Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — У житті людині потрібно лиш одне: переконаність, що в неї справи йдуть краще, ніж у сусіда. Тобто твої картини, моя математика, чиїсь там діти й дружина — все, що підтверджує людині: хоч вона й не має нічого аж такого незвичайного, але й у такому разі, навіть коли вона не має нічого аж такого незвичайного, зрівнятися з нею не дуже й легко!

Вальтер не встиг іще знову сісти. Його сповнював неспокій. Тріумф.

 — Знаєш, як називається те, що ти оце кажеш? — вигукнув він. — Товкти воду в ступі! Просто ти — австрієць. Ти вчиш австрійської державної філософії: товкти воду в ступі!

 — А це, мабуть, не так кепсько, як ти гадаєш, — відповів Ульріх. — Якщо так палко прагнути чіткости, точности чи краси, то можна дійти до того, що товкти воду в ступі стане миліше, ніж спробувати що-небудь робити в новому дусі! Вітаю, ти відкрив всесвітньо-історичну місію Австрії!

Вальтер хотів був щось заперечити. Але цієї миті виявилося, що почуття, яке підхопило його на ноги, було не лише тріумфом, а й — як це там кажуть? — бажанням на хвилинку покинути товариство. Він завагався поміж двома бажаннями. Але поєднати їх було неможливо, і його погляд зісковзнув з Ульріхового обличчя й упав на двері.

Коли вони лишилися самі, Клариса сказала:

 — А той убивця музикальний. Тобто… — Вона примовкла, потім таємниче повела далі: — Сказати не можна нічого, анічогісінько, але ти маєш для нього що-небудь зробити.

 — Що ж я маю зробити?

 — Звільнити його.

 — Ти з глузду з’їхала!

 — Адже ти думаєш про все зовсім не так, як кажеш Вальтерові?! — спитала Клариса, й очі її, здавалося, домагались від нього відповіді, сенсу якої він не міг угадати.

 — Я не знаю, чого ти хочеш, — сказав він.

Клариса вперто поглянула на його вуста; потім промовила ще раз:

 — І все ж таки ти маєш зробити те, про що я сказала. Тоді ти став би зовсім іншим.

Ульріх звів на неї погляд. Він не міг до пуття її збагнути. Мабуть, він чогось не дочув — якого-небудь порівняння чи якого-небудь «приміром», що надали б її словам сенсу. Дивно було чути, що й без цього сенсу вона розмовляла так природно, немовби йшлося про щось звичайне, чого вона вже зазнала. Але цієї хвилини повернувся Вальтер.

 — Можу з тобою погодитись… — почав він.

Після перерви розмова вже втратила свою гостроту. Вальтер знов сидів на дзиґлику біля рояля й задоволено розглядав свої черевики, до яких поналипала земля. «Чому земля не прилипає до Ульріхових черевиків? — міркував він. — Вона — останній порятунок європейця».

А Ульріх дивився на Вальтерові ноги поверх черевиків; вони були в чорних бавовняних шкарпетках і мали негарну форми м’яких дівочих ніг.

 — Коли нині людина ще прагне бути чимось цілісним, то це треба цінувати, — промовив Вальтер.

 — Нічого такого вже немає, — відказав Ульріх. — Досить лише розгорнути газету. Там — суцільна непроникність. Там ідеться про таку безліч речей, що їх не подужає осягти своїм розумом навіть який-небудь Ляйбніц. Але цього ніхто й не помічає; всі поставали іншими. Цілісна людина вже не протистоїть цілісному світу, тепер щось людське просто рухається в загальній поживній рідині.