася з усіма речами на світі й становить їхню таємничу вагу, — треба все це собі уявити, щоб дістати приблизно таке саме враження, яке Діотима справила на Штума фон Бордвера вже першої години, коли його мляві очі сповнились її образом. Жінок Штум любив, по суті, не більше, ніж коней. Його товстенькі короткуваті ноги в сідлі почувалися неприкаяно, а коли поза службою ґенералові доводилося ще й розмовляти про коней, то потім уночі йому снилося, нібито він до самих кісток попротирав собі сідниці й уже не може злізти з коня; точнісінько так його ледачкувата натура ніколи не схвалювала любовних надмірностей, а позаяк його неабияк стомлювала вже сама служба, то він не мав потреби сточувати свою силу ще й крізь нічні вентилі. Щоправда, занудою в товаристві він свого часу теж не був, та коли проводив вечори не зі своїми ножами, а з приятелями, то зазвичай мудро знаходив вихід із становища, бо власне відчуття фізичної гармонії дуже скоро навчило його, що крізь надміру бурхливу стадію можна швидко пропитися до сонної, а це влаштовувало його куди більше, ніж любовні небезпеки й розчарування. Аж коли згодом Штум одружився й невдовзі вже мав утримувати двох діточок разом з їхньою марнославною матусею, то вперше повною мірою усвідомив, які розважливі були його звички колись, поки він не піддався спокусі взяти шлюб, до чого його спонукало, поза всяким сумнівом, лише щось невійськове, властиве ідеї сімейного воїна. Відтоді в ньому почав стрімко розвиватися позашлюбний ідеал жіночности, що його Штум вочевидь несвідомо носив у собі ще й доти, і полягав той ідеал у легкому захопленні жінками, які викликали в нього острах, а відтак звільняли його від будь-яких зусиль. Коли він розглядав портрети жінок, які повирізував з ілюстрованих часописів ще в парубоцькі роки, — щоправда, це завжди було лише побічною галузкою в його колекціонерській діяльності, — то виявлялося, що цю рису вони мали всі; але колись він цього не усвідомлював, а на нездоланне захоплення це обернулося тільки завдяки зустрічі з Діотимою. Цілком незалежно від того, яке враження справила на нього її врода, Штум уже на самому початку, почувши, що вона — ще одна Діотима, мав зазирнути до енциклопедичного словника й довідатись, що це таке взагалі — Діотима; але тоді він не зовсім зрозумів, що воно за ім’я, і лише відзначив подумки, що це ім’я пов’язане з широким колом цивільної освічености, все ще, попри його становище, надто йому, на жаль, далекої, і духовна перевага світу злилася з фізичними чарами цієї жінки. Нині, коли взаємини між статями стали такими простими, треба, мабуть, наголосити, що нічого вищого чоловік зазнати не може. Руки ґенерала Штума подумки почувалися надто короткими, щоб охопити величну повноту Діотими, а його розум водночас бентежило те саме почуття щодо світу та світової культури, внаслідок чого все, що відбувалось довкола, проймалося коханням, а кругленьке ґенералове тіло — чимось на кшталт невагомої округлости земної кулі.

Саме це захоплення й повернуло Штума фон Бордвера до оточення Діотими невдовзі після того, як вона його звідти усунула. Тепер ґенерал стояв поблизу цієї чарівної жінки, оскільки більш нікого тут не знав, і прислухався до її розмов. Йому аж-аж-аж як кортіло їх і занотовувати, адже він ніколи навіть не повірив би, коли б не чув на власні вуха слів, якими Діотима вітала всіляких знаменитостей, — не повірив би, що таким духовним багатством можна з усмішкою на вустах гратися, мов перловим намистом. Лише її погляд, коли вона кілька разів невдоволено зиркнула в його бік, дав йому зрозуміти, що не гоже Генералові підслуховувати чужі розмови, й прогнав його геть. Штум кілька разів самотньо обійшов переповнене помешкання, випив келих вина й саме зібрався був знайти собі десь під стіною зручну позицію, аж раптом уздрів Ульріха, якого вже бачив на першому засідання, і цієї миті в Генерала враз ожила пам’ять: адже Ульріх був колись бравим, невгамовним лейтенантом в одному з тих двох ескадронів, якими тоді ненав’язливо командував, бувши ще підполковником, Штум. «Ти ба, нічим таким від мене не відрізняється, — подумав цей, — а вже замолоду доскочив он якого високого становища!» І рушив до Ульріха, а після того, як ці давні знайомі привітались і трохи погомоніли про переміни, що тим часом сталися, Штум показав на збіговисько довкола й сказав:

 — Для мене це — чудова нагода познайомитися з найважливішими проблемами цивільного світу!

 — Тебе ще багато чого подивує, пане Генерал, — відповів Ульріх.

Ґенерал, який шукав собі союзника, тепло потис йому руку й значуще промовив:

 — Ти служив лейтенантом у дев’ятому уланському полку, й колись це буде для нас великою честю, хоч поки що ніхто не розуміє цього так, як я!

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!