Розділ «Частина друга Триває те саме»

То були грозові хмари, за якими губився високий на зріст чоловік біля порослого мохом водяного млина, й у зморшках гримас на мавпячому личку Солимана залягало блякле світло.

56. У комітетах паралельної акції кипить робота.

Клариса надсилає його ясновельможності

листа, пропонуючи провести рік Ніцше

У ці дні Ульріхові доводилося бувати в його ясновельможности двічі-тричі на тиждень. Він щоразу заставав приготовлену до його приходу високу, вишукану кімнату, що вже своїми розмірами викликала захват. Біля вікна стояв великий письмовий стіл часів Марії Терезії. На стіні висіла велика картина, тьмяно відсвічуючи червоними, синіми й жовтими плямами, на ній якісь вершники стромляли списи в м’які частини тіл інших вершників, скинутих на землю; а на протилежній стіні була самотня жінка, м’які частини тіла якої добре захищав розшитий золотом осиний корсет. Лишалося загадкою, чому її вислали на цю стіну саму-самісіньку, адже вона вочевидь належала до родини Ляйнсдорфів, і її напудрене юне обличчя було схоже на графове так само, як слід ноги на сухому снігу схожий на її слід на мокрій глині. А втім, Ульріхові не часто випадала нагода розглядати обличчя графа Ляйнсдорфа. Після останнього засідання зовнішній розвиток паралельної акції набув такого розмаху, що його ясновельможність ніколи не встигав присвятити себе великим ідеям і змушений був увесь свій час віддавати ознайомленню з усілякими поданнями, відвідувачам, перемовинам та виїздам. Він уже, наприклад, провів розмову з прем’єр-міністром, переговори з архієпископом, нараду в придворній імперській канцелярії й мав кілька зустрічей із представниками вищого родового дворянства й знатної буржуазії у Верхній палаті. Ульріха до тих бесід не залучали, він лише довідався, що кожна зі сторін рахувалася з упертим політичним опором своїх опонентів, і тому всі ці інстанції заявили, що підтримуватимуть паралельну акцію тим активніше, чим менше їх згадуватимуть у зв’язку з нею, й побажали, щоб наразі в комітетах їх представляли тільки спостерігачі.

На щастя, не минало такого тижня, щоб ці комітети не домагалися значних успіхів. Як і було вирішено на установчому засіданні, вони розподілили світ за широкими аспектами релігії, освіти, торгівлі, сільського господарства тощо, у кожному комітеті вже сидів представник відповідного міністерства, й усі комітети вже приступили до виконанням своїх завдань, які полягали в тому, що кожен комітет за погодженням з рештою комітетів очікував представників компетентних відомств та верст населення, щоб узяти до відома й передати до головного комітету їхні побажання, пропозиції та прохання. У такий спосіб плекали надії влити до головного комітету «основні» моральні сили країни, попередньо їх систематизувавши й узагальнивши, й були задоволені вже тим, що цей письмовий обмін ідеями чимдалі набирав розмаху. У листах від комітетів до головного комітету уже невдовзі можна було посилатися на інші листи, надіслані головному комітету доти, й починалися такі листи реченням, яке ставало щораз вагомішим і починалося словами: «На додаток до нашого листа цієї самої серії за №…, відповідно до №…, дріб, римськими…», після чого знов ішло число; і з кожним новим листом усі ці числа робилися дедалі довшими. У цьому вже було щось від здорового зростання, а крім того, посольства теж почали напівофіційними шляхами доповідати про враження, що його справляла на закордон ця демонстрація сили австрійського патріотизму; чужоземні посланці вже обережно шукали нагоди дістати інформацію; депутати парламенту насторожувались і цікавилися подальшими намірами; приватна ініціатива почала виявлялися в запитах торгових домів, які наважувались виступати з пропозиціями або домагалися твердої основи для зв’язку своєї фірми з патріотизмом. Так, апарат був, а позаяк він був, то він мав працювати, і позаяк він працював, то почав рухатись, а коли автомобіль у чистому полі починає рухатись, то він, хоч за кермом ніхто й не сидить, однаково проробить певний, навіть досить переконливий, своєрідний шлях.

Так, отже, народжувалася могутня рушійна сила, і граф Ляйнсдорф уже її відчував. Він надівав пенсне й надзвичайно поважно перечитував усі листи від першого до останнього рядка. То були вже не пропозиції й побажання невідомих, захоплених ідеєю окремих людей — такі листи сипалися на графа на самому початку, доти, як справам тут ще не дали належного ладу; і навіть коли ці запити й прохання йшли із самої гущі народу, то підписували їх, однак, голови альпійських товариств, ліберальних об’єднань, дівчачих конґреґацій, ремісничих союзів, спілок за інтересами, громадських клубів та інших отих безликих гурточків, що метушаться перед переходом від індивідуалізму до колективізму, мов ото купки сміття перед вихором. І хоч його ясновельможність погоджувався не з усім, чого від нього вимагали, проте загалом констатував суттєвий проґрес. Він скидав пенсне, повертав листа міністерському радникові чи секретареві, які того листа приносили, і, не кажучи ні слова, задоволено кивав головою; граф мав таке відчуття, що паралельна акція на правильному й доброму шляху, а істинний шлях уже якось знайдеться.

Міністерський радник, діставши отак листа вдруге, звичайно клав його на стос до решти листів, і коли вже цей останній лежав зверху, читав те, що було написане в очах його ясновельможности. Тоді вуста його ясновельможности зазвичай промовляли: «Усе це чудово, але не можна сказати ні «так», ні «ні», поки ми не знаємо головного: куди спрямовані наші цілі». Одначе саме це міністерський радник уже читав в очах його ясновельможности з приводу всіх попередніх листів, і точнісінько така була і його власна думка, а в руці він тримав напоготові кишенькового олівця в позолоченій оправі, яким наприкінці кожного листа виводив магічну формулу «зб.». У перекладі ця магічна формула, якою широко послуговувалися в каканських відомствах, означала «зберігати», а якщо розшифрувати її повністю — «відкласти на зберігання до подальшого вирішення» й була зразком обачности, завдяки якій ніщо не втрачається й ніщо не робиться нерозважливо. Скажімо, клопотання дрібного чиновника надати йому як виняток допомогу у зв’язку з пологами в дружини відкладали на зберігання доти, доки дитина виростала й могла заробити собі на шматок хліба вже й сама, — не з якоїсь там іншої причини, а саме з тієї, що доти питання могло бути вирішене законодавчим шляхом, а відхилити це прохання передчасно серце начальника не хотіло. На зберігання відкладали й подання тієї чи тієї впливової особи або тієї чи тієї інстанції, яку не можна було кривдити відмовою, хоч і знали, що інша впливова інстанція проти цього подання, отож загалом усе, що надходило до відомства вперше, відкладали на зберігання поти, поки який-небудь подібний випадок створював прецедент.

Та сміятися з цього звичаю установ і відомств було б великою помилкою, адже поза службовими кабінетами папери відкладають на зберігання куди частіше. Навіть те, що в тронних клятвах королів і досі трапляється обіцянка піти війною на турків чи поган, — просто дрібниця, якщо зважити, що в історії людства ще жодне речення не було перекреслено цілком чи дописано до кінця, з чого іноді й постають ті приголомшливі темпи прогресу, які разюче нагадують крилатого бика. До того ж у відомствах усе ж таки бодай щось, та пропадає, а ось у світі — нічого. Отож відкладати на зберігання — це одна з основних формул структури нашого життя. Та коли його ясновельможності що-небудь здавалося аж-аж-аж яким терміновим, він вдавався до іншого методу. Тоді він спершу надсилав ту ініціативу до двору, своєму товаришеві графу Штальбурґу, із запитом, чи можна розглядати її, як він висловлювався, «тимчасово остаточною». За певний час щоразу надходила відповідь, що зі згаданого питання повідомити згоду імператорської інстанції наразі немає змоги, проте видається бажаним спершу дати можливість сформуватися громадській думці, а згодом повернутися до цієї пропозиції з урахуванням того, як її сприйме громадськість, а також з огляду на решту злободенних обставин та потреб. Справа, на яку оберталася така ініціатива, надходила тоді до відповідної міністерської інстанції й поверталася звідти з позначкою, що там не вважають себе достатньо компетентними для того, щоб самостійно ухвалити рішення, а вже після цього граф Ляйнсдорф покладав собі на одному з найближчих засідань головного комітету внести пропозицію створити міжміністерський підкомітет для вивчення цього питання.

Невблаганну рішучість він виявляв лише в тому разі, коли надходив лист, під яким не стояв підпис ані якого-небудь товариства, ані визнаного на державному рівні церковного, наукового чи мистецького об’єднання. Саме такого листа граф одержав на днях від Клариси; в ньому вона, посилаючись на Ульріха, пропонувала провести австрійський рік Ніцше й у цьому зв’язку зробити що-небудь для вбивці жінок Моосбруґера; виступити з такою пропозицією, писала Клариса, вона почувається зобов’язаною як жінка, а також через знаменний збіг, і полягає він у тому, що Ніцше був душевнохворий, і Моосбруґер теж, мовляв, душевнохворий. Ульріхові ледве пощастило приховати своє роздратування за жартом, коли граф Ляйнсдорф показав йому того листа, якого Ульріх одразу впізнав уже по напрочуд незрілому почерку, що ряснів товстими, наче дрючки, лініями й підкресленнями. Однак граф Ляйнсдорф, помітивши, як йому здалося, збентеження Ульріха, поважно й по-дружньому промовив:

 — Це досить цікаво. Позиція, я б сказав, активна й пристрасна. Та, на жаль, усі такі окремі пропозиції ми мусимо відсилати ad acta[11], а то нічого не досягнемо. Позаяк ви особисто знаєте жінку, котра написала цього листа, то, може, передасте його своїй пані кузині?

57. Велике піднесення. Діотима робить

дивовижні відкриття щодо суті великих ідей

Листа, щоб він більш нікому не потрапив на очі, Ульріх сховав, до того ж не так легко було завести розмову про це з Діотимою, адже, відколи вийшла стаття про австрійський рік, кузину охопило якесь страшенно метушливе піднесення. Не лише Ульріх передавав їй, по змозі непрочитаними, всі справи, які одержував від графа Ляйнсдорфа, пошта щодня доправляла їй стоси листів та газетних вирізок, книготорговці надсилали на ознайомлення гори книжок, товкотнеча в її домі здувалась, як здувається море, коли його спільними зусиллями відсмоктують вітер і місяць, телефон теж ні на хвилину не вгавав, і якби маленька Рахель не пантрувала ревно, мов архангел, за апаратом і не відповідала на більшість дзвінків сама, розуміючи, що не можна ж усе підряд звалювати на господиню, то Діотима вже впала б під тягарем щоденних турбот.

Але це нервове виснаження, яке так і не наставало, а лише постійно нагадувало про себе тремтінням у всьому тілі, дарувало Діотимі досі незнане їй щастя. То був трепет, усвідомлення значущости, яке переповнювало все її єство, це було ніби потріскування під тиском у камені, що вінчає світобудову, священний лоскіт од відчуття порожнечі, коли стоїш на вершині гори високо-високо над світом. Одне слово, це було відчуття власного становища, відчуття, що раптом дійшло до свідомости доньки скромного вчителя середньої школи й молодої дружини віце-консула з буржуазного середовища, якою вона, незважаючи на свій злет, усе ж таки й досі лишалася, мабуть, у найсвіжіших сферах своєї сутности. Таке відчуття власного становища — одна з непомітних, проте засадничих складових нашого буття, як те, що ми не помічаємо обертання землі чи особистого зацікавлення, яке вносимо в свої спостереження й сприйняття. Людину вчили, що марнолюбство не можна тримати в серці, тож більшу його, марнолюбства, частину вона тримає під ногами, стоячи на грунті якої-небудь великої батьківщини, якої-небудь релігії чи якого-небудь рівня податку на додану вартість, а за браком такого становища вдовольняється тим — і це доступно кожному, — що перебуває на вершечку найвищої в цю хвилину колони часу, яка підноситься з порожнечі, — тобто живе саме тепер, коли всі, хто жив досі, обернулися на порох, а з тих, хто прийде на світ потім, ще нікого нема. Та якщо це марнолюбство, зазвичай неусвідомлене, з якихось причин раптом шугає з ніг у голову, то справа може дійти до легкого божевілля, що нагадує шаленство незайманих дівчат, які забирають собі в голову, нібито вони вагітні земною кулею. Навіть начальник відділу Туцці тепер виявляв Діотимі честь, цікавлячись у неї подіями й іноді прохаючи її виконати те чи те дрібне доручення, й усмішка, з якою він звичайно заводив мову про її салон, поступалася місцем статечній гідності. Ніхто все ще не знав, наскільки прийнятна для найвищої інстанції, наприклад, перспектива виявитись на чолі міжнародної пацифістської маніфестації, але з огляду на таку можливість Туцці не раз стурбовано висловлював прохання, щоб у сфері зовнішньої політики Діотима не втручалася в жодне, навіть найдрібніше питання, не порадившись попередньо з ним. На той випадок, якщо коли-небудь народиться серйозна ініціатива провести міжнародну мирну акцію, він навіть одразу порадив негайно подбати про те, щоб через цю акцію не дійшло до політичних ускладнень. Таку чудову ідею, пояснював Туцці дружині, відхиляти в жодному разі не треба, навіть у тому разі, якщо буде можливість її здійснити, але від самого початку слід неодмінно передбачити всі шляхи маневрування й відступу. Відтак він заходився розтлумачувати Діотимі відмінності між роззброєнням, мирною конференцією, зустріччю голів держав і таке інше — аж до вже згаданих пожертв на оздоблення палацу миру в Гаазі фресками вітчизняних художників. Таких ділових розмов Туцці з дружиною ще ніколи не провадив; часом він навіть повертався до спальні зі шкіряною текою під пахвою, щоб доповнити свої пояснення, наприклад, коли забував додати, що поняття «всесвітня Австрія», якщо не хочеш зажити слави небезпечно непередбачуваної людини, можна застосовувати, на його особисту думку, лише, само собою зрозуміло, стосовно якого-небудь пацифістського, гуманітарного чи такого іншого заходу.

Діотима терпляче всміхалася й відповідала:

 — Твої побажання я намагатимуся враховувати, але не перебільшуй значення для нас зовнішньої політики. У країні настає просто-таки рятівне піднесення, і воно йде з безіменних народних глибин; ти собі не уявляєш, яка навала листів і пропозицій надходить до мене щодня.

Нею не можна було не захоплюватись, адже вона мусила, не даючи взнаки, долати величезні труднощі. На засіданнях великого, головного комітету, утвореного на засадах представництва від релігії, правосуддя, сільського господарства, освіти тощо, всі високі поривання наштовхувалися на крижану й полохливу стриманість, добре відому Діотимі по її чоловікові вже з тих часів, коли він іще не став таким уважним; іноді в неї просто-таки опускалися руки від нетерпіння, й вона не могла приховати від себе, що цей опір інертного світу зламати буде нелегко. Наскільки очевидно для неї самої австрійський рік поставав роком всесвітньо-австрійським і мав представляти народи Австрії взірцем для решти народів світу, для чого, власне, не потрібно було нічого іншого, крім як довести, що істинна батьківщину духу — Австрія, настільки ж безсумнівним виявлялося, що для важких на підйом голів це потребує ще якогось особливого змісту й доповнення ідеєю, дохідливою завдяки своїй не так абстрактній, як конкретній природі. І Діотима годинами вивчала численні книжки, щоб знайти ідею, котра б задовольняла таку вимогу й у якийсь особливий спосіб була, певна річ, символічно австрійська; однак щодо суті великих ідей Діотима робила дивовижні відкриття.

Як виявилось, вона живе у велику добу, тому що ця доба сповнена великий ідей; та годі було навіть уявити собі, як важко здійснити щось найбільше й найважливіше з них, хоча для цього є всі передумови, крім однієї: що саме вважати найбільшим і найважливішим! Отож щоразу, коли Діотима вже майже зважувалася вибрати таку ідею, вона мимоволі усвідомлювала, що здійснити протилежне — це теж було б чимось великим. Так уже влаштовано світ, і тут вона була безсила.

Ідеали мають дивні властивості й з-поміж них і ту, що вони, якщо їх надто пильно дотримуватись, обертаються на абсурд. Взяти, приміром, Толстого й Берту Зутнер — двох письменників, про чиї ідеї тоді можна було почути приблизно однаково багато; але як же, міркувала Діотима, людство без насилля добуде собі бодай курей на печеню? І що робити з вояками, коли вбивати, як вимагають ці письменники, не можна? У такому разі вояки, бідолахи, втратять роботу, й настануть золоті часи для злочинців. Але ж такі пропозиції надходять, і вже, кажуть, навіть триває збирання підписів. Діотима ніколи не могла уявити собі життя без вічних істин, але тепер вона, на свій подив, завважила, що кожна вічна істина має дві, а то й більше, подоби. Тим-то людина розважлива — а нею в цьому випадку був начальник відділу Туцці, чию честь це певною мірою навіть рятувало, — відчуває до вічних істин глибоко вкорінену недовіру; така людина, щоправда, ніколи не заперечуватиме й проти того, що ці істини незамінні, однак вона не має сумніву: люди, котрі сприймають їх буквально, — божевільні. На його думку, якою він поділився з дружиною, бажаючи їй допомогти, людські ідеали передбачають незмірну вимогливість, а вона неодмінно призводить до загибелі, якщо вже апріорі не сприймати її не зовсім серйозно. Найяскравішим доказом своїх слів Туцці вважав те, що в кабінетах, де йдеться про серйозні речі, таких слів, як «ідеал» та «вічна істина», не почуєш узагалі; референтові, котрий надумав би вжити їх в офіційному папері, відразу б запропонували пройти медичне обстеження й узяти відпустку на оздоровлення. Та хоча Діотима слухала чоловіка й зі смутком у душі, в цих годинах слабкости вона черпала, зрештою, й нову силу, щоб знову з головою поринути у свої дослідження.