Розділ «Частина друга Триває те саме»

Його діяльність поширювалася на континенти земні й наукові. Він знав усе: філософію, економіку, музику, світ, спорт. Вільно розмовляв п’ятьма мовами. Товаришував із найзнаменитішими митцями в світі, а мистецтво завтрашнього дня скуповував на пні, за ще не встановленими цінами. Він був вхожий до імператорського двору й спілкувався з робітниками. Мав віллу в наймодернішому стилі, світлини якої можна було побачити в усіх часописах із сучасної архітектури, а також спорохнявілий давній замок десь в аристократичній глушині Бранденбурга, замок, що своїм виглядом нагадував просто-таки трухляву колиску пруської ідеї.

Таке широке коло зацікавлень і здатність за все братися рідко супроводжує власна продуктивність; але й щодо цього Арнгайм був винятком. Раз чи двічі на рік він усамітнювався в своєму маєтку й узагальнював там на папері досвід свого духовного життя. Ці його книжки й статті, що становили вже солідну серію, мали великий попит, досягали високих накладів, і їх перекладали багатьма мовами; адже до хворого лікаря довіри нема, а в тому, що може сказати людина, котра спромоглася подбати про себе сама, має ж бути, либонь, якась істина. Це було перше джерело його слави.

Друге випливало з природи науки. Науку ми глибоко шануємо, і це справедливо; можна, без сумніву, по вінця заповнити все своє життя, присвятивши себе вивченню діяльности нирок, але трапляються все ж таки хвилини — можна сказати, гуманістичні хвилини, — коли відчуваєш потребу згадати про зв’язок нирок з народом загалом. Тим-то в Німеччині так часто й цитують Ґьоте. Та якщо кому-небудь з університетською освітою кортить окремо наголосити на тому, що він не лише вчений, а й має живий, спрямований у майбутнє розум, то найкраще зробити це, пославшись на праці, саме знайомство з якими не тільки робить честь, а й обіцяє ще більше чести, мов ото цінний папір, курс якого зростає, і в таких випадках дедалі більшої популярности набували цитати з Пауля Арнгайма.

Щоправда, його екскурси в певні наукові галузі з метою підперти свої загальні концепцій не завжди відповідали щонайсуворішим вимогам. Хоч вони, звісно, й свідчили про глибоку начитаність, однак фахівець неодмінно виявляв у них ті дрібні неточності й похибки, що по них роботу дилетанта розпізнати так само легко, як по шву відрізнити сукню, пошиту домашньою кравчинею, від сукні зі справжнього ательє. Тільки в жодному разі не треба думати, нібито це заважало фахівцям захоплюватися Арнгаймом. Вони самовдоволено всміхалися; він імпонував їм як щось надзвичайно сучасне, як людина, про котру писали всі газети, король економіки, його заслуги перевершували навіть духовні заслуги колишніх королів, і коли їм, фахівцям, випадало зауважити, що в своїй галузі вони становлять ще все ж таки щось цілком інше, ніж він, то за це вони виражали йому вдячність, називаючи його розумним, Геніальним чи просто універсальним чоловіком, а таке серед фахівців означає те саме, коли б у чоловічому товаристві про яку-небудь жінку сказали, що вона — красуня на жіночий смак.

Третє джерело слави Арнгайма було в сфері економіки. Йому непогано велося з її давніми капітанами, яким було море по коліна; якщо він мав залагодити з ними яку-небудь велику оборудку, то обводив круг пальця навіть найбільших зухів. Щоправда, вони були не вельми високої думки про нього як про комерсанта, називаючи його «кронпринцом» — на відміну від батька, Арнгайма-старшого, чий короткий, товстий язик не вмів розводити балачок, зате путящу справу відчував здалеку й за майже непомітними ознаками. Арнгайма-батька вони боялися й поважали; а ось коли чули про філософські вимоги, що їх «кронпринц» висував до їхнього стану й навіть уплітав у серйозні ділові розмови, то посміювались. Пауль Арнгайм зажив недоброї слави тим, що на засіданнях правлінь цитував поетів і стверджував, нібито економіка — така штука, яку не можна відділити від решти видів людської діяльности й працювати в ній треба лише з урахуванням широкого взаємозв’язку всіх аспектів національного, духовного, ба навіть глибоко інтимного життя. Але й посміюючись над ним, ті капітани не могли не бачити, що саме цими присмаками до комерції Арнгайм-молодший викликав чимдалі більше зацікавлення громадської думки. То в економічному, то в політичному, а то й у культурному розділах великих газет усіх країн з’являлися згадки про нього — то схвальна оцінка роботи його пера, то розповідь про чудову промову, яку він десь виголосив, то повідомлення про те, як його приймав той чи той можновладець або мистецьке об’єднання, і невдовзі в колах великих підприємців, зазвичай схованих від чужих очей та вух за подвійними дверима, не було вже нікого такого, про кого поза цими колами розмовляли б стільки, скільки про Арнгайма. І не слід думати, нібито панове президенти, члени наглядових рад, Генеральні директори й директори банків, металургійних заводів, концернів, гірничих підприємств та судноплавних компаній за своєю суттю й справді такі вже лихі люди, якими їх часто змальовують. Якщо не брати до уваги їхніх надто розвинених родинних почуттів, то внутрішній сенс їхнього життя — це сенс грошей, і в того сенсу дуже здорові зуби й неперебірливий шлунок. Усі вони не мали сумніву в тому, що світ був би багато кращий, якби його просто полишили вільній грі попиту й пропозиції, а не панцерникам, багнетам, монархам та дипломатам, цим невігласам в економіці; але світ такий, який є, і життя, що слугує насамперед власній вигоді й лише завдяки цьому — загальній, на догоду давнім упередженням оцінюють нижче, ніж лицарство й державницьке мислення, а державні замовлення, з морального боку, стоять вище, ніж приватні, — одне слово, вони з цим дуже навіть рахувались і, як відомо, без сорома користалися з тих вигод, що їх дають загальному добру митні переговори під цівками гвинтівок чи війська, застосовані супроти страйкарів. Проте цим шляхом комерція веде до філософії, адже без філософії нині завдавати шкоди решті людей зважуються лише злочинці, і тому капітани економіки звикли бачити в Арнгаймі-молодшому щось на взірець ватиканського представника їхніх інтересів. Попри всю іронію, з якою вони ставилися до його схильностей, їм було приємно мати в його особі людину, здатну представляти їхні інтереси десь на зібранні єпископів так само успішно, як на конгресі соціологів; ба більше, зрештою він набув на них такого самого впливу, який має вродлива дружина-естетка, що ганьбить постійну конторську метушню, зате дає користь справі тим, що всіх зачаровує. На додачу досить лише уявити собі ще тільки вплив метерлінкської чи бергсонської філософії на вугільні ціни чи політику картелювання, щоб збагнути, як Арнгайм-молодший гнітив усіх на зібраннях промисловців або в кабінетах дирекції чи то в Парижі, чи то в Петербурзі, чи то в Кейптауні, щойно прибував туди як батьків представник і де його належало вислуховувати від початку й до самого кінця. Його успіхи в комерції були такі самі вагомі, як і таємничі, й з усього цього народився відомий поголос про надзвичайне значення цього чоловіка й про його щасливу руку.

Багато чого ще можна було б розповісти про Арнгаймові успіхи. Про дипломатів, які підходили до чужої їхній суті, проте важливої економічної галузі з обережністю людей, котрі мають опікати не зовсім безпечного слона, хоч сам він ставиться до неї спокійно, мов природжений сторож у зоопарку. Про митців, яким він рідко давав пожиток і які, незважаючи на це, все ж таки відчували, що перед ними — меценат. Зрештою, про журналістів, які, либонь, мають право претендувати, аби про них згадали насамперед, адже це саме вони своєю захопленою писаниною й зробили з Арнгайма великого чоловіка, не помітивши, що все діялося навпаки: їм нашіптували, а вони гадали, буцімто чують, як росте трава часу. Формула його успіху повсюди була та сама; осяяний чарівним світлом свого багатства й чутками про власну значущість, він завжди мусив мати справу з людьми, котрі у своїй сфері його перевершували, але він подобався їм як непрофесіонал із разючими знаннями в їхній професії й аж лякав їх, утілюючи собою зв’язки їхнього світу з рештою світів, що про них вони не мали жодного уявлення. Отак його суттю й стало справляти в колі людей вузької професії враження натури цілісної й довершеної. Іноді йому ввижалася така собі ваймарська чи флорентійська доба промисловости й торгівлі, верховенство сильних особистостей, що працюють на добробут, здатні поєднувати в собі й спрямовувати з високих позицій усе, чого техніка, наука й мистецтво досягли порізно. Спроможність до цього він у собі відчував. У нього був талант ніколи не мати переваги в чомусь окремому й такому, що можна довести, зате в будь-якій ситуації випливати на поверхню завдяки притаманній йому рухливій рівновазі, яка щомиті самооновлюється, в чому, можливо, й справді полягає головний хист політика, хоча сам Арнгайм був, утім, переконаний, що це — глибока таємниця. Він називав її «таємницею цілого». Адже й людська краса полягає, по суті, не в чомусь окремо взятому й такому, що його можна довести, а радше, либонь, у чомусь чарівному, такому, яке навіть невеличкі потворності обертає собі на вигоду; достоту так і глибока доброта, любов, гідність і велич людського створіння майже не залежать від того, що воно робить, скоріше вони здатні ушляхетнити все, що воно робить. Це просто якась загадка, однак ціле в житті важливіше від деталей. Отож нехай собі маленькі люди складаються все ж таки зі своїх чеснот та вад, а ваги своїм властивостям надає лише людина багата; і якщо таємниця її успіху полягає в тому, що по-справжньому його не можна пояснити жодною з її заслуг і жодною з її властивостей, то саме ця сила, більша, ніж будь-який її вияв, і є тією таємницею, на якій грунтується все велике в житті. Так писав про це Арнгайм в одній зі своїх книжок, а написавши так, майже й сам повірив, що вхопив за полу щось надприродне, і досить прозоро дав зрозуміти це й у тексті.

49. Зародження суперечностей

у поглядах між старою й новою дипломатією 

Спілкування з людьми, чиєю вузькою професією було аристократичне походження, винятку тут не становило. Арнгайм усіляко притлумлював власну шляхетність і так скромно вдовольнявся аристократизмом духовним, який знає свої переваги й межі, що невдовзі носії найродовитіших дворянських імен уже справляли поруч із ним таке враження, немовби від носіння цього тягаря в них, немов у справжніх трударів, назавжди згорбилася спина. Найпильніше за цим спостерігала Діотима. Таємницю цілого вона пізнавала розумом митця, який мрію свого життя бачить втіленою такою мірою, що подальші вдосконалення вже неможливі.

Тепер вона була знов у цілковитій злагоді зі своїм салоном. Арнгайм застерігав її не переоцінювати зовнішній бік організації; грубі матеріальні інтереси, казав він, можуть узяти гору над чистими намірами; більшої ваги він надавав салону.

Начальник відділу Туцці, навпаки, висловлював побоювання, що таким шляхом до справи через прірву розмов не перейти.

Він закинув ногу на ногу й згорнув на коліні виразно жилаві, худі й смагляві руки; поруч із Арнгаймом, який сидів випроставшись, у бездоганному костюмі з м’якої матерії, Туцці мав вигляд близькосхідного кишенькового злодія поруч із бременським оптовим торговцем. Тут зіткнулися два аристократизми, й австрійський, що, на догоду якомусь досить складному великосвітському смаку, любив напускати на себе певну недбалість, у жодному разі не вважав себе нижчим. Начальник відділу Туцці мав приємну манеру цікавитись успіхами паралельної акції так, ніби сам, без посередників, не мав права знати, що відбувається в його домі.

 — Ми були б раді якомога скоріше довідатися про подальші плани, — промовив він і поглянув на дружину й Арнгайма, привітно всміхаючись, що мало означати: «Щодо цього я ж бо тут людина чужа».

Потім він сказав, що ця спільна справа його дружини і його ясновельможности графа Ляйнсдорфа вже завдає відомствам чимало тяжкого клопоту. Під час останньої доповіді в його величності міністр спробував з’ясувати, які зовнішні вияви з нагоди ювілею можуть за певних обставин розраховувати на високе схвалення, зокрема наскільки для найвищої інстанції прийнятний план, випереджаючи сучасну тенденцію, очолити міжнародну пацифістську акцію; адже це, пояснював Туцці, — єдина можливість перевести у сферу політики ідею, що народилася в його ясновельможності: ідею всесвітньої Австрії. Але його величність, бувши втіленням щонайглибшої, відомої на весь світ стриманости й совісности, провадив Туцці, відразу відмахнувся, рішуче зауваживши: «Ох, та не хочу я пхатися наперед!» І тепер, мовляв, ніхто не знає, що це таке: вочевидь негативне волевиявлення його величности чи ні.

З маленькими таємницями своєї роботи Туцці тактовно вмів поводитися так нетактовно, як люди, котрі воднораз уміють добре берегти великі таємниці. Завершив він тим, що тепер посольства мають вивчити настрої чужоземних дворів, позаяк щодо настрою власного двору певности, мовляв, нема, а знайти яку-небудь тверду опору десь усе ж таки треба. Адже, зрештою, суто технічних можливостей багато — від скликання загальної мирної конференції, зустрічі двадцятки правителів і аж до, якщо брати глибше, оздоблення гаазького палацу настінними розписами австрійських майстрів або до пожертв для дітей та сиріт домашньої обслуги в Гаазі. З цим він пов’язав запитання про те, що думають про ювілейний рік при пруському дворі. Арнгайм відповів, що відомостей про це не має. Австрійський цинізм його відштовхував; він, хто й сам умів так вишукано розводити балачки, поруч із Туцці почувався замкнутим, як людина, що бажає підкреслити: коли йдеться про справи державні, мають панувати серйозність і холод. Отак, не зовсім без суперництва, розкрилися перед Діотимою два протилежні аристократизми, два державні й життєві стилі. Але поставте хорта поряд із мопсом, вербу — поряд із тополею, келиха — на ріллі або портрета не на художній виставці, а на вітрильнику, одне слово, помістіть поряд дві породисті й яскраво виражені форми життя — і поміж них виникне порожнеча, вони обернуться на вкрай злоякісний бездонний комізм і нівелюються. Діотима бачила це на власні очі й чула на власні вуха, нічого не розуміючи; налякана, вона перевела розмову на інше й вельми рішуче заявила своєму чоловікові, що має намір паралельною акцією досягти насамперед чогось духовно великого й, здійснюючи її, зважатиме лише на потреби справді сучасних людей!

Арнгайм із вдячністю сприйняв те, що ідеї, на його думку, повернули її гідність; адже і йому в житті часом доводилося щосили втримуватися на плаву, й саме тому він не хотів жартувати з речами, які великою мірою виправдовували його спілкування з Діотимою; так людина, що потопає, не хоче жартувати зі своїм рятувальним кругом. Але, на власний подив, він не без сумніву в голосі поцікавився в Діотими, кого ж тоді вона бажає обрати до духовної верхівки паралельної акції.

Про це Діотима, звичайно, ще не могла сказати нічого; дні спілкування з Арнгаймом подарували їй надто багато імпульсів та ідей, і поки що вона не спинила свій вибір на чомусь конкретному. Щоправда, Арнгайм не раз казав їй, що головне — не демократія комітетів, а сильні й різнобічні особистості; але щодо цього в ній просто давало про себе знати чуття «ти і я» й аж ніяк іще не рішення й навіть не розважливість; саме про це, мабуть, їй і нагадали песимістичні нотки в голосі Арнгайма, бо вона відповіла:

 — А чи є сьогодні взагалі щось таке, що можна назвати достатньо великим і важливим, щоб на його досягнення покласти всі свої сили?

 — Ознака часу, який утратив внутрішню впевненість здорових часів, — зауважив у відповідь Арнгайм, — у тому й полягає, що в ньому дуже важко народжується щось таке, що його можна назвати найбільшим і найважливішим.

Начальник відділу Туцці опустив погляд на порошинку на своїх штанях, отож його усмішку можна було витлумачити як знак згоди.