Розділ «Частина друга Триває те саме»

62. Земля також, але Ульріх насамперед, схиляється перед утопією есеїзму

Точність як людська манера триматися вимагає й точности в діях та вчинках. Вона вимагає в діях та вчинках максимально можливого. Однак тут слід провести одну різницю.

Адже насправді є не лише точність фантастична (якої насправді ще зовсім нема), але й точність педантична, і різниця між ними двома полягає в тому, що фантастична тримається фактів, а педантична — плодів фантазії. Скажімо, точність, з якою своєрідний розум Моосбруґера ввели до системи дво-тисячолітніх правових понять, нагадувала педантичні потуги дивака наштрикнути на шпильку пташку, що пурхає на волі, однак дбала ця точність зовсім не про факти, а про фантастичне поняття майнових інтересів. А ось точність, яку демонстрували психіатри у ставленні до важливого питання — можна чи не можна засудити Моосбруґера до смертної кари, була, навпаки, цілком і повністю бездоганна, позаяк не важилася сказати нічого, крім того, що картина його хвороби з точністю не відповідає жодній із досі відомих картин хвороб, і ухвалювати подальше рішення полишала юристам. У такому разі картина судової зали являла собою саму картину життя, адже всі діяльні люди життя, які навіть не припускають для себе можливости користуватись автомобілем, старішим за п’ять років, чи лікувати хворобу за методом, найкращим десять років тому, люди, які, крім того, весь свій час добровільно-примусово віддають сприянню таким нововведенням і з ентузіазмом раціоналізують усе, до потрапляє до їхньої сфери, — ці люди воліють, щоб питання краси, справедливости, кохання й віри, одне слово, всі гуманітарні питання, що не входять до їхніх службових обов’язків, вирішували не самі вони, а їхні дружини, а поки дружинам це ще не зовсім до снаги, — той різновид чоловіків, котрі розповідають їм про чашу й меч життя тисячолітніми мовними зворотами, які жінки слухають легковажно, скептично й невдоволено, не вірячи в те, що чують, і не мріючи про те, що все можна було б зробити й по-іншому. Насправді є, отже, два різновиди душевного складу, й вони не лише один з одним змагаються, а й — і це гірше — зазвичай один з одним уживаються, не перемовляючись жодним словом, у крайньому разі запевняють один одного в тому, що обидва вони бажані, кожен на своєму місці. Один різновид удовольняється тим, що прагне до точности й тримається фактів; другий цим не вдовольняється, а завжди намагається охопити поглядом усе й свої знання виводить із так званих великих і вічних істин. Як наслідок один виграє в успіху, другий — у масштабах і гідності. Песиміст, певна річ, скаже навіть, що результати одного нічого не варті, а результати другого — не правдиві. Бо що ж ти робитимеш у день Страшного суду, коли на терези ляжуть діяння людські, з трьома — та нехай їх буде навіть тридцять! — своїми статейками про мурашину кислоту?! А з другого боку, що ти знаєш про Страшний суд, якщо не знаєш навіть, що доти буде з тією мурашиною кислотою?!

Між обома полюсами цього «ні одне, ні друге» й коливався розвиток через трохи більше, ніж вісімнадцять, і трохи менше, ніж двадцять, сторіч по тому, як людство вперше довідалося, що, коли всі дні сплинуть, настане такий духовний суд. Із досвіду відомо, що на зміну одному напряму щоразу приходить протилежний. І хоч можливо й бажано, щоб такий поворот відбувався за принципом спіралі, кожен виток якої з кожною зміною напряму підіймається все вище й вище, розвиток у такому процесі чомусь рідко виграє більше, ніж програє через кружні шляхи та руйнації. Отож доктор Пауль Арнгайм мав цілковиту рацію, коли сказав Ульріхові, що світова історія ніколи не допускає нічого негативного; світова історія оптимістка й завжди натхненно робить вибір спершу на користь чогось одного, а вже потім — на користь його протилежности! Так само вслід за першими фантазіями точности в жодному разі не з’явилася спроба втілити їх у життя, їх просто віддали в безкриле користування інженерам та вченим і знову звернулися до душевного складу, гідність і широта якого сягнули багато вищого рівня.

Ульріх ще добре пригадував, як непевність знов почали поважати. Нагромаджувалося дедалі більше висловлювань, у яких люди досить непевних професій, письменники, критики, жінки й особи, котрі своїм фахом зробили саму належність до нового покоління, нарікали на те, що чисті знання — це те згубне, яке роздирає на шматки всі високі людські творіння, не в змозі ніколи зібрати їх докупи, й вимагали нової віри в людство, повернення до внутрішніх першоджерел, духовного піднесення й такого іншого. Спершу Ульріх простодушно гадав, що це — люди, котрі в сідлі понатирали собі сідниці й тепер, спішившись і ледве тримаючись на ногах, кричать, щоб їх змастили екстрактом душі; та помалу він переконався, що крик, який спочатку видався йому таким смішним і який лунав знов і знов, дістає широкий відгук; знання втрачали актуальність, торувати собі шлях починав той невиразний тип людини, який опанував сучасність.

Ульріх уперто не хотів сприймати цього серйозно, власні духовні нахили він і далі розвивав як умів.

Від перших, ще часів далекої юности, виявів самоусвідомлення, пізніші згадки про які нерідко так зворушують нас і вражають, його пам’ять і досі берегла чимало колись любих серцю уявлень, і серед них — слова «жити гіпотетично». Вони й тепер виражали ту мужність і те мимовільне незнання життя, коли кожен крок — це ризик без досвіду, й те прагнення до великих взаємозв’язків, і той подих перемін та відмов від претензій, що його відчуває юнак, нерішуче вступаючи в життя. Ульріх гадав, що нічого з цього повернути, по суті, не можна. Тремке відчуття, що тебе для чогось обрано, — це щось прекрасне, це єдина певність у того, хто вперше окидає поглядом світ. Замислюючись над своїми відчуваннями, він не може ні з чим погодитись без того, щоб не зробити застереження; він шукає потенційну кохану, але не знає, чи це та, котра йому потрібна; він здатний убити, хоч і не певний у тому, що має це зробити. Прагнення його власної натури розвиватися не дає йому вірити в досконалість; однак усе, що виступає проти нього, прикидається досконалим. Він здогадується: весь цей лад — не такий міцний, яким себе видає; нема нічого певного — жодної речі, жодного «я», жодної форми, жодного принципу; все перебуває в процесі невидимих, проте безперервних перемін, у несталому більше майбутнього, ніж у сталому, а сучасність — просто гіпотеза, якої ти ще не відкинув. Що може бути для нього краще, ніж лишатися незалежним від світу, незалежним у тому позитивному сенсі, в якому дослідник незалежно тримається щодо фактів, які спокушають його передчасно в них повірити! Тим-то він і не поспішає щось із себе робити; вдача, професія, усталений душевний склад — усе це для нього поняття, в яких уже прозирає кістяк, що зрештою від нього має зостатися. Він намагається зрозуміти себе по-іншому; тяжіючи до всього, що його внутрішньо збагачує, нехай це будуть навіть речі, з морального чи інтелектуального погляду заборонені, він почувається немовби кроком, ладним ступити в будь-який бік, але цей крок, щоб зберегти рівновагу, неодмінно веде до наступного кроку й завжди вперед. А коли йому раптом видасться, ніби на думку спало саме те, що треба, то в уяві одразу постає крапля невимовного жару, яка впала на землю й своїм світінням надає світові іншого вигляду.

Згодом, коли розумові спроможності в Ульріха розширилися, на їхньому ґрунті виникло уявлення, яке він пов’язував уже не з непевним словом «гіпотеза», а з деяких причин зі своєрідним поняттям «есей». Приблизно так само, як есей низкою своїх розділів зусібіч підступає до того чи того предмета, не охоплюючи його повністю, — адже предмет, охоплений повністю, відразу втрачає свою широту і зменшується до поняття, — треба, гадав Ульріх, сприймати і світ та власне життя й відповідно до них ставитись. Цінність якого-небудь вчинку чи якої-небудь властивости, ба навіть їхня суть і природа залежать, здавалося йому, від обставин, що їх оточують, і цілей, яким вони слугують, одне слово, від того, так чи так влаштоване ціле, до якого вони належать. Це, до речі, лише простий опис того факту, що вбивство може поставати в наших очах і злочином, і героїчним вчинком, а пора кохання — пір’їною, що випала або з крила янгола, або з крила гуски. Але Ульріх це узагальнював. Тоді всі моральні події відбувалися в силовому полі, конфіґурація якого сповнювала їх сенсом, і добро та зло були закладені в них так само, як в атомі закладені можливості хімічного сполучення. Певною мірою вони були тим, чим ставали, й так само, як слово «твердий» означає чотири цілком різні суті залежно від того, з чим пов’язують твердість — із коханням, грубістю, старанністю чи суворістю, — всі події, що відбувались у сфері моралі, в своєму значенні здавалися йому залежною функцією інших подій. Так виникала безкінечна система взаємозв’язків, де взагалі вже не було тих незалежних значень, що їх у першому грубому наближенні приписує вчинкам і властивостям буденне життя; те, що здавалося щільним, ставало тут проникним приводом для багатьох інших значень, те, що відбувалося, — символом чогось такого, що, можливо, не відбувалося, але весь час відчувалось, і людина як сукупність можливостей, людина потенційна, ненаписана поема свого буття, виступала проти людини як чогось уже викладеного на папері, як реальности й характеру. Дивлячись на речі з такого боку, Ульріх відчував себе здатним, по суті, на будь-які чесноти й будь-які підлоти, і те, що в збалансованому суспільному устрої людські чесноти й ґанджі всіх однаково обтяжують, хоч ніхто цього й не визнає, якраз і слугувало йому доказом того, що в природі трапляється на кожному кроці: будь-яка гра сил із часом прагне до середньої цінности й до середнього стану, до рівноваги й застиглости. Мораль у звичайному сенсі була для Ульріха чимось не більшим, ніж вікова форма системи сил, яку, систему, не можна плутати з самою мораллю, не завдаючи шкоди етичній силі.

Можливо, й у цих поглядах відбивалась якась невпевненість у житті; однак невпевненість — це іноді не що інше, як брак звичайних ґарантій і безпеки, а загалом не завадить, либонь, нагадати, що навіть така досвідчена особа, як людство, чинить, схоже, за точнісінько такими самими принципами. Воно рішуче скасовує все, що саме й зробило, і замінює іншим; з часом і для нього злочини обертаються на чесноти й навпаки, воно вибудовує глибокі духовні взаємозв’язки між усім, що діється, а через кілька поколінь дає їм розпастися; тільки триває це послідовно, а не внаслідок якогось уніфікованого сприйняття життя, й ланцюг його, людства, дослідів не показує жодного зростання, тоді як свідомий людський есеїзм побачив би своє завдання мало не в тому, щоб цей байдужний стан світової свідомости обернути на волю. І багато окремих ліній розвитку вказують на те, що незабаром таке може статись. У лікарні лаборантка в білосніжному халаті, розтираючи в білій порцеляновій ступці кал пацієнта за допомогою кислот на пурпурову масу, потрібний колір якої стає винагородою за її, лаборантки, увагу, вже й тепер, хоч про це вона й сама не знає, перебуває в мінливішому світі, ніж молода жінка, що нажахано здригається, побачивши той самий предмет на вулиці. Злочинець, що опинився в моральному силовому полі свого вчинку, рухається вже тільки як плавець, підхоплений бурхливим потоком, і про це знає кожна мати, чия дитина попадала в такий потік; просто матері досі не вірили, тому що для такої віри не було місця. Психіатрія, яка надто велику ейфорію називає «дисфорією», так наче це — не ейфорія, а щось зовсім протилежне, з’ясувала, що будь-яке значне поглиблення — скажімо, поглиблена доброчесність чи поглиблена чуттєвість, поглиблена сумлінність чи поглиблена легковажність, жорстокість або співчуття — переходить у щось патологічне. Як мало означало б здорове життя, якби його метою був лише якийсь середній стан між двома перебільшеннями! Яким же убогим воно було б, якби його ідеал справді полягав ні в чому іншому, як у запереченні перебільшення його ідеалів! Такі наукові висновки дають змогу вбачати в моральній нормі вже не спокій застиглих положень, а рухому рівновагу, яка щомиті вимагає зусиль задля її підтримання. Те, що мимоволі набуті людиною схильності до певних повторень приписують її вдачі, а потім на цю ж таки вдачу складають відповідальність за ці повторення, ми дедалі частіше сприймаємо як обмеженість. Ми вчимося пізнавати взаємодію між внутрішнім світом і зовнішнім, і саме завдяки визнанню в людині безособової основи пощастило по-новому підійти до особистості, виявити прості основні способи поведінки, інстинкт побудови власного «я», що, як інстинкт гніздування у птахів, з різноманітних матеріалів будує, користаючись кількома методами, власне «я». Ми вже так близько підступили до того, щоб певними впливами ставити перешкоду всілякому виродження, як греблею — гірському потоку, що коли зі злочинців ще не роблять архангелів, то причина цього, либонь, тільки в суспільному недбальстві чи в недостатній спритності. І можна назвати дуже багато окремих причин, які ще не збіглись, але сукупно вже чинять такий вплив, що люди стомлюються від кожної грубої приблизности, яка виникла й знайшла застосування за простіших умов, і помалу усвідомлюють необхідність відмовитися від основних форм моралі, яка протягом двох тисяч років завжди прилаштовувалась до нових смаків лише в малому, й замінити її іншою, краще пристосованою до рухливости фактів.

На Ульріхове переконання, для цього бракувало, по суті, лише формули — того виразу, який однієї щасливої миті, ще доти, як мети руху досягнуто, має її знайти, щоб пройти останній відтинок шляху, і цей вираз завжди ризикований, його ще не можна виправдати становищем речей, це — поєднання точности з неточністю, пунктуальности з пристрастю. Та саме в ті роки, коли Ульріхові мало б додатися завзяття, з ним сталося щось дивне. Він не був філософ. Філософи — це завойовники, котрі не мають власного війська й тому підкорюють світ, замикаючи його в систему. Мабуть, саме через те за часів тиранії й з’являлися великі філософські постаті, тоді як у добу розвиненої цивілізації й демократії створити переконливу філософію не щастить, принаймні на такий висновок наводять нарікання, що їх звідусіль доводиться чути. Тому нині люди жахливо часто філософують малими порціями, тож лише в крамницях і можна що-небудь одержати без світогляду на доважок, а великі порції філософії викликають неприховану недовіру. Їх просто не сприймають, і цього не був позбавлений навіть Ульріх, аж ніяк; ба більше, його науковий досвід давав йому підстави думати про них трохи іронічно. Це й визначало його поведінку, і все, що він бачив, знов і знов змушувало його задуматись, а думати надто багато він усе ж таки якось побоювався. Але вирішальну роль для його поведінки зрештою відіграло трохи інше. Було в Ульріховій натурі щось таке, що якось по-своєму, розпорошуючи увагу, паралізуючи й обеззброюючи, чинило спротив логічному ладу, однозначній волі, цілеспрямованим мотивам шанолюбства, й це також було пов’язано з колись обраним ним слівцем «есеїзм», хоч і містило саме ті складові, які він згодом із неусвідомленою старанністю з цього поняття вилучив. Переклад слова «essay» як «дослід», «спроба», що став уже загальноприйнятим, лише віддалено передає дуже суттєвий натяк на літературний взірець; адже есей — не попередній і не побічний вираз переконання, яке при зручнішій нагоді можна або піднести до істини, або з таким самим успіхом визнати хибним (такі лише статті й реферати, що ними вчені голови хизуються перед публікою як «відходами виробництва»); ні, есей — це неповторний і незмінний образ, що його набуває внутрішнє життя людини в якій-небудь вирішальній думці. Нема нічого їй чужішого, ніж безвідповідальність не до кінця обміркованих ідей, звана «суб’єктивністю», але й поняття «правильно», «хибно», «розумно», «нерозумно» — не ті, що їх можна застосувати до таких думок, які все ж улягають законам, такою самою мірою суворим, якою тонкими й невимовними здаються. Історія знає чимало таких есеїстів і майстрів життя, завислого всередині, але називати їх не варто; їхнє царство — між релігією й знаннями, між прикладом і вченням, між amor intellectualis і поезією, вони святі — з релігією й без неї, а іноді вони — й просто чоловіки, що заплуталися в якій-небудь пригоді.

Нема, до речі, нічого прикметнішого, ніж мимовільне переконання, до якого схиляєшся внаслідок розважливих, учених спроб дати тлумачення таким великим есеїстам, обернути життєву науку — таку, яка вона є, — на життєву мудрість і з хвилювання схвильованих видобути який-небудь «вміст»; після таких спроб від усього цього лишається приблизно стільки ж, стільки від ніжного, мінливого тіла медузи, коли її дістануть з води й покладуть на пісок. Вчення натхненних розсипається в розважливості тих, хто натхнення не знає, на порох, обертається на суперечність і безглуздя, і все ж його не можна назвати, власне, вразливим і нежиттєздатним, бо тоді й слона довелося б назвати надто вразливим, щоб він вижив у такому місці, в якому бракує повітря і яке не відповідає його життєвим потребам. Було б дуже шкода, якби ці описи справили враження таємниці чи бодай музики, де переважають звуки арфи й схожі на стогін ґліссандо. Насправді все навпаки, й питання, що лежало в основі цих описів, уявлялося Ульріхові в жодному разі не лише як передчуття, а й у такій досить прозаїчній формі: людина, яка прагне істини, стає вченим; людина, яка прагне дати волю власній суб’єктивності, стає, мабуть, письменником; а що робити людині, котра хоче чогось проміжного між тим і тим? Такі приклади «проміжного» дає, однак, кожне правило моралі, взяти хоча б найпростіше й найвідоміше з них: не вбий. Уже з першого погляду видно, що воно — ні істина, ні суб’єктивне твердження. Усі знають, що ми, з одного боку, цього правила суворо дотримуємося, з другого — допускаємо певні й то досить численні, проте чітко обмежені винятки, але з третього боку, в дуже багатьох випадках, як, приміром, в уяві, у бажаннях, на виставі в театрі чи тішачись газетними новинами, просто-таки неприкаяно никаємо поміж огидою й спокусою. Щось таке, що не становить ні істини, ні суб’єктивного твердження, іноді називають постулатом. Цей постулат прив’язали до догм релігії й догм закону, надавши так йому, постулату, характеру похідної від істини, але романісти розповідають нам про винятки, починаючи від жертви Авраама й закінчуючи отією вродливою жінкою, що недавно застрелила свого коханця, і знов розчиняють усе в суб’єктивності. Можна, отже, або триматися за кілочки, або гойдатися поміж ними на широкій хвилі туди-сюди. Але з яким відчуттям?! Те, що людина відчуває до цього правила, — суміш тупої покори (це стосується зокрема й «здорової натури», яка впирається навіть думати про такі речі, та, щойно її бодай трохи розворушить спиртне чи пристрасть, робить їх, не замислюючись) і безтурботного бовтання у хвилях численних можливостей. Чи це правило справді слід розуміти лише так? Це означало б, відчував Ульріх, що людина, яка всім серцем прагне щось зробити, в такому разі не знає — робити це чи краще відмовитись. І все ж він невиразно усвідомлював: і зробити це, й від цього відмовитись можна лише всім своїм єством. Ні примха, ні заборона для нього нічого не означали. Нагадування про якийсь високий чи внутрішній закон викликали критику збоку його здорового глузду, ба більше, вже в самій потребі ушляхетнити впевнену в собі мить посиланням на походження було якесь знецінення. Попри все це серце його лишалося німим, озивалася тільки голова; але він відчував, що якби все повернулося інакше, то його рішення збіглося б з його щастям. Він міг би бути щасливим, тому що не вбиває, або щасливим, тому що вбиває, але ніколи не міг би бути байдужим провідником поставленого перед ним постулату. Те, що він тепер відчував, було не заповіддю, а заповідною сферою, до якої він уступив. Він розумів, що в ній усе вже вирішено й усе вгамовує свідомість, мов материнське молоко. Але підказували йому це вже не думки, та й не почуття, зазвичай пошматовані й безладні; це було вже таке собі «суцільне розуміння» — і все ж знов лише таке, немовби вітер здалеку приніс звістку, і ця звістка не здавалася йому ні правдивою, ні фальшивою, ні сповненою глузду, ні безглуздою, вона опанувала всього його так, неначе в душу йому запало тихе блаженне перебільшення.

І як із справжніх частин есею не можна зробити істину, так і з подібного стану не можна дістати якесь переконання, принаймні не відмовляючись від цього стану; так закоханий, щоб описати своє кохання, має від нього відвернутись. Безмежна розчуленість, яка часом доводила Ульріха до пасивности, суперечила його активній натурі, що вимагала меж і форм. Адже це, мабуть, природно й слушно — спочатку захотіти пізнати, перше ніж дозволити почуттям промовляти, і він мимоволі уявляв собі: те, що він колись знайде, істині, хай навіть воно нею й не буде, своєю твердістю не поступиться; проте в своєму особливому випадку він нагадував через це воїна, в якого, поки він добирає собі обладунок, умирає намір. Якби тоді, коли він писав статті з математики й математичної логіки чи коли сідав за природничі науки, його спитали, яка мета перед ним мріє, він би відповів, що лише одне питання по-справжньому варте того, аби про нього думати, і це — питання, чи праведно люди живуть. Та коли тривалий час міркуєш про який-небудь постулат, а з ним нічого не стається, мозок німіє точнісінько так само, як німіє рука, коли довго тримає що-небудь над головою, й наші думки також не можуть тривалий час стояти на місці, як улітку солдати на параді; коли їм надто довго доводиться чекати, вони просто непритомніють і падають. Начерк своїх роздумів про життя Ульріх завершив приблизно на своєму двадцять шостому році, тому на тридцять другому вони здавалися йому вже не такими відвертими. Він не розвивав своїх ідей далі, і якщо не брати до уваги напруженого й непевного відчуття, подібного до того, якого зазнаєш, очікуючи на щось із заплющеними очима, то в ньому, відколи минули дні перших трепетних відкриттів, рідко нагадувала про себе й особиста схвильованість. А проте, мабуть, саме така потаємна схвильованість згодом завадила йому зосередити всю його волю на науковій роботі й уповільнила її. Через ту схвильованість він опинився у своєрідному стані душевного розладу. Не можна забувати, що різновидність розуму, схильна до точности, в суті своїй набожніша, ніж різновидність естетична; бо перша підкорилася б «Йому», щойно він зволив би перед нею показатися за умов, визначених нею для його визнання, тоді як наші естети, якби Він явився, лише заявили б, що його талант не досить самобутній, а його система світу не досить зрозуміла, щоб поставити його на одну дошку з обдаруваннями, справді позначеними іскрою Божою. З такою самою легкістю, як представники цього другого різновиду, віддаватися непевним здогадам Ульріх, отже, не міг, хоча, з другого боку, не міг він і приховувати від себе того, що всі ці роки суцільної точности жив просто наперекір самому собі, і йому хотілось, щоб з ним сталося що-небудь непередбачене, бо, перебуваючи в своїй, як він трохи іронічно висловлювався, «відпустці від життя», ні в одному, ні в другому напрямі він не знаходив нічого такого, що давало б йому спокій.

На його виправдання можна було б, мабуть, завважити, що життя в певні роки збігає неймовірно швидко. Але день, коли треба розпочинати жити за останньою своєю волею, перше ніж заповісти кому-небудь її решту, ще далеко попереду, й наблизити його не можна. Це стало Ульріхові загрозливо очевидним після того, як минуло майже півроку, а нічого не змінювалось. Він трохи ворушився, марнуючи час на дріб’язкову й безглузду діяльність, за яку взявся, розмовляв — залюбки й надто багато, жив з відчайдушною впертістю рибалки, що закидає сіті в безрибну річку, й не робив, однак, нічого, що відповідало б особистості, якою все ж таки був, і то не робив зумисне. Ульріх чекав. Він чекав позаду своєї особистости, позаяк слово «позаду» позначає частину людини, сформовану світом і життєвим шляхом, і його спокійний відчай, відгороджений греблею власної особистости, з дня на день наростав. Тривав найгірший, критичний період його життя, й Ульріх зневажав себе за те, що в ньому пропускав. Може, великі випробування — привілей великих натур? Йому хотілося в таке вірити, але це не правда, бо й у найпростіших нервових натур бувають свої кризи. Отож у цей період глибокого душевного сум’яття йому лишалися, по суті, тільки оті рештки незворушности, які властиві героям і злочинцям; це — не мужність, не воля, не впевненість, а просто здатність уперто триматися за самого себе, що її витрясти з людини так само важко, як життя з кішки, навіть уже геть загризеної собаками.

Щоб уявити собі, як живе така людина, коли зостається сама, досить розповісти про те, що вночі до її кімнати зазирають освітлені вікна, а думки, побувавши в користуванні, розсідаються довкола, мов у приймальні адвоката невдоволені ним клієнти. Або, може, про те, як однієї такої ночі Ульріх порозчиняв вікна й, задивившись на голі, мов змії, стовбури дерев, що, на диво гладенькі й чорні, примарно вигиналися поміж сніговими покривалами верхівок і землі, зненацька відчув бажання просто в піжамі, як був, спуститися в парк; йому хотілося, щоб холод пронизав його до кісточок. Зійшовши вниз, він вимкнув світло, щоб не стояти перед освітленими дверима, і лише сяйво з його кабінету ясним дашком накривало частину темряви. Одна алея вела до ґратчастих воріт, що виходили на вулицю; цю алею різко перетинала ще одна, темна. Ульріх неквапно рушив до другої. І раптом зависла поміж кронами дерев темінь химерно нагадала йому велетенську постать Моосбруґера, а голі дерева видалися навдивовижу живими; вони були мокрі й огидні, мов черв’яки, й усе ж хотілося обійняти їх і припасти до них залитими слізьми щоками. Але він так не зробив. Сентиментальність цього імпульсивного пориву відштовхнула Ульріха одразу, щойно його торкнувшись. Цієї хвилини крізь молочну піну туману за ворітьми парку проходили запізнілі перехожі, й, коли його постать у червоній піжамі раптом вигулькнула з-за чорних стовбурів, він, мабуть, видався їм якимсь блазнем; але він твердо ступив на алею й, досить задоволений, рушив назад до будинку, бо якщо його щось десь і чекало, то це мало бути щось зовсім інше.

63. У Бонадеї видіння

Коли вранці після цієї ночі Ульріх пізно й геть розбитий підвівся, йому повідомили, що прийшла Бонадея; після сварки вони жодного разу не бачились.

У дні розлуки Бонадея багато плакала. У цей час вона нерідко почувалася знеславленою. Часто вона дрижала, мов приглушений барабан. Вона зазнала багато пригод і багато розчарувань. І хоча в кожній пригоді спогади про Ульріха тонули, наче в глибокій криниці, після кожного розчарування вони знову звідти випливали, безпорадні й сповнені докорів, ніби самотній біль на дитячому личку. В душі Бонадея вже сотні разів благала коханого простити її за ревнощі — «карала лихі свої гордощі», як вона це називала, — й нарешті зважилася запропонувати йому укласти мир.

Вона сиділа перед ним люб’язна, меланхолійна й прекрасна, а під серцем їй щось млоїло. Він стояв перед нею, «мов юнак». Його шкіра нагадувала мармур, відполірований, думалося їй, великими подіями й дипломатією. Досі вона ніколи ще не помічала, скільки снаги й рішучости в його обличчі. Їй так хотілося капітулювати всім своїм єством, але заходити так далеко сама вона не зважувалась, а він не робив жодних спроб її до цього схилити. Цей холод, величезний, мов статуя, навіював на неї невимовний смуток. Несподівано Бонадея взяла його опущену руку й поцілувала її. Ульріх замислено погладив її коси. Ноги в неї ослабли, — так, як вони можуть ослабнути тільки в жінки, — й вона вже ладна була впасти навколішки. Ульріх м’яко затримав її в кріслі, приніс віскі із содовою й припалив сиґарету.

 — Шляхетні жінки зранку віскі не п’ють! — запротестувала Бонадея; на мить вона знову знайшла в собі силу образитись, і їй шугонула в голову гаряча хвиля, бо в тій невимушеності, з якою Ульріх запропонував такий грубий і, на її думку, розпусний напій, вона побачила жорстокий натяк.

Але Ульріх привітно сказав: