Розділ «Частина друга Триває те саме»

А відколи Діотима відкрила йому свій план — надати Арнгаймові чільне місце в паралельній акції — й поскаржилася на опір збоку його ясновельможности, Туцці був не на жарт збентежений. Ні паралельну акцію, ні самого графа Ляйнсдорфа він серйозно не сприймав, але несподіваний намір дружини з політичного погляду видався йому разюче нетактовним, і цієї миті на душі в нього було так, неначе вся пророблена ним, як він сам себе тішив, багаторічна подружня виховна робота валиться, мов карткова хатка. Начальник відділу Туцці потай вдався навіть до такого порівняння, хоч загалом порівнянь не дозволяв собі ніколи, тому що від них відгонить літературщиною й вони свідчать про хибну суспільну позицію; однак цього разу він був просто-таки приголомшений.

Щоправда, згодом Діотима поліпшила свою позицію завдяки власній упертості. У неї з’явилася м’яка агресивність, і вона розповіла про новий тип людей, які не бажають уже пасивно полишати відповідальність за те, що діється в світі, професійним лідерам. Потім вона завела мову про жіноче чуття, яке іноді здатне замінити хист ясновидіння й зазирнути, можливо, за обрії дальші, ніж щоденна професійна діяльність. Зрештою вона заявила, що Арнгайм — європеєць, відоме у цілій Європі світило духу, що державними справами в Європі керують не дуже по-європейському, але дуже вже бездуховно, і що світ не знатиме спокою, допоки всесвітньо-австрійський дух не пройме його так, як давня австрійська культура повиває різномовні племена на теренах монархії. Діотима ще ніколи не зважувалася так рішуче чинити опір чоловіковій перевазі, але начальника відділу Туцці це на певний час заспокоїло, бо й дружининим прагненням він ніколи не надавав більшої ваги, ніж кравецьким питанням, був щасливий, коли нею захоплювались, і тепер дивився й на всю цю справу поблажливіше — приблизно так, коли б жінка, котра любить яскраві тони, раптом вибрала надто строкату підв’язку. Тож він обмежився тим, що поважно, але чемно нагадав їй про причини, з яких у чоловічому світі навіть думки не припускали отак у всіх на очах довірити якому-небудь прусакові вирішувати австрійські справи, але загалом погодився, що дружба з людиною такого виняткового становища може дати свої переваги, й запевнив Діотиму, що та витлумачить його сумніви хибно, якщо виснує з них, нібито йому неприємно так часто бачити Арнгайма в її товаристві. У душі Туцці плекав надію, що в такий спосіб нарешті пощастить поставити цьому чужакові тенета.

Аж коли Туцці, як і багатьом іншим людям, довелося стати свідком повсюдного успіху Арнгайма, начальник відділу повернувся до думки, що Діотима приділяє цьому чоловікові надто багато увагу, але знову виявив, що волю рідного чоловіка вона не поважає так, як колись, перечить, а його тривоги називає химерами. Він уже вирішив був, що йому як чоловікові не варто сперечатися з жіночою логікою, а ліпше дочекатися години, коли його прозірливість сама собою увінчається тріумфом; та несподівано вийшло так, що він дістав могутній імпульс. Якось уночі його потривожив немовби якийсь далекий-далекий плач; спершу це йому не дуже заважало, він просто не розумів, що воно таке, але час від часу та душевна відстань різко скорочувалась, і раптом ця загрозлива тривога торкнулася вже самісіньких його вух, і він так зненацька прокинувся, що аж сів у ліжку. Діотима лежала, відвернувшись, і нічим себе не виказувала, але він чомусь відчув, що вона не спить. Він тихенько покликав її на ім’я, потім ще раз і самими пальцями лагідно спробував повернути її за біле плече до себе.

І коли це йому нарешті вдалося й у темряві над її плечем з’явилось її обличчя, воно дивилося на нього зле, виражало впертість і було заплакане. На жаль, Туцці настирливо долав міцний сон, уперто притягуючи його ззаду до подушок, і Діотимине обличчя попливло перед його очима лише невиразною, світлою гримасою болю, вже геть йому незрозумілою.

 — Що таке? — пробурмотів він тихим баском людини, яка поринає в сон, і виразно почув над вухом роздратовану, прикру відповідь, що впала в його сонний стан і лишилася лежати там, наче лискуча монета у воді.

 — Ти спиш так неспокійно, що поруч із тобою годі заснути! — твердо й чітко промовила Діотима.

Його слух ще сприйняв ці слова, але наступної миті Туцці вже провалився в сон, не встигнувши збагнути дружининого докору.

Він лише відчув, що до нього вчинено жорстоку несправедливість. Спокійний сон становив, на його думку, одну з головних чеснот дипломата й запоруку будь-якого успіху. Щодо цього він був непохитний, і в Діотиминому зауваженні відчув для себе серйозну загрозу. Туцці зрозумів, що в дружині сталися якісь зміни. Щоправда, йому й уві сні не спало б на думку запідозрити дружину у відвертій невірності, проте він усе ж таки ні на мить не сумнівався, що особиста образа, завдана йому, пов’язана з Арнгаймом. Він, так би мовити, гнівно проспав до ранку й прокинувся з твердим наміром домогтися ясности щодо того порушника спокою.

51. У домі Фішеля

Директор Фішель із Ллойд-банку — це той самий директор банку чи, правильніше сказати, прокурист із директорською посадою, який спершу бозна-чому забув відповісти на запрошення графа Ляйнсдорфа, а потім уже не дістав запрошення взагалі. Та й те перше йому дісталося лише завдяки зв’язкам його дружини Клементини. Клементина Фішель походила з давньої чиновницької родини, її батько був президентом Головної лічильної палати, дід — камеральним радником, а троє братів посідали високі пости в різноманітних міністерствах. Двадцять чотири роки тому вона вийшла заміж за Лео з двох причин: по-перше, через те, що в родинах високих чиновників іноді дітей буває більше, ніж маєтности, а по-друге, й через романтику, адже банківська справа, на противагу нестерпно обмеженим можливостям батьківського дому, уявлялася їй сферою сучасною, вільнодумною, а в дев’ятнадцятому сторіччі людина освічена оцінює іншу людину не за тим, юдей ти чи католик; ба більше, як на ті часи, вона вбачала мало не якусь особливу просвітленість у тому, щоб піднестися над наївним антисемітизмом простолюду.

Згодом бідоласі довелося стати свідком того, як у всій Європі підніс голову націоналістичний дух, а з ним піднялася й хвиля нападок на юдеїв, обертаючи її чоловіка, в її, сказати б, обіймах, із шанованого вільнодумця на чужорідного зловмисника. Спершу вона повставала проти цього з усім шалом «великого мислячого серця», але з роками її виснажила наївно-жорстока ворожість, яка розповзалася довкола, й залякала загальна упередженість. Ба більше, дійшло до того, що в їхніх із чоловіком незлагодах — а з часом вони набували чимдалі різкішого характеру, коли Лео з причин, відверто пояснювати які він щоразу відмовлявся, так і не піднісся зі щабля прокуриста й утратив будь-яку надію стати колись справжнім директором банку, — що в цих незлагодах багато своїх кривд вона навіть сама собі, стенаючи плечима, пояснювала вдачею Лео, все ж таки, мовляв, чужою її вдачі, хоч перед людьми збоку принципами своєї юности ніколи не поступалася.

Певна річ, причиною тих незлагод було, по суті, не що інше, як брак гармонії між обома; так трапляється в багатьох подружніх пар, коли, сказати б, природна біда спливає на поверхню, щойно в них минає засліплення від щастя. Відколи Лео у своїй кар’єрі надовго застряг на посаді біржового диспонента, Клементина вже не могла виправдовувати певні його властивості тим, що сидить він усе ж таки не в дзеркальній тиші міністерського кабінету, а серед «гуркоту ткацьких верстатів часу» (хто ж бо знає, чи саме не через цю цитату з Ґьоте вона й вийшла за нього заміж?!). Його ретельно підголені бакенбарди, які разом із посадженим на середині носа пенсне колись нагадували їй англійського лорда з цінними паперами, тепер наводили її на думку про біржового маклера, а окремі звички жестикулювати й розмовляти почали ставати для неї просто нестерпними. Спершу Клементина намагалася виправляти чоловіка, але наштовхнулася на надзвичайні труднощі, бо виявилося, що ніде в світі нема мірки, за якою можна було б робити висновок, кого нагадують бакенбарди — лорда чи маклера, й чи посідає пенсне таке місце на носі, яке в поєднанні з рухом руки виражає ентузіазм або песимізм. А крім того, Лео Фішель був зовсім не тим чоловіком, який дав би себе виправити. Причіпки й спроби зробити з нього християнсько-германський ідеал краси міністерського радника він називав світським кривлянням і відмовлявся навіть розмовляти про них, бо це, мовляв, не гідне розумного чоловіка, і що частіше в дружини викликали невдоволення деталі, то наполегливіше він наголошував на головних засадах розуму. Через це дім Фішелів помалу обернувся на арену боротьби двох світоглядів.

Директор Ллойд-банку Фішель любив пофілософувати, але не довше, ніж десять хвилин на день. Він любив вважати людське життя розумно обґрунтованим, вірив у його духовну рентабельність, яку уявляв собі чимось на кшталт ладу у великому банку з добре налагодженою роботою, й щодня задоволено брав до відома кожне повідомлення про нові успіхи, вичитане в газеті. Ця віра в несхитні веління розуму й проґресу тривалий час давала йому змогу відмахуватися від дружининих нарікань, стенаючи плечима чи кидаючи гостре слівце. Та позаяк протягом їхнього подружнього життя новітні віяння, на лихо, відвернулися від колишніх, сприятливих для Лео Фішеля засад лібералізму, від великих взірців вільнодумства, людської гідности й вільної торгівлі, а розум і проґрес у західному світі виявилися витісненими расовими теоріями та вуличними гаслами, то це не могло не зачепити й самого Лео. Спершу цей процес він просто заперечував, достоту так, як граф Ляйнсдорф звичайно заперечував певні «небажані явища суспільного характеру»; він очікував, що вони зникнуть самі собою, а таке очікування — то перша, ще майже невідчутна стадія тих тортур роздратуванням, що їх доля посилає людям твердих поглядів. Другу стадію зазвичай називають — а тому так її називав і Фішель — «трутизною». «Трутизна» — це така собі поступова, краплина за краплиною, поява нових поглядів у моралі, мистецтві, політиці, сім’ї, в газетах, книжках і людських взаєминах, яку, появу, супроводжує вже безсиле відчуття безповоротности, обурення й заперечення, не годне, однак, зовсім не визнавати того, що є. Але директора Фішеля не оминула й третя, остання стадія, коли й град, і снігова крупа, й окремі струмені нового зливаються в затяжний дощ, і з часом це обертається на одну з найжахливіших мук, що їх лишень може зазнати людина, в якої часу на філософію — всього-на-всього десять хвилинок на день.

Лео довелося пізнати, що людина багато чого може оцінювати по-різному. У домі Фішелів почало чинити бешкет прагнення мати рацію, ця потреба, яку можна порівняти хіба що з людською гідністю. За багато тисячоліть це прагнення породило тисячі гідних подиву філософських течій, мистецьких творів, книжок, справ і уподобань, і коли це гідне подиву, хоч воднораз фантастичне й жахливе, породжене самою людською природою прагнення має вдовольнятися десятьма хвилинами життєвої філософії чи дискусії з принципових питань домашнього побуту, то воно неодмінно, як крапля розтопленого олива, лопається, розпадаючись на незліченні шпичаки й скалки, спроможні завдати болючих ран. Воно розлітається на питанні, звільняти чи не звільняти покоївку й годиться чи не годиться тримати на столі зубочистки; та хоч би на чому воно розліталося, а йому була властива здатність умить доростати до двох, невичерпно багатих подробицями світоглядів.

Удень ще було сяк-так, бо вдень директор Фішель сидів у своєму службовому кабінеті, але вночі він був людиною, й це страшенно погіршувало його взаємини з Клементиною. Нині в житті все так ускладнилося, що людина спроможна орієнтуватися, по суті, лише в якій-небудь одній сфері, і в Лео Фішеля такою сферою були цінні папери й позики під них, через що вночі він ставав певною мірою поступливішим. Клементина, навпаки, й тоді лишалася їжакуватою й непоступливою, тому що виростала в усталеній атмосфері чиновницького дому, атмосфері, просякнутій відчуттям обов’язку, до того ж її станова свідомість не приймала нарізних спалень, щоб іще дужче не зменшувати й так не досить просторе помешкання. Зате у спільній спальні, надто коли вона затемнена, чоловік опиняється в становищі актора, який перед невидимим партером має поставати у вдячній, але дуже вже заграній ролі героя, що перевтілюється в розшалілого лева. З темної глядацької зали

Лео Фішеля роками не вихоплювалися ні бодай тихенькі оплески, ні хоч би скупенький знак неприйняття, а це, скажу я вам, може розхитати й найміцніші нерви. Уранці за сніданком — традицію снідати разом вони шанували — Клементина бувала скам’яніла, мов закоцюблий на морозі труп, а Лео від образи весь аж здригався. Навіть їхня донька Ґерда щоразу це трохи помічала і, сповнена жаху й гіркої відрази, малювала собі подружнє життя як котячу бійку в нічній темряві.

Двадцятитрирічна Ґерда перебувала в центрі боротьби між батьком і матір’ю. Лео Фішель вважав, що донька вже має дати йому підстави подумати про вигідну для неї партію. А Ґерда, навпаки, казала: «Ти старомодний, татусю!» — й обирала собі друзів зі зборища християнсько-германських ровесників, які не подавали ані найменших надій на забезпечене існування, зате зневажали капітал і заявляли, що жоден юдей ще не довів своєї спромоги явити який-небудь великий символ людства. Лео Фішель називав їх антисемітськими йолопами й хотів відвадити від свого дому, але Ґерда казала: «Ти просто не розумієш, тату, адже це — лише символічно». А Ґерда була дівчина нервова, недокрівна й, коли з нею поводилися необережно, відразу починала дуже хвилюватись. Отож Фішель терпів цю компанію, як Одіссей колись терпів у своєму домі Пенелопиних залицяльників, тому що Ґерда була в його житті променем світла; але терпів Лео не мовчки, бо не таку він мав натуру. На його переконання, він сам знав, що таке мораль і високі ідеали, й, щоб сприятливо повпливати на доньку, казав про це при кожній нагоді. А Ґерда щоразу відповідала: «Так, тату, ти, звісно, мав би рацію, якби тепер на це не дивилися зовсім інакше, ніж ти!» І що ж робила Клементина, коли донька так казала? А нічого! Дружина з покірним виглядом мовчала, хоч Лео не мав сумніву, що поза спиною в нього вона підтримує Ґерду, так ніби знає, що таке символи! Лео завше мав достатньо причин гадати, що його розумна юдейська голова стоїть вище за дружинину голову, й ніщо не обурювало його так, як спостереження, що з доньчиного божевілля Клементина має вигоду. Чому це раптом саме він уже не в змозі міркувати по-сучасному? Тут була якась система! Потім на пам’ять йому спливала та ніч. Це була вже не просто образа, то була наруга над честю! Уночі на людині лише нічна сорочка, а під нею — відразу вже її вдача. Жодні фахові знання, жодні фахові премудрості її не захищають. Ставиш на карту всього себе. Не більше й не менше. То як же це розуміти, що, коли мова заходила про християнсько-германську позицію, Клементина робила таку міну, немовби він — дикун?

А людина — це істота, котра чужих підозр не терпить так само, як цигарковий папір — дощу. Відколи Клементина вже не бачила в Лео жодної вроди, він став їй нестерпним, а відколи Лео відчув, що в Клементини виникли щодо нього сумніви, він з будь-якого приводу починав підозрювати змову у власному домі. Воднораз Клементина й Лео, як і всі люди на світі, виховані звичаями й літературою, жили з хибним переконанням, нібито через свої пристрасті, долі, вдачі і вчинки залежать одне від одного. Хоча насправді життя більше, ніж наполовину, складають, звичайно, не вчинки, а готові міркування, сенс яких убирає в себе людина, думки «за» й відповідні думки «проти», а також невиразне нагромадження того, що людина чула й знає. Доля цих двох залежала переважно від каламутного, в’язкого, безладного нашарування поглядів, які були притаманні зовсім не їм, а громадській думці, і які разом із нею зазнали перемін, не змігши від них уберегтися. Проти цієї залежности їхня особиста залежність одного від одного становила лише крихітну часточку, страшенно переоцінену дещицю. І поки обоє переконували себе, що мають особисте життя, й кожне сумнівалося в тому, чи має друге вдачу і волю, розпачлива складність полягала в нереальності цієї суперечки, яку вони маскували всілякими невдоволеннями та розчаруваннями.

Біда Лео Фішеля полягала в тому, що він ані грав у карти, ані знаходив утіху в розвагах із гарненькими дівчатами, а, виснажений на службі, страждав від своїх глибоких родинних почуттів, тоді як його дружина, що не мала іншого клопоту, крім день і ніч нести тягар лона своєї родини, вже не морочила себе жодними романтичними сподіваннями. Іноді Лео Фішеля поймало таке відчуття, немовби він задихається, і відчуття це, ніде не зосереджуючись, облягало його зусібіч. Він був старанною клітинкою суспільного організму, яка сумлінно виконувала свої обов’язки, але звідусюди одержувала отруйні соки. І хоч це сягало далеко за межі його потреби у філософії, він, коли супутниця життя лишила його отак напризволяще, вже літнім чоловіком, який не бачив жодних підстав відмовлятися від розважливих поглядів своєї юности, почав відчувати безпросвітну марність духовного життя, його безформність, що постійно міняла свої форми, повільний, але невпинний коловорот, який постійно все в себе затягує.

І ось одного з таких ранків, коли його думки були заклопотані сімейними проблемами, Фішель забув дати відповідь на листа його ясновельможності, а багато наступних днів щоранку вислуховував розповіді про події в оточенні начальника відділу Туцці, й ті розповіді спонукали Лео глибоко шкодувати, що втрачено таку нагоду для Ґерти потрапити до вищого світу. Та й у самого Фішеля сумління було не зовсім чисте, адже його власний Генеральний директор і голова Державного банку туди пішли, але ж, як відомо, докори відмітаєш тим рішучіше, чим розпачливіше сам метаєшся між провиною і безневинністю. Та щоразу, коли Фішель з перевагою ділової людини пробував посміятися над цією патріотичною справою, йому пояснювали, що Пауль Арнгайм, фінансист із неабияким відчуттям часу, про це якраз іншої думки. Просто диво й годі, скільки всього встигли довідатися про того чоловіка Клементина з Ґердою, яка загалом у всьому, звісно, перечила матері; а що всілякі дивовижні речі про Арнгайма розповідали й на біржі, то Фішель почувався загнаним у глухий кут, бо просто не міг, та й не повертався в нього язик стверджувати про чоловіка з такими діловими зв’язками, нібито його не можна сприймати серйозно.