Розділ 2

рофесор Тюдор справді вважав, що життям керує доля, але не в той спосіб, як думав Ретель. Як глибокий знавець філософії професор добре знав, що питання: чи це якась подія долею передбачена, чи це лише воля випадку, — не вирішити. Так само, як і питання, чи є те, що ми чинимо, результатом нашої доброї волі, чи і вчинки, і бажання керуються чимось ззовні. І саме тому (хоча він і знав про те, що відповіді нема) безупинно про те запитував. Якщо коротко, то була певна категорія людей, схильних до ризику (азартних гравців), які спокушали долю. Вони заводили себе в ситуації, які були непередбачуваними щодо завершення, без огляду на те, наскільки вони були небезпечними, лише щоб побачити, чи ситуація закінчиться так, як мусить бути за всіма законами логіки, чи скінчиться так, як ніхто живий не може цього передбачити. І ту пристрасть йому подарувала не філософія, а те, що змолоду він полюбляв азартні ігри, особливо покер, у якому найбільше може виявитись взаємозв’язок між логічним оцінюванням подій і непередбачуваним результатом.

Ще під час навчання він став членом товариства своїх університетських колег, які, за їхніми ж словами, до всіх іспитів готувалися за картярським столом. Тоді то була звичайна простодушна забава і причина, щоб замість вивчення нудних предметів, згаяти час за чимось приємним. Коли ніхто з них не мав грошей, вони грали у традиційні далматинські ігри: брішкулу, трешет[14], тріумф, в яких гроші відігравали суто символічну роль, тож і внески були незначні, лише щоб була якась мотивація грати. Згодом те заняття настільки їх захопило, що вони зовсім закинули навчання. Замість того, щоб використовувати цю забаву як щось відволікальне від основних занять, вони щораз більше часу підпорядковували їй, і виконували свої зобов’язання, лише в тій мірі, яка б не перешкоджала їхньому картярству. Домовлений картярський сеанс мусив відбутися, незважаючи на заняття, іспити, семінари, навіть смерть когось з родини.

Карт стосувалась ще одна цікава й дивна річ. Поняття «отримати, здобути» та «втратити» набуває зовсім іншого значення і у спорті, і в деяких настільних іграх, наприклад, у шахах. У всіх інших найважливіше — це перемогти або встановити рекорд, тому дуже часто й самого результату достатньо, щоб гравець одержав задоволення. Проте, як і завжди в картах, поряд з умінням, тою якістю, від якої залежить результат гри і фортуна, є людське марнославство, яке теж відіграє важливу роль. Як відомо, картярі, незважаючи на рівень майстерності та вмінь, не розподіляються за категоріями, на відміну від шахістів чи боксерів, і навіть не говоритимемо про те, що в картярстві не можна встановити рекорд чи досягнення, як, наприклад, в атлетиці. Тут перемога та поразка вимірюються іншими мірилами. Якщо тут, наприклад, хтось скаже: «Перемогли їх із рахунком 10:0» і буде незадоволений цим, то хтось матиме повне право на те відповісти: «Боги подарували вам диявольську фортуну». Але прибуток і програш вимірюються у матеріальних цінностях, тож коли хтось каже: «Ми зробили їхні гаманці легшими на стільки-то й стільки-то динарів», то це вже звучить респектабельно, особливо якщо це «полегшування» супроводжувалось високими ставками чи великими сумами. Так з часом жага до гри зростає, поки людина не стає залежною, як у випадку з наркоманією чи алкоголізмом, готовою за один вечір розтринькати все своє майно, навіть якщо у всьому іншому, у своєму повсякденному житті, вона хазяйновита, ощадлива або навіть жадібна.

Ось таким залежним, на кшталт якогось наркомана, був і Франко Тюдор. Після того, як він закінчив навчання та почав заробляти, то здобув можливість задовольняти свою жагу до картярства настільки, наскільки бажало його серце. Тут, у Дубровнику, він знайшов товариство, яке не грало в наївні домашні ігри, а грало в преферанс та покер, у які грати без грошових ставок було як спати в ліжку з пластмасовою лялькою замість законної дружини. На початку йому так йшла карта і він регулярно закінчував партії зі значними великими виграшами, що він почав себе вважати улюбленцем долі, а картярство — способом систематичного заробітку. Однак, якоїсь миті несподівано щось змінилось, й удача від нього відвернулась. Він почав безперервно програвати, і дуже швидко статки його настільки збідніли, що він більше не міг продовжувати гру. Деякий час товариство терпляче ставилось до цього й мирилось з його грою в борг, але оскільки той борг постійно зростав, а він ніяк не рахувався та не гасив його, Тюдора поставили перед вибором: або піти з ігрового будинку з тавром сорому на лобі, або знайти ще якесь джерело прибутку, яке допоможе йому розрахуватись з боргами і дасть йому змогу повернутись за картярський стіл. Бо в картярів завжди так: якщо хтось не поверне своїх боргів, більше ніхто з ним не сяде грати, ба навіть більше: не сміє з’являтися поряд із картярським столом, наче вигнанець роду чи племені. А втрата своїх картярських прав для нього була рівнозначна втраті половини життя.

Саме в такій драматичній ситуації перебував Тюдор тоді, коли молодим професором почав викладати у гімназії. Оскільки не мав чим сплатити борги, а вони, за логікою розвитку подій, ставали щораз більшими й більшими, одного дня він опинився перед зачиненими дверми картярського будинку; його, направду, не хотіли пускати всередину. Без картярства життя для нього перетворилося на тяжке та невеселе животіння, був весь час знервованим, на заняттях в школі повсякчас був забудькуватий і розгублений, щомиті міг без причини «зірватися» на школярів, мовою та поведінкою був він, як і кожний наркоман, схожий на людину, яка ніяк не може змиритися з втратою і не може осягнути, що йому здатне подарувати смирення. Розуміючи, що так не може тривати далі, він знайшов єдине — рятівне! — рішення: продати літній будиночок на Лападу й тими коштами повіддавати всі борги. До того ж, після сплати боргів, у нього залишилися десь приблизно 500 тисяч динарів; із тим він вирішив піти в картярський дім востаннє. Інакше кажучи, незважаючи на те, виграє він чи програє, він більше ніколи не повернеться туди. Вірив у те, що в обох випадках він гідно вийде із ситуації, із високо піднесеною головою, і це допоможе йому навіки позбутись залежності.

Він продав літній будиночок, повіддавав усі борги й рушив у дорогу. Дуже багато було суперечок і колотнечі, поки його хоча б пустили всередину. Картярський притон містився у підвалі якогось приватного будинку в Гружі[15], а сам власник пильно стежив за тим, щоб під час гри картярі не послуговувались домовленостями, які виникли між ними раніше. Оскільки за Тюдором вже затвердилась репутація людини, що постійно програє і не платить боргів, мусив він на вході продемонструвати гроші й лише після того його пустили. «Що ж, з цієї дороги немає вороття», — говорив він сам собі, ба навіть у думках сам собі присягнув, що вчинить саме так, як вирішив раніше. Мав на те силу причин, бо вже багато разів приймав це рішення, але систематично відбувалося все інакше, ніж було задумано, як у п’яниці, який вирішив припинити пити; рішення тримається доти, доки п’яничка не пройде поряд із першою-ліпшою забігайлівкою.

Проте удача, яка й цього разу вирішила зробити все наперекір Тюдорові, та будь-що звести нанівець його плани, знову до нього повернулась. Після довгої серії програшів, які йому уявлялись застереженням долі, він несподівано почав вигравати. Повсякчас йому до рук потрапляли сильні карти, стріт-флеші, каре, а одного разу і флеш-рояль. Спершу гравці подумали, що він блефує, тож постійно підвищували ставки, за що потім поплатилися. Того дня Франко до копійки повернув заборговані 300 тисяч, а, до того, його виграш становив приблизно 200 тисяч марок.

Це його настільки сп’янило, що він уже був готовий забути про свою обіцянку, але якоїсь миті його погляд впав на величезну купу грошей перед ним, і він зрозумів, що подальша гра схожа на смикання диявола за хвоста. Інакше кажучи, якийсь інстинкт чи інтуїція йому підказували, що наближається той переломний момент у грі, коли удача знову може відвернутись від нього, яка й без того, з огляду на її свавільність, що увійшла в прислів’я, вже й так занадто довго була на його боці. Тож як би сильно прагнення грати не вмовляло його лишитися, Тюдор зміг знайти у собі силу, щоб його побороти, зібрав гроші, попрощався з товариством і пішов.

Проте обіцянки, яку він дав самому собі, так і не виконав, або, ліпше сказати, він її трохи відкоригував. «Було б безглуздо й нерозумно, — міркував він, — тепер, коли маю в своєму розпорядженні таку величезну суму, стрімголов припинити заняття картярством. Чому мушу зненацька відмовлятися від такого задоволення лише через одну-єдину дурну обіцянку, що дав самому собі? Гратиму далі, а вже тоді, коли баланс статків наближатиметься до нуля, втілю у життя те, що вирішив».

Усе покотилося по-старому. Удача інколи була з ним, інколи поверталась до нього спиною, проте ніколи більше не траплялося так, щоб він заліз у борги чи не було змоги зробити ставку, що унеможливило б його подальшу гру. У нього наче з’явилося відчуття, коли правильна, потрібна мить, щоб припинити гру; або, краще сказати, коли те, що має статися за всіма законами логіки, може раптом змінити порядок і відбудеться щось неочікувано протилежне. Ніколи більше він не дозволяв собі, щоб пристрасть заволоділа ним до такої міри, що він припиняв вести лік грошам. Таке ставлення до гри потроху ставало в нього філософським, і згодом це ставлення почало стосуватися усього, що відбувалось в його житті, як-от, наприклад, у часи війни та під час бомбувань міста. А оскільки співвідношення того, що логічно очікується і чогось непередбачуваного приблизно однакове, то завжди треба робити те, що тобі приносить задоволення, незважаючи на обставини та умови, і ніколи не допускати, щоб цьому завадила така неконтрольована емоція, як страх смерті. А якщо ту пропорцію порушити чи зруйнувати, і один її бік стане сильнішим за інший, незважаючи на те, чи ця сторона приносить йому користь чи шкоду, треба негайно випити і зачекати, доки знову не відновиться рівновага. Опріч того, грати азартно та зі схильністю до ризику, проте розумно та з певною осторогою. Це стало для нього святим правилом у проходженні крізь ниву життя, особливо через те, що не знав, чи є він сам низкою випадковостей чи чимось, що відбувається за невблаганними законами неминучості.