Розділ «Частина друга Триває те саме»

Під кінець цієї розмови його пойняло якесь прикре відчуття, так ніби в нього обіклало язика, і йому було не втямки — чи він молов дурниці, чи це все ж таки ще поцінують як вияв проникливости, що нею він уславився. Начальник департаменту преси також не міг збагнути, що це насправді, і тому обидва пообіцяли один одному повернутися згодом до цього питання ще раз.

Начальник департаменту преси дав розпорядження замовити для відомчої бібліотеки всі праці Арнгайма, щоб хоч якось закрити це питання, а начальник відділу Туцці вирушив до політичного відділу, де звернувся з проханням доручити посольству в Берліні підготувати докладний звіт про особу Арнгайма. Це було все, що Туцці міг на цей час зробити, а поки той звіт не надійшов, він мав змогу розпитувати про Арнгайма лише в дружини, що було йому тепер вкрай неприємно. Він пригадав висловлювання Вольтера про те, що люди вдаються до слів тільки задля того, щоб приховувати свої думки, а до думок — лише задля того, щоб обгрунтовувати свої неправедні вчинки. Певна річ, дипломатія завжди в цьому й полягала. Але те, що хтось міг стільки, скільки Арнгайм, говорити й писати, щоб за словами приховувати свої справжні наміри, — це викликало в Туцці тривогу, як щось нове, що його загадку він мав розгадати.

53. Моосбруґера переводять до іншої в’язниці

Про вбивцю повії Крістіана Моосбруґера забули вже через кілька днів після того, як газети перестали друкувати звіти про судовий процес над ним, і збудження громадськости знайшло собі інші теми. Лише вузьке коло експертів клопоталося Моосбруґером і далі. Його захисник подав касаційну скаргу, зажадав призначити нову експертизу психічного стану засудженого й зробив іще дещо; страту на невизначений термін відклали, а Моосбруґера перевели до іншої в’язниці.

Застережні заходи, до яких при цьому вдалися, його тішили: заряджені гвинтівки, багато людей, на руках і ногах залізні кайдани; йому виявляли увагу, його боялись, а Моосбруґер це любив. Сідаючи до арештантського фургона, він роззирався й заглядав у вічі здивованих перехожих, сподіваючись побачити там захват. Холодний вітер, що гуляв уздовж вулиці, грався його кучерями, свіже повітря виснажувало його. Ще дві секунди, й судовий охоронець підштовхнув засудженого ззаду до машини.

Моосбруґер був чоловік марнославний; він не любив, щоб його отак підштовхували; він боявся, що охорона його штурхатиме, кричатиме на нього або насміхатиметься над ним; закутий велет не важився поглянути на жодного зі своїх конвоїрів і сам посунувся аж до передньої стінки фургона.

Проте боявся він не смерти. У житті доводиться терпіти багато чого такого, що завдає, безперечно, страшнішого болю, ніж повішання, а скільки проживеш — на кілька років більше чи на кілька менше — це вже не має значення. Пасивні гордощі людини, яка вже не раз побувала за ґратами, не давали йому боятися покари; та він і взагалі не чіплявся за життя. Що він мав у ньому любити? Адже не весняний вітер, і не широкі путівці, й не сонце? Від усього цього лише курява, спека та стома. Ніхто цього не любить, коли знає, що воно таке насправді. «А ось можливість розповісти, — подумав Моосбруґер, — що вчора в отому шинку на розі я їв чудову печеню зі свинини!…» То було вже щось більше. Але й від цього можна відмовитись. Що його потішило б, то це якби пощастило вдовольнити своє шанолюбство, якому все життя доводилося терпіти лише безглузді образи. Дорогою колеса жахливо підскакували, і їхня тряска через лавку передавалася його тілу; за ґратами в дверцятах бігла назад бруківка, відставали гужові хури, часом крізь пруття промайне чоловік, жінка чи дитина, ззаду здалеку наближався фіакр, виростав, насувався, вже розбризкував краплі життя, як залізяка на ковадлі розбризкує іскри; конячі голови немовби хотіли пробити дверцята фургона, потім перестук підків і м’який шурхіт ґумових шин проплив повз стінку. Моосбруґер неквапно повернув голову назад і знов побачив перед собою стелю в тому місці, де вона лягала на бічну стінку. Шум надворі джеркотав, гуркотів; він був напнутий, мов полотно, яким раз у раз пробігала тінь того, що там відбувалося. Моосбруґер сприймав цю поїздку як таку собі розвагу й не дуже переймався її суттю. Між двома темними, застиглими тюремними періодами пролетіло чверть години непрозоро-білого спіненого часу. Саме такою він завжди й уявляв свою свободу. Не те щоб чудовою. «Історія з останньою трапезою, — міркував він, — із тюремним священиком, з катами й п’ятнадцятьма хвилинами до тої миті, як усьому настане кінець, не дуже відрізнятиметься від оцього мого перевезення; вона теж протрясеться на своїх колесах уперед, і час від часу доведеться щось робити, як оце тепер, щоб, коли гицатиме, не впасти з лавки, а побачиш і почуєш не багато, тому що довкола весь час метушитимуться люди. Найкраще буде, либонь, нарешті всього цього позбутися!»

Звільнившись від бажання жити, людина дістає дуже велику перевагу. Моосбругер пригадав комісара, який першим допитував його в поліції. Славний був чоловік, розмовляв тихенько. «Послухайте, пане Моосбругер, — казав він, — я вас просто настійно прошу: поможіть мені домогтися успіху!» І Моосбругер відповів: «Гаразд, якщо вам так потрібен успіх, нумо складати протокол!» Згодом суддя не хотів у таке повірити, але комісар потвердив це перед судом. «Коли вже ви не бажаєте очистити своє сумління задля себе самого, то зробіть таку послугу особисто мені й очистіть його задля мене» Ці слова комісар повторив перед усім судом, голова навіть привітно всміхнувся, а Моосбругер підвівсь. «Я глибоко поважаю цю заяву пана комісара поліції! — гучно проголосив він і, елегантно вклонившись, додав: — І хоч пан комісар відпустили мене зі словами: «Ми, мабуть, уже ніколи не побачимося», сьогодні мені все ж таки випала честь і задоволення побачити пана комісара ще раз!»

Усмішка злагоди із самим собою осяяла обличчя Моосбругера, і він забув про солдатів, що сиділи напроти й так само, як він, на всіх вибоїнах погойдувалися з боку в бік.

54. У розмові з Вальтером і Кларисою Ульріх показує

себе реакціонером

Клариса сказала Ульріхові:

 — Треба якось допомогти Моосбругерові, той убивця такий музикальний!

Одного з вільних днів, пополудні, Ульріх нарешті зробив той візит, якого так фатально зірвав був його арешт.

Клариса взялася за вилогу його піджака на грудях; Вальтер стояв поруч із не зовсім щирою міною на обличчі.

 — Музикальний? Що ти маєш на увазі? — перепитав, усміхнувшись, Ульріх.

Клариса якось кумедно засоромилась. Мимоволі. Так ніби сором прохоплювався назовні в кожній рисочці її обличчя й вона мусила кумедно його напружувати, щоб стримувати сором усередині. Вона таки випустила його на волю й відповіла:

 — А те, що сказала. Ти ж бо став тепер впливовим чоловіком!

Збагнути її було не завжди легко.

Зима вже один раз наставала, а тоді знов відступала. Тут, за містом, ще лежав сніг; білі поля, а поміж них, мов темна вода, — латки чорної землі. Сонце рівномірно заливало все довкруж. На Кларисі була жовтогаряча куртка й блакитна шерстяна шапочка. Вони вийшли втрьох прогулятись, і серед цієї пустельної, оголеної природи Ульріх мав розповідати їй про Арнгаймові писання. У них ішлося про алгебраїчні ряди й бензольні кільця, про матеріалістичне й універсалістське тлумачення історії, про мостові ферми, розвиток музики, дух автомобіля, медичний препарат гата-606, теорію відносности, атомістику Бора, автогенне зварювання, флору Гімалаїв, психоаналіз, індивідуальну психологію, експериментальну психологію, фізіологічну психологію, соціальну психологію й про решту досягнень, що стають на заваді багатому на них часу народжувати добрих, справжніх і цілісних людей. Але Арнгайм у своїх писаннях викладав такі речі в дуже заспокійливій манері, запевняючи, що все, чого людина не розуміє, — то лише сваволя безплідних сил розуму, тоді як істинне — це завжди просте, це людська гідність і інстинктивне відчуття надлюдських істин, що його може розвинути в собі кожен, хто просто живе собі й перебуває у злагоді із зірками.