Розділ 10

аступного дня Франко незадовго до полудня рушив на своє постійне чергування. Насамперед він вирішив завітати до Бонетті. Проходячи повз ресторан, він помітив, що Шантек саме сідає за стіл, а офіціант підійшов до нього із записником та ручкою, аби записати замовлення. Шантек його теж побачив і вони привіталися, помахавши одне одному рукою. Коли він прочинив двері до кабінету Бонетті, до його вух долетіла дуже темпераментна суперечка, яка відбувалася поміж Бонетті та Ретелем у присутності Жміре.

— Ні, ні, та ще раз ні! — дратувався Ретель. — Я торік взагалі не скористався своєю відпусткою і маю законне право на місяць відпочинку.

— Серафіне, як ти не розумієш? — вмовляв його Бонетті. — Це все непередбачувані обставини.

— Які там обставини?! Якби в готелі був натовп туристів чи не вистачало б офіціантів, я б ні слова вам не сказав. Але в цьому я не бажаю брати участі! Я завжди готовий ризикувати навіть життям, коли це потрібно на благо Хорватії. Тепер не той випадок! Це полювання на одну-єдину людину. І, що найважливіше, зі мною чи без мене, воно закінчиться однаково. Нічим!

— Серафіне, можна боронити Хорватію не лише на полі бою. Називай це як хочеш, проте тут йде мова про питання національної ваги. Через це пани й вимагають того від нас. Ти потрібний їм, не мені.

— В такому разі перед цим хтось мусив поговорити зі мною і запитати, хочу я, чи ні брати в цьому участь. А не ось так, кликати мене начебто через одне, а тоді, коли я приїжджаю, зненацька мене намовляєте на щось інше.

— Легше, легше! — відразу ж втрутився Жміре. — Ваша правда, пане Ретелю. Ми мусили спершу поговорити з вами. Проте вас не було, а телефоном цього ми вам пояснити не могли. Через це ми ні на чому не наполягаємо та не змушуємо вас. Ви вільні робити так, як вважаєте за потрібне... Одного не знаю: ви вже з’являлися комусь на очі в готелі?

— Так, шефові зали.

— Тоді буде підозрілим, якщо ви відразу кинете роботу. Тому я хочу запропонувати компромісне рішення. Ви працюватимете, але не братимете участі в заході. Пане Бонетті, чи є якесь інше місце, подалі від ресторану, де б він міг прислужувати?

— Хм... є в басейні. Там невеликий буфет... для підкріплення сил відпочивальників.

— Чудово. Це, можливо, виявиться навіть ліпшим рішенням. Дуда знає про ваші підозри щодо Ретеля і про ваше стеження за ним, тож через це міг би уникати ресторану. Тоді можливо, доки пан Шантек обідає, він міг навіть зробити щось, що викриє його... поговорить з ним... погрожуватиме йому... чи схоже на те... Ну що ж, підходить вам такий варіант, пане Ретель?

— Гаразд, хай буде! Але тільки сьогодні. Ви відволікли мене від справи, для мене життєво важливої, яку я мушу довести до кінця.

— Я знаю, ви розшукуєте Ану Немчич. Проте я мушу вам відразу ж сказати — це марно. Ми вже зробили все, що в наших силах, і це не дало ніяких результатів.

— Я маю свій метод, який значно відрізняється від вашого. У Спліті та Задарі я знайшов кількох людей, які мають певні здогади, де б вона зараз могла бути.

— Якби вона кудись поїхала і ще була жива, то вже б із газет дізналась про пошуки і вийшла б із кимось на зв’язок.

— А якщо вона поїхала за кордон?

— Гаразд, шукайте її й далі, якщо хочете. Ми вас від цього не відмовлятимемо і не перешкоджатимемо вам. Лише сьогодні, оскільки ви вже тут, зробіть послугу, про яку ми вас просимо.

Ретель нічого не відповів, лише зміряв Жміре розлюченим поглядом і поспіхом вийшов з кабінету.

— А що робити нам? — поцікавився Бонетті.