Розділ «Частина друга Триває те саме»

Але за віщо, власне, люди щоразу хапали його й чому кидали до в’язниць та божевілень, — цього Моосбруґер так ніколи до пуття й не втямив. Він довго витріщався на підлогу й пильно вдивлявся в кутки своєї камери; на душі в нього було так, як у людини, котра впустила на землю ключа. Але свого ключа він не знаходив; підлога й кутки знову ставали сірими й буденними, як при денному світлі, хоча щойно ще нагадували чудодійний ґрунт, де, тільки-но на нього впаде слово, раптом виростає людина або яка-небудь річ. Моосбруґер напружив усю свою логіку. Виразно він спромігся пригадати лише ті місця, де це починалося. Він міг би їх перелічити й описати. Один раз це було в Лінці, ще один — у Браїлі. Між тим і тим випадком минуло кілька років. А востаннє — тут, у цьому місті. Він бачив перед собою кожен камінець. Так чітко, як із камінцями це зазвичай не буває. Пригадував і отой гидотний настрій, який тоді щоразу на нього находив. Так мовби в жилах текла вже не кров, а, можна сказати, отрута чи щось таке. Працює він, приміром, десь надворі, а повз нього проходять жінки; дивитися на них він не хоче, вони ж бо тільки заважають, але жінки все йдуть і йдуть; зрештою погляд його починає стежити за ними з огидою, й очі знов повільно повертаються то в один бік, то в інший, так ніби вовтузяться в розтопленій смолі чи в затужавілому цементі. Потім він помічав, що думки його важчають. Міркує він і так повільно, слова завдають йому клопоту, їх завжди бракує, а іноді, коли він з ким-небудь розмовляє, співбесідник, трапляється, зненацька вражено зводить на нього погляд, не розуміючи, як багато означає одне-однісіньке слово, коли Моосбруґер промовляє його повільно. Він заздрив усім, хто ще замолоду навчився легко розмовляти; а йому слова, як на зло, ґумою прилипали до піднебіння саме тоді, коли були потрібні найдужче, й нерідко збігало безмір часу, перше ніж склад відривався від піднебіння й посувався вперед. Аж напрошувалося пояснення, що причини цього вже якісь неприродні. Та коли він заявляв на суді, що в такий спосіб його переслідують масони, чи єзуїти, чи соціалісти, цього ніхто не розумів. Юристи, звичайно, вміли говорити краще, ніж він, і всіляко йому заперечували, але в чому тут суть справи, вони не мали жодного уявлення.

І коли це минало не відразу, в душу Моосбруґерові закрадався острах. Спробуй-но зі зв’язаними руками стати на вулиці й подивитись, як там поводяться люди! Усвідомлення того, що його язик чи щось сховане в ньому, Моосбруґерові, ще глибше немовби схоплене клеєм, сповнювало його жалюгідною непевністю, яку він цілими днями намагався приховувати. Але потім раптово наставала різка, можна навіть сказати, нечутна межа. Зненацька віяло холодом. Або в повітрі, просто перед ним, з’являлася величезна куля і влітала йому в груди. І ту ж мить він щось відчував у собі, в очах, на губах чи в м’язах на обличчі; все довкола починало стискатися, чорніти, й, коли будинки лягали на дерева, з кущів вискакували начебто кілька кішок і кидалися навтікача. Тривало це всього-на-всього одну секунду — і такий стан минав.

Отоді, власне, й починався той час, про який усі вони намагалися що-небудь довідатись і про який раз у раз заводили балачки. Вони закидали йому чортибатьказна-що, а сам він пригадував той свій стан, на жаль, дуже туманно, лише його загальний сенс. Бо ті періоди й були самим сенсом! Тривали вони іноді кілька хвилин, іноді — навіть кілька днів, а декотрі переходили в наступні, подібні, й затягувалися на цілі місяці. Можна почати з цих, бо вони простіші, і їх збагне, на думку Моосбруґера, навіть суддя; тоді Моосбруґер чув голоси, або музику, або повів вітру і якесь дзижчання, а також свист і гуркіт чи стрілянину, грім, сміх, вигуки, розмови й перешепт. Це долинало звідусюди; воно було в стінах, у повітрі, в одязі й у самому його тілі. Він мав таке враження, ніби носив це, поки воно мовчало, в собі; а щойно вихопившись назовні, воно ховалося в будь-чому довкола, але щоразу теж десь зовсім неподалік. Коли він працював, голоси зверталися до нього здебільшого уривчастими словами й короткими фразами, вони критикували його й сварили, а коли він про щось міркував, то самі висловлювали його думку, перше ніж зробити це встигав він, або підступно заявляли протилежне тому, що хотів сказати він. Моосбруґера просто сміх розбирав, коли за це його намагалися оголосити хворим; сам він обходився з тими голосами й видіннями не інакше, ніж із мавпами. Його тішило спостерігати й слухати те, що вони вичворяли; це було незрівнянно прекрасніше, ніж оті його власні думки, важкі й тягучі; та коли вони надто вже йому дозоляли, він починав злитись, і в цьому не було, зрештою, нічого дивного. До всього, що про нього казали, Моосбруґер завжди прислухався дуже уважно, а тому знав: це називають галюцинаціями, й погоджувався з твердженням, нібито у здатності до галюцинацій полягає його перевага перед тими, хто такої здатности не має; адже він і бачив багато чого такого, чого решта людей не бачать, — мальовничих краєвидів, страшних звірів; але цьому, на його думку, надавали надто великого значення, а коли перебування в котрійсь із психіатричних лікарень надто вже йому набридало, він, не довго думаючи, заявляв, що просто махлює. Розумники питали в нього, чи гучні ті голоси; глузду в цьому запитанні було як кіт наплакав: звісно, іноді те, що він чув, гуркотіло, мов грім, а часом то було просто тихесеньке шепотіння. Так само й біль, що інколи його діймав, бував і нестерпним, і ледве відчутним, як плід уяви. Важливо не це. Нерідко Моосбруґер не міг достоту описати того, що бачив, чув або відчував, проте знав, що то було. Часом воно проступало дуже невиразно; видіння приходили ззовні, однак проблиск спостережливости водночас підказував йому, що йдуть вони все ж таки з нього самого. Важливо те, що абсолютно не важливо, де саме щось перебуває — зовні чи всередині; у становищі Моосбруґера це було, мов чиста вода обабіч прозорої скляної стіни.

Моосбруґер і в свої великі часи не звертав аніякісінької уваги на голоси й видіння — він міркував. І називав це тому таким словом, що воно завжди справляло на нього враження. Міркував він краще, ніж решта людей, позаяк міркував зовні й усередині. У ньому міркувалося всупереч його волі. Він казав, що дістає вже готові думки. І хоч він не втрачав і спокійної своєї чоловічої статечности, хвилювали його й найменші дрібниці, як це буває з жінкою, коли груди в неї набрякають від молока. Його думки текли тоді, мов струмок, до якого вливаються сотні менших струмочків, через порослий буйною травою луг. І ось Моосбруґер, похнюпивши голову, дивився на дерево в себе поміж пальцями. «Тут білочку люди називають кішка-дубовичка, — пригадалось йому. — Та спробуй-но по-серйозному, з поважним виглядом сказати «кішка-надубниця»! Усі глипнуть на тебе так, неначе на маневрах посеред стрільби холостими зненацька розлігся справжній постріл! А ось у Гесені кажуть «лисиця-деревниця». Чоловік бувалий про такі речі знає». А психіатри від цікавости й подиву аж роти роззявляли, коли показували Моосбруґерові кольорову картинку з білочкою, а він їм відповідав: «Це, мабуть, лисиця чи, либонь, заєць; а може, й кішка або щось таке». Тоді вони щоразу хутко перепитували його: «А скільки буде, як до чотирнадцятьох додати ще чотирнадцять?» І він статечно відповідав: «Десь так двадцять вісім — сорок». Оце «десь так» збивало їх з пантелику, і Моосбруґер через те всміхався. Адже це зовсім просто; він теж знає, що коли ступиш чотирнадцять кроків, а тоді ще чотирнадцять, то загалом пройдеш двадцять вісім, але хто сказав, що саме там і треба спинятись?! Моосбруґерів погляд ковзає ще трохи далі, як у людини, котра дісталася на гребінь пагорба на тлі неба й тепер бачить, що за цим гребенем стримлять іще багато таких самих. І коли кішка-дубовичка — не кішка й не лисиця, а зуби в неї не гострі, а такі, як у зайця, що його пожирає лисиця, то не треба в цьому так скрупульозно копирсатись, вона ж бо якось з усього цього стулена й скаче по деревах. Власний досвід і переконання підказували Моосбруґерові: ніщо не можна розглядати окремо від решти, позаяк усе чіпляється одне за одне. І в його житті теж траплялося вже так, що він казав якій-небудь дівчині: «Ваші трояндові вуста-пелюсточки!», а слова ці раптом тріщали по швах, і виходило щось дуже прикре: обличчя робилося сірим, наче земля, якою стелиться туман, а на високому стовбурі яскріла троянда; такої хвилини спокуса схопити ножа й відтяти її або штрикнути, щоб вона повернулася знов на обличчя, ставала просто нестерпною. Певна річ, Моосбруґер не завжди хапався відразу за ножа; він робив це лише в тому разі, коли інакше в нього нічого не виходило. Зазвичай він якраз і застосував усю свою велетенську силу, щоб не дати світові розпастися.

Коли Моосбруґер був у гуморі, він міг поглянути чоловікові в обличчя й побачити там власне обличчя, так немовби воно з-поміж рибок та ясних камінчиків озиралося з якого-небудь мілкого струмка; а не в гуморі йому досить було лише зиркнути на чиєсь обличчя, щоб знати: це — той самий чоловік, з котрим він повсюди сварився, хоча чоловік щоразу й силкувався прикинутись ким-небудь іншим. Що йому заперечиш?! Усі ми сваримося майже завжди з тією самою людиною. Якби дослідити, хто ті люди, до яких ми так безглуздо прив’язані, то неодмінно виявилося б, що це — чоловік із ключем, до якого ми маємо замок. А в коханні? Скільки людей день при дні дивляться в те саме миле серцю обличчя, а заплющивши очі, не спроможні навіть сказати, який у нього вигляд. Чи навіть якщо не брати кохання й ненависть: скільки всіляких змін безперервно зазнають речі залежно від звички, настрою й погляду! Як часто спопеляється радість і проступає незнищенне ядро журби?! Як часто одна людина байдуже завдає побоїв іншій, хоч могла б точнісінько так само дати їй спокій! Життя утворює гладеньку поверхню, що вдає, нібито й має бути такою, яка є, хоч під її шкірою речі товчуться й штовхаються. Моосбруґер завжди стояв ногами на двох крижинах, тримаючи їх укупі й розважливо намагаючись уникати всього, що могло збити його з пантелику; та інколи слова розпадались у нього в роті, і яка революція, яка фантасмагорія речей бурхала тоді з таких прохололих, вигорілих подвійних слів, як «кішка-дубовичка» чи «вуста-пелюсточки»!

Сидячи отак у камері на нарах, що були йому воднораз і ліжком, і столом, він нарікав на своє виховання, яке не навчило його висловлювати власний досвід так, як годилося б. Ота невеличка особа з мишачими оченятами ще й досі, коли вже давно лягла в сиру землю, завдала йому багато прикрощів і викликала в нього гнів. Всі були на її боці. Моосбруґер важко підвівся. Він відчував, що всередині в ньому трухлятина, як в обвугленому дереві. Знов хотілося їсти; для такого кремезного чолов’яги тюремний раціон був надто бідний, а грошей, щоб його чимось поповнити, Моосбруґер не мав. У такому стані годі було пригадати все, що хотіли від нього почути. Просто тоді настала була одна з отих перемін, що тривають кілька днів або кілька тижнів, — настала, як ото настає березень чи квітень, а на поверхні й скоїлася ця історія. Він теж не знав про неї більше, ніж стояло в поліційному протоколі, не знав навіть, як вона туди потрапила. Причини, думки, які спливали йому на пам’ять, — про них він уже й так розповів на суді; але те, що сталося насправді, уявлялось йому чимось таким, немовби він раптом вільно сказав щось чужою мовою, і воно зробило його щасливим-щасливим, тільки ось повторити його він уже не вміє.

«Ох, скоріше б уже все це скінчилося!» — зітхнув Моосбруґер.

60. Мандрівка до царства логіки й моралі

Усе, що можна було сказати про Моосбруґера з погляду права, вмістилося б в одному терміні. Моосбруґер був одним із тих сумнівних випадків, що їх і дилетанти в юриспруденції та судовій медицині знають як випадки обмеженої осудности.

Для цих бідолах прикметно те, що в них не лише неповноцінне здоров’я, а й неповноцінна недуга. Природа має дивну пристрасть створювати таких людей просто без ліку; natura non fecit saltus, природа стрибків не робить, вона любить плавні переходи й загалом і сам світ тримає в перехідному стані між недоумством і здоров’ям. Але юриспруденція на це не зважає. Вона каже: non datur tertium sive medium inter duo contradictoria тобто людина або здатна на протизаконні дії, або ні, позаяк між двома суперечностями ні третьої, ні середньої нема. Внаслідок цієї здатности людина стає караною, внаслідок цієї своєї властивости, караности, вона стає суб’єктом права, а як суб’єкт права дістає частку в надособистій цілющій дії закону. Кому це невтямки, нехай згадає про кавалерію. Якщо кінь, щойно спробуєш проїхатись на ньому верхи, щоразу поводиться, мов скажений, то його доглядають особливо старанно, йому дістається м’яка збруя, найкращі вершники, щонайдобірніший корм, і взагалі з ним обходяться надзвичайно терпляче. А якщо, навпаки, скоїть яку-небудь провину вершник, на нього накидають кайданки, запроторюють його до клітки, де повно бліх, і не дають їсти. Причина такої різниці полягає в тому, що кінь просто належить до емпіричного тваринного царства, тоді як драґун причетний до царства логіки й моралі. У цьому сенсі людину від тварини і, можна додати, й від психічнохворого відрізняє те, що вона, людина, за своїми розумовими й моральними властивостями спроможна діяти наперекір закону й скоїти злочин; а позаяк, отже, лише караність — та властивість, яка підносить її на рівень людини моральної, то стає зрозуміло, що юрист має міцно триматися саме за цю властивість.

Крім того, судові психіатри, нібито покликані чинити цьому опір, зазвичай, виконуючи свої професійні обов’язки, виявляються, на жаль, куди більшими боягузами, ніж юристи; по-справжньому хворими вони визнають лише тих, кого не вміють вилікувати; щоправда, це — скромне перебільшення, бо вилікувати вони не вміють і решту. Судові психіатри проводять різницю між невиліковними психічними недугами, далі між такими, котрі з Божою поміччю з часом минають і самі, й нарешті між такими, котрих, хоч лікар вилікувати їх також не вміє, пацієнт міг би уникнути — за умови, звісно, що з волі небес і обставин на нього вчасно подіяли б позитивні впливи й міркування. Ця друга й третя групи поставляють тих просто неповноцінних хворих, з котрими янгол медицини, щоправда, обходиться як із хворими, коли приймає їх у своїй приватній практиці, але котрих він скромно передає до рук янгола права, коли стикається з ними у практиці судовій.

Моосбруґер був саме таким випадком. Цього чоловіка протягом його чесного життя, яке переривали жахливі криваві злочини, стільки ж разів затримували в божевільнях, скільки й випускали звідти, і його визнавали й паралітиком, і параноїком, і епілептиком, і хворим на циркулярний психоз, поки під час останнього процесу двоє дуже сумлінних лікарів повернули йому здоров’я. Звичайно, у великій, напханій людьми залі не було тоді нікого, хто, як і ті двоє, не вважав би, що Моосбруґер у певному розумінні хворий; але це була не та хвороба, яка відповідала умовам закону і яку могли визнати сумлінні голови. Адже хто певною мірою хворий, той, учать правознавці, певною мірою й здоровий; а коли ти певною мірою здоровий, то принаймні певною мірою й осудний; а коли ти осудний певною мірою, то ти осудний цілком; тому що осудність — це, як вони кажуть, такий стан людини, в якому вона спроможна сама, незалежно від будь-якої необхідности й примусу, з певністю визначити для себе певну мету, а таку певність не можна одночасно мати й не мати.

Щоправда, це не означає, нібито не буває людей, чий стан і чиї схильності не дають їм протистояти «аморальним імпульсам» і, як висловлюються юристи, «схиляти шальку терезів до добра», й такою людиною, в котрої обставини, що когось іншого ще зовсім не торкаються, але в неї вже викликають «рішучість» скоїти злочин, і був Моосбруґер. Однак, по-перше, його духовні й розумові здібності великої шкоди, на думку суду, не зазнали, й злочину, якби Моосбруґер ними скористався, цілком можна було б уникнути, отож позбавляти його морального права відповідати перед законом судді не бачили жодних причин. По-друге, узвичаєна судова практика вимагає, щоб кожен протизаконний вчинок, скоєний свідомо й умисне, був покараний. А по-третє, юридична логіка передбачає, що всі психічнохворі — крім тих геть уже нещасних, котрі показують язика, коли їх запитують, скільки буде сім разів по сім, або відповідають: «Я», коли треба назвати ім’я його імператорської й королівської величности, — мають ще якісь рештки здатности робити вибір і самовизначатися, й треба лише добре напружити розум і силу волі, щоб розпізнати злочинний характер дії й не піддатися злочинному імпульсу. Однак від таких небезпечних суб’єктів цього, мабуть, навряд чи й можна вимагати!

Суди нагадують погреби, де мудрість предків зберігається у пляшках; відкорковуєш їх — і хочеться плакати: яким же непридатним до вживання стає, перегравши, найвищий ґрадус людського прагнення до точности, перше ніж він досягає досконалости! А проте незагартовані люди від нього, схоже, хмеліють. Як відомо, янгол медицини, наслухавшись юристів, дуже часто забуває про власне покликання. Тоді він із брязком згортає крила й поводиться в судовій залі, мов запасний янгол юриспруденції.

61. Ідеал трьох статей або Утопія точного життя

Отак Моосбруґер прийшов до свого смертельного вироку, й лише завдяки впливу графа Ляйнсдорфа та його прихильному ставленню до Ульріха пощастило зберегти надію на ще одну психіатричну експертизу. Однак Ульріх не мав тоді жодного наміру опікуватися долею Моосбруґера й надалі. Жорстокість і воднораз стражденна терплячість — ця похмура суміш, що становить сутність таких людей, — була Ульріхові неприємна не менше, ніж суміш точности й недбальства, ця ознака вироків, що їх таким людям зазвичай ухвалюють. Коли Ульріх тверезо дивився на цей випадок, то добре знав, що йому думати про Моосбруґера і яких заходів слід уживати до таких людей, котрим не місце ні у в’язниці, ні на волі, та й божевілень для них теж не вистачить. Але усвідомлював він і те, що про це знають і тисячі інших людей, що кожне таке питання вони без кінця-краю розглядають, підходячи до нього з тих боків, які викликають у них особливу цікавість, і що держава зрештою вб’є Моосбругера, бо за умов, коли все таке недосконале, це — просто найзрозуміліший, найдешевший і найнадійніший вихід. Може, змиритися з цим буде й жорстоко, але й швидкісні засоби пересування вимагають більше жертв, ніж є тигрів у всій Індії, а безцеремонність, недобросовісність і недбалість, з якими ми все це терпимо, вочевидь дають нам змогу, з другого боку, домагатися успіхів, що їх заперечити просто неможливо.

Найяскравішого свого вияву цей розум, такий проникливий, коли йдеться про щось перед очима, й такий сліпий, коли йдеться про все загалом, набуває в ідеалі, що його можна назвати ідеалом доробку всього життя, доробку, який складається з трьох, не більше, статей. Є такі види розумової діяльности, де людина пишається не грубими книжками, а невеликими статтями. Якби, наприклад, хто-небудь відкрив, що за умов, досі ще не відомих, каміння здатне розмовляти, то знадобилося б усього-на-всього кілька сторінок для того, щоб описати й пояснити це явище, яке б означало переворот у науці. А ось про добромисність, навпаки, можна писати все нові й нові книжки, і справа це аж ніяк не просто наукова, бо це — метод, яким ніколи не пощастить з’ясувати найважливіші життєві питання. Різновиди людської діяльности можна розподілити за числом потрібних їм слів: що більше слів, то гірше стоїть справа з характером їхньої діяльности. Усі знання, які привели людський рід від шкуряного одягу до польоту в повітрі, разом з їхніми доказами в готовому вигляді заповнили б не більше, ніж довідкову бібліотеку; але й книжкової шафи завбільшки як земна куля зовсім не вистачило б, мабуть, щоб умістити решту знань, навіть якщо не брати до уваги тієї вельми широкої дискусії, яку провадили не пером, а мечем та кайданами. Так і кортить висловити думку, що свої людські справи ми залагоджуємо вкрай нераціонально, коли ведемо їх не за науками, кожна з яких так зразково посунулася своїм шляхом уперед.

Такий і справді був настрій, така була налаштованість доби (гай-гай, стількох же то років — певне, цілих десятиліть!), яку ще трохи застав Ульріх. Тоді про те думали, але оце «думали» тут так безособово-розпливчасто вжито зумисне; важко сказати, хто саме й скільки людей так думали, однак це витало в повітрі: що жити можна, мабуть, у точності. Нині спитають: а що це означає? Відповідь буде, либонь, така, що праця всього життя може складатися, так само, як із трьох статей, і з трьох віршів чи трьох дій, в яких особиста продуктивність сягає найвищого ступеня. Відтак це означало б приблизно те саме, що мовчати, коли нема чого сказати; робити лише необхідне, коли не треба домагатися чогось особливого; а найголовніше — лишатися нечулим, коли не маєш невимовного відчуття, що розпростер руки й линеш на хвилі творчости. Не важко помітити, що так більша частина нашого духовного життя відмерла б, хоч це, можливо, не така вже й болюча втрата. Тезу про те, що великий збут мила свідчить про велику чистоту й охайність, не варто поширювати на мораль, де справедливішим буде одне новіше твердження, а саме: яскраво виражена пристрасть митися вказує на не зовсім чистий внутрішній стан. Корисно було б провести такий експеримент: якомога менше зважати на мораль, що супроводжує всі наші вчинки (хай би якого різновиду вона була), й дотримуватися її лише в тих виняткових випадках, коли це має сенс, а в решті випадків думати про свої вчинки не інакше, ніж про потребу стандартизувати олівці чи ґвинти. Щоправда, чогось доброго з цього вийшло б не багато, але бодай що-небудь краще таки вийшло б; талантів не зосталося б, а лишився б тільки ґеній; з картини життя позникали б тьмяні копії, що їх породжує невиразна подібність між діями й чеснотами, а натомість прийшла би п’янка єдність чеснот у святості. Одне слово, від кожного центнера моралі лишився б міліграм есенції, яка, навіть коли її всього-на-всього тільки одна мільйонна грама, своїх солодких чарів не втрачає.

Але хто-небудь заперечить, що це, мовляв, — утопія! Ну звісно, утопія. Утопії — це приблизно те саме, що й можливості; коли можливість не стає реальністю, то це свідчить лише про те, що обставини, з якими вона саме пов’язана, не дають їй цього зробити, адже в противному разі вона була б просто неможливістю; а якщо звільнити її від того, що її пов’язує, й дати їй розвинутись, то постане утопія. Цей процес нагадує той, що триває, коли дослідник спостерігає зміни якого-небудь елемента в складному явищі й робить свої висновки; утопія — це експеримент, де спостерігають можливі зміни якого-небудь елемента і вплив, що його ці зміни справляють на те складне явище, яке ми називаємо життям. І якщо елемент, за яким спостерігають, — сама точність, то, виділивши його й давши йому розвинутись, розглядаючи його як звичку міркувати й манеру жити й дозволяючи йому поширювати свою зразкову силу на все, що з ним стикається, мимоволі приходимо до такої людини, в котрої парадоксально поєднуються скрупульозність і невизначеність. Їй властива та непідкупна свідома холоднокровність, яка втілює собою темперамент точности; але решта, те, чого ця властивість не зачіпає, виразности позбавлене. Сталий внутрішній уклад, що його забезпечує мораль, не становить великої цінности для людини, уява якої націлена на переміни; а коли вимога щонайточнішого і якнайповнішого здійснення переходить із сфери інтелектуальної до сфери пристрастей, то й узагалі виявляється, як про це вже згадано, дивовижний результат: пристрасті зникають, а натомість приходить якась доброта, що нагадує одвічний вогонь… Це — утопія точности. Бозна, як ця людина має проживати свій день, адже не може ж вона, мабуть, постійно перебувати в творчому акті й задля якоїсь уявної пожежі жертвувати ватрою обмежених відчуттів! Але така точна людина нині є! Як людина в людині, вона живе не лише в досліднику, а й у комерсанті, в організаторі, у спортсмені, в техніку — нехай навіть поки що лише в ту головну пору дня, яку вони називають не життям своїм, а своєю роботою. Бо в такої людини, котра сприймає все так неупереджено й глибоко, ніщо не викликає більшої відрази, ніж ідея глибокого сприйняття самої себе, і майже не лишається, на жаль, жодних сумнівів у тому, що утопія самої себе їй видасться аморальним експериментом на людях, які роблять поважну справу.

Тому в питанні, треба чи не треба до найчисленнішої групи внутрішніх досягнень підганяти решту досягнень, інакше кажучи, можна чи не можна знайти сенс і мету чогось такого, що з нами відбувається або відбувалося, — в цьому питанні Ульріх усе життя лишався досить-таки самотній.