Розділ 8

ранко повністю відновив давні звички та навіть майже забув про парі, коли за кілька днів, саме коли він збирався на прогулянку, у квартирі задзвонив телефон. То був Бонетті.

— Чому ти не приходиш до мене? Наче наша гра вже більше не продовжується...

— Не знаю, з якого дива маю й далі приходити. Я визнаю, що програв і віддам тобі ті двадцять тисяч, які винен, якщо ти про це натякаєш.

— Мова не про це. Не сумніваюсь, що ти хочеш їх повернути. Проте гра ще не добігла кінця, чоловіче.

— Як на мене, то якраз навпаки. Особливо тепер, коли ти все розповів поліції.

— З’явилися деякі нові обставини, через них гра триває, та вже за іншими правилами. Зрештою, я не можу розповідати тобі про це телефоном. У мене тут сидять люди, які хочуть з тобою поговорити. Тому приходь сюди якомога швидше!

Тюдорові не залишалося нічого іншого, як відкласти свою прогулянку, взяти двадцять тисяч, які завинив Бонетті, і піти до готелю. Коли він зайшов у кабінет директора, там, окрім самого Бонетті, сиділо ще двоє. Одного з них він знав з вигляду. То був молодик міцної статури, елегантно вдягнений і коротко підстрижений, і все, що Франко знав про нього — те, що він працівник поліції, де був якоюсь великою шишкою. Другий, взагалі незнайомий, був старший, років п’ятдесяти, посивілий, високий, зі шляхетними манерами, які більше пасували дипломатам, а не поліціянтам. Бонетті, не зволікаючи, представив їх йому:

— Франко, це пани з поліції. Тутешнього начальника, пана Жміре, ти знаєш, а це пан Дідович, помічник державного прокурора в Загребі, керує розслідуванням у справі пакрацького злочину. Сідай і слухай!

— Пане Тюдор! — почав розмову цей самий Дідович. — Я вже вашому колезі, в принципі, пояснив суть справи, а тепер поясню вам. Для нас винятково важливо розслідувати цей випадок та закрити всі питання. Аби нас Європа прийняла до себе, мусимо їй продемонструвати своє демократичне обличчя. А це значить добитися розкриття усіх воєнних злочинів, а отже, і цього. Однак, тут ми певним чином зайшли в глухий кут, тому що досі нічого не знаємо про винуватця злочину. Два останніх випадки цілком ясно показують, що він у Дубровнику. А ви нам дуже допомогли б у з’ясуванні його особи та в розкритті злочину.

— Ми?! Звідки у вас взялася ця ідея? Ми в очі не бачили Дуди! Ви маєте в Пакраці людей, які його бачили так, як я оце вас. Я вже не кажу про тих, що служили в його підрозділі.

— Не ображайтесь, пане Тюдор, здається, ви справді необізнані в цих питаннях. Якби ті люди почали з’являтися у Дубровнику, то Дуда зрозумів би, що поліція йде за ним по п’ятах, і вмить розчинився б у повітрі. Ситуація мусить розвиватися, як і зазвичай...

— В якому сенсі «як і зазвичай»?

— Розумієте, почувши про вашу гру, назвімо її так, першої миті мені це видалося дуже підозрілим. Я подумав, йдеться про якусь каверзу, підставу, за допомогою якої Дуда намагається вийти сухим із води. Я навіть хотів викликати вас до себе для допиту. Але пан Жміре розповів мені докладно про вас... і про ваш оригінальний стиль життя... тож у нас з’явився абсолютно новий задум. Однак, хай він сам пояснить.

— Панове! — заговорив Жміре. — Ясно, що Дуда замішаний у тому, що тут відбувається. Але повсякчас у готелі він не перебуває. Ми перевірили працівників, які підходять йому за віком і з упевненістю повідомляємо, що жоден з них не перебуває під підозрою. Проте, він якимось чином пов’язаний з готелем. Тому ви мені, пане Бонетті, скажіть: хто, окрім працівників, занадто часто тут з’являється?

— Хм... приходить багато хто... — Бонетті намагався пригадати. — Деякі лише на каву. Це здебільшого люди похилого віку. Між іншим, є доволі багато таких, хто з’являється тут з інших причин. Це отець Лука Грмоя, тутешній священик. У готелі є маленька капличка, де він часом служить месу для іноземців. Ще є численні майстри різноманітних спеціальностей. Знаєте, у готелі щось потребує заміни... ремонту...

— Можете нам їх не перелічувати. Ми не плануємо проводити перевірку, нам би це не дало результату. Тим паче, це призведе до того, що Дуда буде завжди напоготові. Потрібно обрати інший шлях: поводитися так, наче нічого не змінилося. Тут я подумав про вас двох.

— І що б це значило на практиці? Що граємо далі? — запитав Тюдор.

— Саме це. Розумієте, ви у своїй грі були дуже необережними... складали гроші у сейф на очах у портьє... стежили за тим, чи Ретель помітить гостя чи гість його побачить... ви голосно це обговорювали... Все це Дуда дізнавався із якогось джерела чи інакше отримував інформацію, проте саме завдяки вам у нього з’явилась ідея, як він зможе позбутися усіх п’ятьох свідків. Не думайте, що я вам докоряю чи вас у чомусь звинувачую. Навпаки. Ця ваша необережність тут і зараз нам може принести безцінну користь. Вам треба лише далі стежити за свідками так само... необережно та необдумано, як ви й робили досі. Але це було б прикриттям, маскою. Насправді у свідків буде ще й інша, непомітна, невидима охорона — ми. І, звичайно, наш повний захист. Від миті, коли їхатимуть сюди і до миті, коли повернуться додому, а за потреби й після того. Одне слово, треба Дуді влаштувати пастку і піймати його на гарячому.

— Я не впевнений, що це принесе якісь плоди. Адже Дуда до цього моменту ніколи не пробував вчинити замах тут, у нас на очах.