Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — Ай справді, що б це могло бути? — бажав знати Арнгайм. — Релігія?

Начальник відділу Туцці підвів від порошинки свою усмішку; останнє слово Арнгайм вимовив хоч і не так наполегливо й упевнено, як колись при його ясновельможності, проте все ж таки з приємною поважністю в голосі.

Діотима, наперекір усмішці свого чоловіка, кинула:

 — А чом би й ні? Релігія теж!

 — Певна річ. Але нам треба ухвалити практичне рішення, отож: чи спадало вам коли-небудь на думку обрати до комітету якого-небудь єпископа, щоб він знайшов для акції мету, відповідну духові часу? Бог глибоко несучасний: ми не в змозі уявити його у фраку, гладенько виголеним і з проділом на голові, а уявляємо його на патріархальний манір. А що ще, крім релігії? Нація? Держава?

Почувши це, Діотима зраділа, тому що Туцці зазвичай дивився на державу як на справу чоловічу, про яку з жінками не розмовляють. Але тепер він мовчав, і лише в очах його можна було прочитати, що про це не завадило б сказати й ще дещо.

 — Наука? — допитувався далі Арнгайм. — Культура? Лишається мистецтво. І справді, саме воно мало б віддзеркалювати єдність буття і його внутрішній лад. Але ж ми знаємо, яку картину воно становить нині. Загальна роздрібненість, крайнощі без будь-якого зв’язку. Героїчну епопею новому, механізованому суспільному й емоційному життю вже на самому його початку творили Стендаль, Бальзак і Флобер, глибоко схований внутрішній голос сумління розкривали Достоєвський, Стрінберг і Фройд. Ми, нині сущі, живемо з глибоким відчуттям, що в усьому цьому робити нам уже нічого.

Тут начальник відділу Туцці вставив, що він, коли йому хочеться почитати що-небудь добротне, бере Гомера або Петера Розегера.

Арнгайм не залишив його слова без уваги:

 — А ще вам слід було б додати Біблію. Біблії, Гомера й Розегера або Ройтера цілком вистачить! Нарешті ми дійшли до самісінької суті проблеми! Припустімо, мали б ми нового Гомера. А спитаймо себе щиро й напрямець: чи були б ми взагалі здатні його слухати? Гадаю, відповісти маємо заперечно. У нас його немає, тому що він нам не потрібен! — Тепер Арнгайм був на коні й гарцював. — Якби він був нам потрібен, то ми б його мали! Адже кінець кінцем у світовій історії не стається нічого негативного. То як же розцінювати те, що все воістину велике й значуще ми переносимо в минуле? З Гомером і Христом ще ніхто не порівнявся, вже не кажучи про те, щоб їх перевершити; немає нічого прекраснішого за Пісню Пісень; Готика й Ренесанс поряд із сучасністю — однаково що гірська країна поряд із виходом на рівнину. Де нині великі, владні постаті? Якими нікчемними видаються сьогодні навіть діяння Наполеона супроти діянь фараонів, праця Канта — супроти праці Будди, творчість Ґьоте — супроти творчости Гомера! Та, зрештою, ми таки живемо й маємо задля чогось жити. Який же висновок ми маємо з цього зробити? А ніякий інший, крім… — У цьому місці Арнгайм, однак, урвав свою мову й заявив, що вагається висловитись до кінця, адже висновок лишається тільки один: усе, чому надаєш значення й що вважаєш великим, не має нічого спільного з тим, у чому полягає глибинна сила нашого життя.

 — І що ж то за сила? — поцікавився начальник відділу Туцці; проти того, що більшості речей надаєш завеликого значення, він аж таких заперечень не мав.

 — Сьогодні цього не годен сказати ніхто, — відповів Арнгайм. — Проблему цивілізації можна розв’язати лише серцем. Появою нової особистости. Внутрішнім зором і чистою волею. Розум не домігся нічого, окрім того, що велике минуле опустив до лібералізму. Та, мабуть, ми зазираємо не досить далеко й міряємо надто малими мірками; кожна мить може стати поворотним пунктом у світової історії!

Діотима хотіла була заперечити, що в такому разі для паралельної акції взагалі нічого не лишається. Та, хоч як дивно, темні видіння Арнгайма її захопили. Можливо, в ній ще нагадували про себе рештки «обридлих домашніх завдань», які гнітили її, коли знов і знов доводилося читати новочасні книжки й розмовляти про новочасні картини; песимізм щодо мистецтва позбавляв її багатьох красот, які їй загалом анітрохи й не подобались; а песимізм щодо науки притлумлював у ній страх перед цивілізацією, перед надміром того, що могло справляти вплив і що варто було пізнати. Тим-то безнадійні міркування Арнгайма про час мали на неї цілющу дію, яку вона раптом відчула. І її серце солодко защеміло на думку, що Арнгаймова меланхолія якось пов’язана з нею.

50.Подальші події. Начальник відділу Туцці надумує

дістати чітке уявлення про особистість Арнгайма

Діотима вгадала. Від тієї хвилини, коли Арнгайм завважив, що груди в цієї прекрасної жінки, котра читала його книжки про душу, здіймає й погойдує сила, яку хибно не витлумачиш, його огорнув загалом чужий йому смуток. Якщо висловлюватись коротко і з урахуванням його власного висновку, то це був смуток мораліста, котрому зненацька, несподівано трапилося небо на землі, а скортить кому-небудь пройнятися його почуттями, то нехай лиш уявить собі, як воно було б, якби нас не оточувало нічого, крім оцієї тихої блакитної калюжі, де плавають м’якенькі білі воланчики.

Як свідчить запах тих покірних сіромах, котрі за душею не мають нічого, крім моралі, сама собою моральна людина смішна й неприємна. Мораль потребує великих завдань, завдяки яким вона набуває ваги, й тому Арнгайм доповнення своїй природі, схильній до моралі, завжди шукав у світових подіях, у світовій історії, в ідеологічній насиченості своєї діяльности. Він мав улюблений пунктик: збагачувати владні сфери ідеями й залагоджувати ділові справи лише в поєднанні з питаннями духовними. Він любив знаходити собі аналогії в історії й наповнювати їх новим життям; роль фінансів у сучасному світі нагадувала йому роль католицької церкви — як сили, що діє з-за куліс, сили неконфліктно-конфліктної в спілкуванні з можновладними інстанціями, й часом розглядав себе у своїй діяльності як такого собі кардинала. Але цього разу його покликала в дорогу, власне, все ж таки примха; і хоч навіть із примхи Арнгайм ніколи не вирушав у дорогу геть без жодних намірів, він усе ж таки не міг пригадати, як у нього на самому початку виник цей план — план, до речі, досить, важливий. Вело його в цій подорожі щось від непередбаченого натхнення й раптового рішення, і, либонь, саме через таку незначну обставину, таку свободу навіть відпустка в Бомбеї навряд чи справила б на нього екзотичніше враження, ніж це віддалене, але велике німецьке місто, де він опинився. Цілком неможлива у Прусії думка, що його запросили грати в паралельній акції певну роль, довершила справу й налаштувала його на фантастично-нелогічний лад, мов ото сон, абсурдність якого хоч і не уникла його практичної кмітливости, одначе кмітливість ця не змогла розвіяти чарів казковости. Мети свого приїзду він багато швидше досяг би, мабуть, і прямим шляхом, але на свої все нові й нові повернення сюди він дивився як на вакації, відпочинок від розуму, й за таку втечу до казки власна діловитість карала його тим, що чорну оцінку, яку він мав би поставити сам собі за поведінку, він розмивав до сірої поволоки на всьому взагалі.

Щоправда, до таких глибоких і похмурих роздумів, як того разу при начальнику відділу Туцці, більше не доходило; вже хоч би через те, що Туцці вдома показувався лиш мигцем, і Арнгаймові доводилося розподіляти свої висловлювання поміж дуже й дуже різноманітними людьми, які в цій чудовій країні йому здавалися навдивовижу сприйнятливими. При його ясновельможності критику він назвав неплідною, а сучасність — позбавленою богів, ще раз давши цим зрозуміти, що врятувати людину від такого безпросвітного існування здатне лише серце, а окремо для Діотими додав, що тільки висококультурний німецький південь ще в змозі очистити німецьку сутність — а воднораз, певно, й світ — від сваволі раціоналізму й ощадливости. Стоячи в колі жінок, він говорив про те, що потрібно активізувати всю внутрішню ніжність, щоб урятувати світ від гонки озброєнь і бездушности. У гурті особистостей творчих він пояснював слова Гьордерліна про те, що в Німеччині вже нема людей, а є лише професії. «І в своїй професії ніхто нічого не досягне без відчуття високої єдности, а фінансист — і поготів!» — завершив він свої міркування.

Слухали Арнгайма залюбки, адже коли чоловік з таким багатством думок має ще й гроші, то це зовсім непогано; кожен його співрозмовник ішов від нього з враженням, що такий захід, як паралельна акція, — справа вельми сумнівна, сповнена надзвичайно небезпечних духовних суперечностей, і ця обставина ще дужче покріплювала всіх у думці, що краще від нього очолити цю авантюру не спроможний ніхто.

Однак начальник відділу Туцці не був би в глибині душі одним із провідних дипломатів країни, якби не помічав зовсім; такої грунтовної присутности Арнгайма в своєму домі господар лише ніяк не міг збагнути, в чому ж тут річ. Але він цього не показував, бо дипломат своїх думок не показує ніколи. Цей чужоземець був йому вищою мірою неприємний — і особисто, і, так би мовити, принципово; а те, що дружинин салон Арнгайм вочевидь обрав плацдармом для здійснення своїх таємних намірів, Туцці сприймав як виклик. Він ні на мить не повірив Діотиминим запевненням, нібито імператорську столицю на Дунаї цей набоб так часто навідує лише через те, що серед її давньої культури його дух почувається вільготніше; і все ж таки спочатку перед Туцці постало завдання, для розв’язання якого він не мав навіть від чого відштовхнутись, бо в своїй службовій діяльності з таким чоловіком ніколи не стикався.