Розділ «Частина друга Триває те саме»

Тим часом Бонадея, якій уже набридло лежати горілиць на канапі й дивитися стільки в стелю, випросталась, і її ніжне материнське лоно, не стиснене шнурівкою та зав’язками, спокійно дихало в білому батисті; цю позу вона називала «зібратися з думками». Вона згадала, що її чоловік — не лише суддя, а й мисливець і часом із блиском в очах розповідає про те, як дрібні хижаки ганяються за дичиною; і їй здалося, що з цього можуть мати вигоду й Моосбруґер, і його судді. Але, з другого боку, їй не хотілося давати своєму коханцеві кривдити свого чоловіка ні в чому, крім в одному: в коханні; її родинні почуття вимагали, щоб голова сім’ї був гідним чести й поваги. Тож вона жодного рішення так і не ухвалила. І поки ця суперечність, мов дві потворні хмари, що зливаються в одну, мляво затьмарювала її обрій, Ульріх тішився свободою віддаватися власним розмислам. Тривало це, щоправда, досить довго, й позаяк Бонадеї так і не спало на думку нічого такого, що могло б повернути справу в інше русло, її знову взяла туга через те, що Ульріх отак ображав її неувагою, і час, який він марнував, не намагаючись виправити своєї помилки, почав її гнітити й дратувати.

 — То ти гадаєш, отже, що я чиню недобре, коли приходжу до тебе? — Це запитання вона неквапно, з притиском таки поставила йому — із сумом, але й з готовністю до бою.

Ульріх лише мовчки здвигнув плечима; він уже давно забув, про що Бонадея говорила доти, але цієї хвилини вона видалася йому нестерпною.

 — Ти справді здатний дорікати за нашу пристрасть мені?

 — За кожне таке запитання чіпляється не менше відповідей, ніж бджіл у вулику, — відповів Ульріх. — Увесь душевний безлад людства з його нерозв’язаними проблемами чіпляється окремо за кожне запитання так, що аж гидко стає.

Він сказав, звичайно, лише те, над чим цього дня вже кілька разів замислювався, але Бонадея «душевний безлад» узяла на свій рахунок і вирішила, що це вже занадто. Їй хотілося знов зашторити вікна, щоб у такий спосіб покласти край їхній сварці, але не менше хотілося їй і заридати від болю. І раптом Бонадея, здалося їй, усе збагнула: вона Ульріхові набридла. Через свою натуру досі вона втрачала коханців так, як ото втрачаєш яку-небудь річ, кудись поклавши її, а тоді забувши куди, бо в око тобі впало щось інше; а бувало й так, що вона з коханцями так само швидко розходилась, як і сходилась, і хоч кожне з них, зі свого боку, відчувало жаль, а проте в усьому вбачало втручання якоїсь вищої сили. Отож, коли вона відчула спокійний опір Ульріха, першою її думкою було, що вона постаріла. Їй стало соромно за те, що вона безпорадно й непристойно лежить напівроздягнена на канапі, змушена терпіти всілякі образи. Не розмірковуючи, вона підвелась і схопила свій одяг. Але шарудіння й шелест шовкових чаш, в які вона пірнала, не спонукали Ульріха до каяття. Гострий біль безсилля затьмарив Банадеї очі. «Який же він жорстокий, він зумисне мене образив! — подумки обурювалась вона. — Лежить і не поворухнеться!» І з кожною стрічкою, яку вона зав’язувала, з кожним гапличком, який защіпала, Бонадея чимраз глибше поринала в чорний, мов безодня, колодязь цього давно забутого дитячого болю — усвідомлення того, що тебе покинули. Западали сутінки; Ульріхове обличчя виднілося, немовби в останньому вже світлі; черстве й жорстоке пробивалося воно крізь морок горя. «І як тільки я могла кохати таке обличчя?!» — питала себе Бонадея; і водночас її серце судомно стискали слова: «Навіки втрачений!»

Ульріх, здогадуючись, що вона поклала собі не повертатися, її не спиняв. Бонадея різким рухом поправила перед дзеркалом коси, потому вдягла капелюшка й опустила серпанок. Тепер, коли серпанок закрив їй обличчя, все лишилося в минулому; мить була врочиста, як тоді, коли оголошують смертний вирок чи защіпають, клацнувши, замок на валізі. Ні, тепер він її вже не поцілує, нехай і не думає! Він навіть не здогадується, що пропускає останню нагоду це зробити!

Їй стало так його шкода, що вона ладна була кинутися йому на шию й виплакатись.

34. Гарячий промінь і захололі стіни

Коли Ульріх провів Бонадею вниз і знову лишився сам, працювати далі йому перехотілося. Він вийшов з дому, маючи намір відіслати Вальтерові й Кларисі з посильним кілька рядків і повідомити, що ввечері завітає до них у гості. Проходячи через невелику залу, він завважив на стіні оленячі роги; у них проглядав рух, що нагадував той, яким Бонадея перед дзеркалом опускала серпанок, тільки роги так смиренно не всміхалися. Він роззирнувся, обводячи поглядом те, що його оточувало. Усі ці лінії, замкнуті, перехресні, прямі, вигини й переплетення, з яких складається умеблювання помешкання і які нагромадилися навколо нього, не були ні природою, ні внутрішньою необхідністю, в них усе, до останньої дрібниці сповнювала барокова надпишнота. Струм і серцебиття, які постійно пульсують у всьому, що нас оточує, на мить спинилися. «Я лише випадкова», — ущипливо хихикнула необхідність. «Якщо на мене дивитися неупереджено, то своїм виглядом я не дуже відрізняюсь від обличчя хворого на вовчий лишай», — зізналася краса. Загалом нічого аж такого й не сталося; спав зовнішній блиск, щезло навіювання, урвався ланцюг звички, очікування й напруження, на мить порушилася нестійка, прихована рівновага між почуттями й світом. Усе, що ти відчуваєш і робиш, відбувається певною мірою «в плині життя», й найменше відхилення від цього плину дає тяжкі або страшні наслідки. Це точнісінько так, як коли просто собі йдеш: підіймаєш центр ваги, переносиш його вперед і опускаєш; та досить лише змінити в цьому яку-небудь дрібницю, трохи злякатися цієї готовности опуститися в майбутнє чи бодай їй здивуватись — і вже годі втриматися на ногах! Замислюватися про це не можна. І Ульріхові раптом подумалося, що в усі ті хвилини, яким судилося відіграти вирішальну роль у його житті, в нього зринало те саме відчуття, що оце й тепер.

Він підкликав посильного й передав йому записку. Було близько четвертої години дня, й він вирішив неквапно пройтися пішки. Цей пізньовесняно-осінній день викликав у нього захват. У повітрі відчувалося бродіння. В обличчях людей прозирало щось від плавучої піни. Після одноманітного напруження думок в останні дні тепер на душі в нього було так, немовби його перенесли з в’язниці до м’якої купелі. Він намагався крокувати привітно й пружно. У тренованому гімнастикою тілі стільки готовности до руху й боротьби, що сьогодні це його прикро вразило, мов обличчя старого комедіанта, рясно позначене часто вдаваними фальшивими пристрастями. Достоту так прагнення до правди наповнило його єство формами руху розуму, розклало це єство на різко суперечні одна одній групи думок і надало йому, по суті кажучи, фальшивого й комедіантського виразу, якого набуває все, навіть сама щирість, щойно стає звичкою. Так міркував Ульріх. Він плив, немовби бурун крізь буруни-побратими, якщо можна так висловитись; а чом би й не можна так висловитись, коли людина, напрацювавшись на самоті, повертається до товариства, щаслива тим, що пливе в той самий бік, куди й воно!

У таку хвилину нема, певно, нічого більш далекого, ніж уявлення, нібито життя, яке ведуть люди і яке веде людей, стосується їх не дуже, не до самої глибини душі. І все ж таки про це знає кожен, поки молодий. Ульріх пригадав, який вигляд мав у його очах такий день на цих самих вулицях десяток чи півтори десятка років тому. Тоді все було ще вдвічі прекрасніше, а проте в цьому кипінні жадань дуже виразно проступало нестерпне передчуття, немовби потрапляєш у полон; тривожне відчуття: все, чого я, як мені здається, досягаю, досягає мене; гнітюча підозра, що в цьому світі фальшиві, недбалі й позбавлені особистої важливости слова пролунають сильніше, ніж найточніші й найсправедливіші. «Оця краса? — думалося тоді. — Гаразд, чудово. Та хіба вона моя? Хіба істина, яку я пізнаю, — моя істина? Цілі, голоси, реальність, усе те спокусливе, що вабить і спрямовує, за чим ідеш і в що з головою поринаєш, — невже це сама реальна реальність? Чи від неї видніється всього-на-всього тінь, що невловимо лежить на запропонованій нам реальности?!» Готові класифікації й форми життя — ось що так глибоко відчуває недовіра, оце «таке саме», цей уже багатьма поколіннями створений взірець, готова мова не лише слів, а й почувань і відчувань. Ульріх спинився перед церквою. Боже милий, якби тут, у затінку, сиділа велетенська матрона з товстенним черевом, що терасами спадало б на землю, сиділа, прихилившись спиною до будинків, а вгорі її обличчя, тисячі його зморшок, бородавок і прищів осявало призахідне сонце, — хіба він з такою самою готовністю не знайшов би красу й у її обличчі? Господи, як же це було чудово! Адже ніхто й не подумає відмовлятися від того, що з’явився на світ, маючи обов’язок цим захоплюватись; та, як уже сказано, не було б нічого неможливого й у тому, щоб знайти красу в широких, вільготно обвислих формах і у філіґрані складок гідної поваги матрони, простіше тільки сказати, що вона прадавня. І цей перехід від визнання світу прадавнім до визнання його прекрасним приблизно нагадує перехід від настроїв молоді до високої моралі людей дорослих, яка лишається смішним повчальним прикладом доти, доки раптом опануєш її сам. Ульріх спинився перед цією церквою лише на кілька секунд, але вони розрослися в глибину й стисли його серце з усією одвічною силою опору цьому затверділому, мов мільйонноцентнерний камінь, світу, цьому застиглому місячному краєвиду почуттів, де ти опинився не з власної волі.

Можливо, більшість людей вбачають велику зручність і вигоду в тому, що застають світ уже готовим, крім кількох дрібниць особистого характеру, і не викликає жодного сумніву те, що постійність, яка панує в усьому, не лише консервативна, а й становить підвалини всіх проґресів і революцій, хоч не можна не сказати й про тривожне, глибоке невдоволення людей, котрі живуть на свій страх і ризик. Споглядаючи з глибоким розумінням архітектурних тонкощів цю священну споруду, Ульріх зненацька разюче виразно усвідомив, що й пожирати людей можна було б достоту так само легко, як зводити й зберігати такі примітні пам’ятки. Будинки по сусідству, небесне склепіння над ними, загалом якась невимовна гармонія всіх ліній і просторів, які приймають на себе й скеровують погляд, вигляд і вирази облич у людей, що проходять унизу, їхні книжки і їхня мораль, дерева на вулиці… Адже все це іноді таке саме цупке, як ширма, й таке саме тверде, як різьблений пресовий штамп, і таке довершене — інакше просто не скажеш — довершене й готове, що поряд із ним стоїш, мов непотрібний туман, мов виштовхнуте на видиху повітря, до якого Всевишньому вже нема діла. Цієї миті Ульріхові схотілося бути людиною без властивостей. Але зовсім інакше не буває, мабуть, узагалі ні з ким. По суті, мало хто, проживши півжиття, вже пригадує, як він, власне, прийшов до самого себе, до своїх утіх, свого світогляду, своєї дружини, своєї вдачі, професії й успіхів у ній, зате такі люди відчувають, що тепер зміниться вже не багато чого.

Можна навіть стверджувати, що їх ошукали, адже ніде не видно достатньої причини для того, щоб усе вийшло саме так, як вийшло; могло вийти й інакше; події рідко визначали самі себе, переважно вони залежали від усіляких обставин, від настрою, життя і смерти зовсім інших людей, і на все це події в той чи той момент немовби просто наштовхувались. У молодості життя ще простилалося перед ними, мов нескінченний ранок, від краю до краю повне можливостей і порожнечі, а вже ополудні раптом з’являється щось таке, що претендує бути відтепер їхнім життям, і взагалі це не менше дивовижно, ніж якби до тебе одного дня несподівано прийшла людина, з якою ти двадцять років листувався, не знаючи її особисто, а ти уявляв її зовсім не такою. Та куди дивовижніше те, що більшість людей цього навіть не помічають; вони приймають у своїй сім’ї за рідного чоловіка, який до них прибився і життя якого ввійшло в їхнє життя; все, що з ним було, тепер видається їм виявом їхніх властивостей, а його доля — їхньою заслугою чи їхньою бідою. Щось повелося з ними, як ото липучка — з мухою: зачепило за волосинку, притримало, помалу затягло в себе й поховало під грубою плівкою, яка відповідає їхній первісній формі дуже й дуже віддалено. І ось вони вже тільки досить невиразно пригадують свою молодість, коли ще мали якусь снагу протидіяти. Ця інша снага вовтузиться, товчеться, ніде не нагріє собі місця й своїми марними спробами втекти викликає цілу бурю; іронічний тон молодости, її протест проти сущого, готовність до всього героїчного, до самопожертви й злочину, її полум’яна серйозність і непостійність — усе це не що інше, як її спроби втекти. Виражають вони, власне, лише те, що нічого з того, до чого береться молода людина, не продиктоване, схоже, її внутрішньою потребою й не однозначне, хоч вони й виражають це в такий спосіб, немовби все, на що вона просто-таки кидається, аж-аж-аж яке потрібне й невідкладне. Хтось придумує який-небудь гарний новий жест, зовнішній чи внутрішній… Як це витлумачити? Життєва поза? Форма, в яку нагнітають внутрішній зміст, мов ото газ у скляну колбу? Зовнішній вияв того, що тисне зсередини? Техніка буття? Це можуть бути нові вуса чи нова думка. Це — лицедійство, але воно, як і всяке лицедійство, має, звичайно, сенс — і ту ж мить, мов горобці з дахів, коли сипнеш їм корму, на це накидаються юні душі. Досить лишень уявити: якщо ззовні на язик, руки й очі каменем налягає світ — остиглий місяць із землі, будинків, звичаїв, картин і книжок, а всередині немає нічого, крім невтомного клуботання туману, то яке ж то, либонь, щастя вздріти на чиємусь обличчі міну, що в ній ти немовби впізнаєш самого себе. Хіба не природно, що будь-яка пристрасна людина опановує цю нову форму раніше, ніж люди звичайні?! Ця форма дарує людині момент буття, рівноваги між внутрішньою і зовнішньою напруженістю, між загрозою виявитись розчавленою або розлетітися на друзки. «Саме в цьому, — міркував Ульріх, і все воно, певна річ, стосувалось і його особисто; він тримав руки в кишенях, а обличчя в нього мало такий спокійний і заспано-щасливий вигляд, неначе в цьому вихорі сонячного проміння він помирав, замерзаючи, приємною смертю, — в цьому і ні в чому іншому полягає, отже, основа й того неминущого явища, яке називають новим поколінням, батьками й дітьми, духовним переворотом, переміною стилю, розвитком, модою й оновленням. Ці пориви буття до відродження обертає на «вічний двигун» не що інше, як ота напасть, що поміж туманним власним і вже застиглим на чужу скойку «я» попередників утелющують знову ж таки лише позірне «я», таку собі не зовсім відповідну групову душу. І якщо бодай трохи напружити увагу, то в останньому майбутньому, яке щойно настало, завжди можна побачити, мабуть, уже прихід Давнього Часу. Ось тільки нові ідеї виявляються тоді на тридцять років старшими, зате задоволеними і трохи оброслими жирком або вже застарілими; це приблизно так, як поряд з осяйним дівочим обличчям бачиш змарніле її матері; або ж ті ідеї не мали успіху, зачахли й скарлючилися, обернувшись на проект реформ, що його обстоює який-небудь старий дурень, якого півсотні його шанувальників називають «наш Великий той і той».

Ульріх знову спинився, цього разу на майдані, де впізнав кілька будинків і згадав про громадські сутички й ідейні заворушення, що супроводжували їхнє спорудження. На пам’ять спливли друзі юности; вони всі були його друзями, незалежно від того, знав він їх особисто чи лише їхні імена, були вони його однолітки чи старші від нього, бунтарі, які мріяли давати світові нові речі й нових людей, і незалежно від того, було це тут чи десь в інших місцях, які йому випадало пізнати. Тепер ці будинки стояли, мов добропорядні тіточки в старомодних капелюшках, у надвечірньому світлі, що вже починало бліднути, стояли непримітно й мило-мило, хоч аж ніяк не зворушливо. Так і хотілося всміхнутись. Тим часом ці релікти позбулися будь-яких претензій, але люди, котрі покинули їх, устигли поставати вже професорами, знаменитостями й просто іменами, відомою частиною відомого прогресивного розвитку; вони більш чи менш коротким шляхом перейшли зі стану туманности до стану застиглости, тож коли-небудь історія, описуючи їхнє сторіччя, принагідно повідомить: «У той час тут жили…»

35. Директор Лео Фішель і принцип недостатніх підстав

Цієї миті роздуми Ульріха урвав один його знайомий, який несподівано до нього звернувся. Саме цього дня той знайомий, виходячи вранці з дому, відкрив свою теку і в її бічному відділенні виявив, прикро вражений, циркуляр від графа Ляйнсдорфа, на який уже давно мав, та забув, відповісти, бо його здоровий діловий розум не любив патріотичних акцій, ініційованих високими колами. «Безнадійна справа», — мабуть, мовив тоді той знайомий сам до себе; при людях він такого ніколи не сказав би, боронь Боже, але його пам’ять — так уже влаштована наша пам’ять — утнула з ним злий жарт, пішовши на повідку в першої, емоційної й неофіційної реакції, і, замість дочекатися виваженого рішення, недбало махнула на ту справу рукою. Отож у листі, коли чоловік відкрив його знову, виявилося щось украй йому неприємне, те, чого він першого разу взагалі не помітив: це було, власне, всього-на-всього одне слівце, яке в циркулярі траплялося в різних місцях, але цьому статечному чоловікові з текою в руці воно вартувало кількох хвилин нерішучости перед виходом з дому, і слівце те було «істинний».

Директор Фішель — бо його звали саме так: директор Лео Фішель із Ллойд-банку, а власне, всього-на-всього прокурист зі званням директора; Ульріх міг вважати себе його молодшим товаришем у минулому й у свій останній приїзд був у досить дружніх взаєминах з його донькою Ґердою, але після повернення навідався до неї лише один раз, — отож директор Фішель знав його ясновельможність як чоловіка, що йшов у ногу з часом і змушував свої гроші працювати; ба більше, перебравши вузлики у своїй пам’яті, він «котирував» — є такий діловий термін — графа як особу вельми важливу, адже Ллойд-банк був однією з тих установ, котрим граф Ляйнсдорф доручав вести свої біржові справи. Тим-то Лео Фішель і не міг збагнути, чому так недбало поставився до цього зворушливого запрошення, в якому його ясновельможність закликав обране коло людей бути готовими до великої спільної праці. Сам Лео Фішель увійшов до цього кола, власне, лише завдяки особливим обставинам, про які ми згадаємо далі, і все це й стало причиною того, чому він, щойно вздрівши Ульріха, відразу кинувся до нього; він довідався, що Ульріх пов’язаний з цією справою, до того ж «посідає чільне місце» — що було однією з тих незбагненних чуток, які, однак, нерідко слушно передають правду ще доти, як вона стає правдою, — і тепер спрямував на нього, мов кишеньковий пістолет-дубельтівку, троє запитань: що, власне, той розуміє під «істинною любов’ю до батьківщини», «істинним проґресом» та «істинною Австрією»?

Ульріх, зненацька наполоханий, але все ще в колишньому своєму настрої, відповів тією манерою, якою розмовляв із Фішелем завжди:

 — Пе-еН-Пе.