Розділ 5

аступного дня Тюдор прийшов до готелю лише після вранішнього покера, в той час, коли, за його розрахунками, у Ретеля мала б вже початися нова зміна. Він приніс із собою і десять тисяч кун, які віддав портьє, щоб той поклав їх у сейф; внесок Бонетті вже лежав там. Дуже скоро він усвідомив, що марно прийшов до готелю; за обідом було обмаль гостей, а в залі не було видно ні Ани, ні Ретеля. Першої миті він трошки занепокоївся, що гра закінчилася ще навіть не розпочавшись, і в такий спосіб, якого він найбільше боявся, тож вирішив негайно поговорити з Бонетті, аби поділитися своїми сумнівами. Він частково заспокоївся, коли дізнався від Іво, що Ана поїхала на екскурсію до Цавтата[21] на весь день з групою іноземних туристів.

— А Ретель? Де він? Я не бачив його в залі.

— Не знаю. Можливо, виконує якусь іншу роботу. Сьогодні в нас небагато людей.

— А ти впевнений, що він не міг теж поїхати у Цавтат?

— На Бога, звісно ж, впевнений. Я сам посадив їх в автобус, Ретеля там не було.

Франко вважав, що має ознайомити Бонетті з тими розмовами, які він вчора вів із Аною та Ретелем. Зрештою, до цього його змушувала й картярська етика, принаймні, він так її розумів. Він би не почувався добре, якби потім постійно докоряв собі, що діяв за спиною у Бонетті чи користувався якимись прихованими козирями, особливо якщо гра закінчиться на його користь. Саме з цієї причини він слово в слово переказав Бонетті все, що почув і від Ретеля, і від Ани.

— І що з того? — спитав Бонетті, не особливо вражений почутим. — Що це доводить?

— Може й нічого, а може — це наша зачіпка, яка дасть нам можливість просунутись далі, хоча на перший погляд тобі так і не здається.

— Не знаю. Може, ми просунемось уперед, а може, й ні. Того, що ти мені розповів, недостатньо, аби мене переконати. Ретель і раніше любив помудрувати, а та панянка прибула в готель вже з проблемою, яка її мучила.

— Але все вказує на те, що вона тут побачила когось чи щось, що змусило її сумніватися в тих намірах, з якими вона сюди прибула. А той факт, що скрізь, де вона буває, і тут у готелі зокрема, у неї перед очима миготить Дуда... я тобі кажу: вона дійсно його тут бачила, але ще не впевнена до кінця, що то був він. Це істина. Ти маєш рацію: Ретель любить просторікувати. Проте його питання стосовно долі, спричинені страхом того, що на нього чекає. Крім того, цілком очевидно, він щось замислив зробити, і через це його мучить якась дилема. Його слова це ясно дали зрозуміти.

— Гм! Все це лише купа припущень. А справжньою причиною і його, і її поведінки може бути щось зовсім десяте, про що ти й не підозрюєш. До того ж, розвиток подій може призвести до абсолютно непередбачуваних наслідків.

— Не заперечуватиму, може бути й так. Але це лише додає грі особливого смаку. Поряд з двома ймовірними фіналами гри з’являється й третій: немає ні переможця, ні переможеного. Нічия, як у преферансі. Підводимо риску, і граємо далі, подвоївши внески.

— Лише без жодного козиря в руці й з доволі великими шансами, що хтось нанесе контрудар! — іронічно додав Бонетті.

Оскільки Тюдорові було нічим займатись у готелі, він вирішив пройтися Страдуном. Як тільки він повернув від брами Плоча до міської кав’ярні, побачив там на літній веранді Ретеля, що сидів у товаристві отця Луки Грмоя, парафіяльного священика у церкві св. Якова в місті Плоче і також колишнього Тюдорового учня. Йому відразу ж полегшало, — тепер він був упевнений, що цієї миті Ані ніщо не загрожує. Отець Лука був молодим священиком, який лише п’ять чи шість років тому закінчив семінарію, з різкими й невиразними рисами обличчя, чимось схожими на ті, які колись були в інквізиторів. Мабуть, вони щось бурхливо обговорювали з Ретелем, оскільки обоє відчайдушно жестикулювали, розмахуючи руками. Проте, як тільки Франко підійшов ближче, суперечка припинилась, а Ретель піднявся з-за столу з явним наміром піти геть.

— Вибачте, професоре — досить розмовляти — не зрозумійте мене хибно. Я б радо залишився ще, особливо тепер, коли до нас приєдналися ви, проте, на жаль, не можу. За п’ять хвилин відходить мій корабель.

— А куди прямуєш, Серафіне?

— До Цавтата. Маю там важливі справи.

Проказавши це, він зі швидкістю вітру помчав геть.

Тюдор просто впав на стілець, наче щось його враз підкосило; його пройняв холодний від при думки, що з Аною може щось трапитись. Тепер він не мав жодних сумнівів, що саме Ану Ретель впізнав у готелі і саме по неї женеться до Цавтата. А як завтра пошириться звістка, що Ану знайдено мертвою, а ніхто не бачив і не знає, як це могло трапитись? Тоді абсолютно неважливим постане питання, хто виграв у грі: він, бо винуватця було впізнано, чи Бонетті, бо Ретель виказав себе. Йому спало на думку, що він просто мусить щось зробити, ось лише що? Припинити гру і про все повідомити поліцію? Але що він їм скаже? Що офіціант Ретель збирається в місті Цавтат вбити гостю готелю, в якому сам працює? Він мусить надати непохитні докази, а в його розпорядженні нічого, окрім голих сумнівів, які, він і сам розумів, занадто хитке підґрунтя. Не буде жодного, хто б не посміявся з нього. А якщо після всього ще й виявиться, що Ретель — ніякий не Дуда, а до Цавтата поїхав із службової необхідності, щоб там прислужувати гостям готелю? Тоді ж сорому не оберешся! Завтра вранці все місто густиме, як вулик, шепочучись про його провал. Ці думки промайнули в голові Тюдора за кілька секунд, і зрештою перемогло оте його: треба дозволити всьому йти так, як воно має йти. Адже з цієї ситуації можливі різні виходи; і шанси на те, чи станеться щось, чи ні, абсолютно однакові. Зрештою, якщо Ретель і є Дуда, і він Ану впізнав, то що з нею може статись, адже вона зусібіч оточена іноземними туристами?