Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — Щось подібне нині стверджує багато хто, — пояснював Ульріх, — але Арнгаймові вірять, бо його можна уявити собі великим, багатим чоловіком, який, безперечно, добре знає все, про що каже, сам бував у Гімалаях, має власні автомобілі й носить стільки тих бензольних кілець, скільки схоче!

Клариса поцікавилась, який вигляд мають бензольні кільця; її спонукав до цього невиразний спогад про кільця з карнеолами.

 — І все ж таки ти чарівна, Кларисо! — сказав Ульріх.

 — Хвалити Бога, вона не має потреби розуміти всі ці хімічні нісенітниці! — став на її захист Вальтер.

Але потім він заходився захищати вже писання Арнгайма, які читав. Він, мовляв, не хоче сказати, нібито Арнгайм — це найкраще, що можна собі уявити, але Арнгайм — усе ж таки найкраще з того, що породила сучасність; це новий дух! Хоча й чистісінька наука, та воднораз, мовляв, і виходить за межі знань! Отак минула їхня прогулянка. Наслідком для всіх стали мокрі ноги, роздратований мозок — так ніби тонесеньке голе віття, що блищало на зимовому сонці, скалками позастрягало в сітківці, — спільне бажання гарячої кави й відчуття людської пригнічености.

Сніг на черевиках танув і парував, Клариса була рада, що до кімнати нанесли бруду, а Вальтер весь час надував свої по-жіночому пухлі губи, шукаючи сварки. Ульріх розповідав про паралельну акцію. Коли згадав про Арнгайма, вони знову засперечалися.

 — Я скажу тобі, в чому я проти нього, — ще раз промовив Ульріх. — Учена людина — нині це річ цілком неминуча; не хотіти знати не можна! І різниця між досвідом фахівця й досвідом дилетанта ніколи не була така велика, як у наш час. Із майстерности масажиста чи піаніста це бачить будь-хто; сьогодні вже й коня не випускають на бігову доріжку без спеціальної підготовки. Ось тільки в питаннях людського буття кожне ще вважає себе суддею в останній інстанції, а давній забобон стверджує, що людиною народжуєшся, людиною й помираєш! Та хоч я й знаю, що і п’ять тисяч років тому жінки писали своїм коханцям такі самі, слово в слово, листи, як сьогодні, я, однак, уже не можу читати такого листа, не питаючи себе, чи не мають нарешті статися зміни й тут!

Клариса, схоже, ладна була з ним погодитись. А ось Вальтер усміхався, наче факір, який намагається й оком не змигнути, коли йому проштрикують щоки шпилькою від капелюшка.

 — Це означає, отже, не що інше, як те, що наразі ти відмовляєшся бути людиною! — кинув він.

 — Приблизно. З цим нерозривно пов’язане якесь прикре відчуття дилетантизму! — Ульріх на хвилю замислився, тоді повів далі: — Але я ладен погодитися з тобою і в зовсім іншому. Фахівці ніколи не доводять справу до кінця. Не лише нині; вони взагалі й подумати не годні, що їхню діяльність можна завершити. Мабуть, не годні навіть цього забажати. Чи можна, скажімо, уявити собі, що в людини ще лишиться душа після того, як людина навчиться повністю розуміти її з погляду біології й психології і з нею обходитись? А ми ж бо, попри все, прагнемо дійти до такого стану! Ось у чому вся штука. Знання — це поведінка, пристрасть. По суті, це — поведінка недозволенна; адже нездоланний потяг до знань, так само, як і пристрасть до спиртного, до сексуальних утіх і насилля, формує неврівноважену вдачу. Це абсолютна неправда, нібито дослідник женеться за істиною — то вона женеться за ним. Йому доводиться її терпіти. Істина істинна, а факт — реальний, і до дослідника їм немає ніякого діла; його лише поймає пристрасть до них, цей алкоголізм щодо фактів, який визначає вдачу дослідника, і йому начхати на те, чи вийде з його констатацій щось цілісне, людське, довершене й що-небудь узагалі. Це суперечливе, сповнене страждань і воднораз страшенно активне створіння.

 — І що? — озвався Вальтер.

 — Що «і що»?

 — Ти ж бо не хочеш сказати, що тут можна лишити все так, як є.

 — Сам я й лишив би все так, як є, — спокійно промовив Ульріх. — Наші погляди на наше оточення, та й на нас самих, щодня міняються. Ми живемо в перехідний час. І якщо не навчимося розв’язувати найглибші свої проблеми краще, ніж розв’язували досі, то цей час триватиме, либонь, до кінця світу. І все ж таки, опинившись у темряві, не треба, як дитина, починати зо страху співати. Бо коли хтось удає, буцімто знає, як слід поводитись тут, на землі, то це й називається співати зо страху; ти хоч собакою гарчи, засуджуючи всіх і все, — однаково це лише страх! А втім, я певен: ми мчимося галопом! Нам іще далеко до своїх цілей, вони не наближаються, ми їх узагалі не бачимо, ми ще не раз збиватимемося з дорогу й мінятимемо коней, але колись — може, післязавтра, а може, через дві тисячі років — крига таки скресне й обрій бурхливо ринеться нам назустріч!

Спустилися сутінки. «Ніхто не бачить мого обличчя, — подумав Ульріх. — Я й сам не знаю, чи не кривлю душею». Він говорив так, як говорять, коли якоїсь хвилини, що не впевнена й у самій собі, підбивають підсумок багаторічної впевнености. Він згадав, що юнацька мрія, якою він оце дорікав Вальтерові, вже давно обернулася на пустий звук. Розмовляти далі йому не хотілося.

 — І ми мусимо, — різко відказав Вальтер, — відмовитись від будь-якого сенсу життя?!

Ульріх спитав, навіщо йому, власне, той сенс. Адже можна обійтися й без нього, додав він.

Клариса захихотіла. Без злости, ні, просто Ульріхове запитання здалося їй дуже дотепним.

Вальтер увімкнув світло, йому не хотілося, щоб Ульріх при Кларисі користався перевагою чоловіка, схованого в темряві. Усіх трьох залило неприємне сліпуче світло.

Ульріх знай правив своєї: