Розділ 6

Азартні ігри з долею

скільки в наступні дні, аж до прибуття Башича, у грі настала перерва, Тюдор забув про Дуду і проводив дні, як і раніше, граючи в карти та прогулюючись до Бонінова. Єдине, що в розпорядок своїх звичних повсякденних занять він запровадив одну маленьку новинку: повертаючись з Бонінова, він більше не сідав перед міською кав’ярнею, а приходив до готелю «Аргентина» і там пив свою узвичаєну порцію кави. Він робив так, аби ніхто не помітив, що він з’являється в готелі лише в певні дні й не пов’язав це з відпочинком там пакрацьких свідків. Тому, на випадок, якщо за ним хтось стежить, він хотів справити враження, що трішки змінив свої звички.

Інакше кажучи, Франко жив у такий спосіб, який настільки відрізнявся від усіх загальноприйнятих зразків, що в Дубровнику міг зажити слави дивака і стати предметом знущань та кпинів, якби лиш в нього не було його міцної репутації професора та героїчного минулого його родини. Його родовий будинок розташований на Прієку, вулиці, паралельній Страдуну, і мав три поверхи, проте Тюдор користувався лише найвищим. Інші два, нижні, поверхи перебували у володінні племінників, дітей його покійного брата й сестри, які зрідка приїжджали в Дубровник, тож здебільшого Тюдор жив у будинку сам. Раз на тиждень сюди, у квартиру, приходила конавлянка[23], щоб поприбирати та приготувати їжу. Та незважаючи на це, у домі завжди панував хаотичний безлад, бо все, що б вона не прибрала, Тюдор до наступного приходу жінки зводив нанівець усю її роботу. Оскільки він сам готував їжу, то постійно після того залишався немитий посуд, а якщо шматок їжі чи якийсь папірець або обгортка падали на підлогу, йому навіть не спадало на думку нахилитися та підняти його. Коли він перевдягався, то брудний одяг ніколи не клав у прання, а залишав його на першому-ліпшому місці, яке опинялося у нього під рукою і там він залишався доти, поки конавлянка не збирала його і не відносила у прання. Він ніколи не застеляв постелі, Тюдора увечері завжди чекало ліжко в такому самому стані, в якому він його залишив уранці. Отож, напередодні приходу конавлянки весь будинок виглядав дуже занедбаним; повсюди (на столі, стільцях, ліжку, підлозі) було все, чого там аж ніяк не мало бути: брудні шкарпетки, сорочки, майки, кальсони та штани, книжки, папери, немитий посуд і столові прибори; так, що все загалом справляло враження, що у квартирі за кілька митей до того закінчився грубий обшук поліції.

Подібне ставлення до речей було частково результатом його натури, більш схильної до роздумів та інтелектуальної діяльності, ніж до повсякденного життя і практичних справ, а частково було спричинене тим, що до нього нечасто, а з роками рідше й рідше приходили гості, оскільки вони, у більшості своїй були старими людьми, його ровесниками, яким стало занадто важко долати стільки сходів. Проте ще екстравагантнішими були його звички поза домом, навіть якщо не брати до уваги цих довгих посиденьок за картярським столом, які ні йому, ні його іншим численним землякам не здавалися дивними. До цього переліку насамперед належала прогулянка від парку Градац до Бонінова і звідти на Страдун, яку він здійснював двічі на день, навіть у воєнний час, вранці, коли вперше виходив з дому, й увечері, після партії гри в карти. Згодом це перетворилось на щось таке, що скидалось на своєрідний ритуал. Зазвичай він йшов повагом, поволеньки, нога за ногою, зупиняючись, (і ніхто не знав навіщо) завжди на тих самих місцях, як на зупинках на хресній ході. Проходив через увесь парк, спускався до моря, тоді узбережжям доходив до медичного комплексу, минав його, потім стрімкою стежкою піднімався до Бонінова. Тут він зупинявся надовше, і стояв, притулившись до виступу стіни, яка стрімголов спадала в море з висоти 50 метрів, і біля її підніжжя були купи каміння з гострими краями. Про це місце ходила погана слава, бо звідти кидались у море численні самогубці. Тут він деякий час вдивлявся у морський простір перед собою, повністю розпружившись і ні про що не думаючи. Насолоджувався тишею — і в нього з’являлось відчуття польоту у просторі: перед ним був лише горизонт, а під ним — провалля, пустка. Після того він починав справді азартні ігри з долею. Недалеко звідти був небезпечний схил; сталось так, що сюди під час облоги Дубровника влучила граната четників, і не лише оминула всі перешкоди, які могли б зупинити її падіння, а ще й утворила такий крутий схил, що кожен, хто туди наближався, потрапляв у небезпеку підсковзнутись і назавжди згинути в прірві. А Франко ставав на край того схилу, де було достатньо всього півкроку чи сильного пориву вітру в спину, аби людина назавжди попрощалася з цим світом. Це його приваблювало: стояти на цій тонкій межі, яка відділяє життя від смерті, існування від небуття, і балансувати між двома цими сутностями, які утворювали всесвіт. Коли він вдосталь насолоджувався цією грою, сідав на улюблений камінь поблизу, який був схожий на лавку або на шкільну парту, і читав газету, а потім залишав її там для якогось можливого самогубці й повертався до міста таким самим шляхом.

Був ранок третього дня після від’їзду Ани, коли він вже у хтозна-який раз пройшов усі фази: і Градац, і насолоду порожнечею, і медитацію, і балансування над прірвою. Проте, коли він сів на камінь-лаву і розгорнув газету, тієї ж миті заціпенів від переляку. На першій сторінці була фотокартка Ани Немчич і над нею великими літерами був напис: «ЗНИКЛА ЖУРНАЛІСТКА РІЄЦЬКОГО „НОВОГ ЛІСТА“». Під фото було вміщено такий текст:

Журналістка «Новог ліста» Ана Немчич за нез’ясованих обставин зникла з корабля «Славія» на шляху з Дубровника до Рієки, і досі не знайдена. Ана була військовою журналісткою часів Вітчизняної війни та одним із свідків у справі пакрацького злочину. Після тижня безкоштовного перебування і відпочинку в готелі «Аргентина», який здобула як переможець у благодійній акції «Дубровник — відкрите місто», сіла на корабель «Славія» 28 травня о 10 годині, проте наступного дня вранці, коли корабель прибув до Рієки, не зійшла з нього. Наречений, який на неї чекав, негайно повідомив поліцію. Слідство показало, що подорожні бачили її на кораблі протягом мандрівки, аж до зупинки в Корчулі[24], а після того ні. Деякий час існувала ймовірність, що вона зійшла у Хварі чи у Спліті. Тож було поставлено на ноги й тутешні поліційні відділки, проте її пошук у цих місцях наразі не дав жодних результатів. Прохання до всіх, хто володіє інформацією про зниклу дівчину чи десь її бачив, негайно вийти на зв’язок...

Далі Франко не читав. Відразу йому згадалося, що Ретеля не було на прощанні; першою думкою, яка промайнула в його голові, була: якщо він вже тоді був на кораблі, а ніхто з них, навіть Ана, про те не знав? Це його настільки схвилювало, що він тієї ж миті підхопився з місця і, швидко, замість своїх легких та елегантних кроків поволі, помчав з найбільш можливою швидкістю до міста, а далі — до готелю, аби про всі ці обставини поговорити з Бонетті. Проте, коли він минав Страдун, помітив перед міською кав’ярнею Ретеля й отця Луку, які сиділи та розмовляли. Виглядало збоку так, наче між ними назрівала сварка через предмет їхньої розмови, тож вони нічого не помічали навколо себе. Тюдор не зміг побороти бажання підійти до них ближче, залишаючись непоміченим, аби дізнатись причину їхньої суперечки. Проте йому вдалось почути уривчасті фрагменти, які не занадто йому допомогли. Ретель щось запекло доводив отцеві Луці; можна було почути лише деякі його репліки, як-от: «Це моє життя... як ти міг?... я сам так вирішив... розумієш, я!... За яким правом ти втручаєшся?... І за чий рахунок?» Отець Лука промовляв дуже тихо й смиренно, намагаючись його в чомусь переконати. З усього, що він сказав Регелеві, Тюдор ясно почув лишень таке:

— Зберися, Серафіне! Вона не на твоєму боці. Ти захисник. А вона писака, яка з допомогою іноземних сил криміналізує та опорочує Вітчизняну війну. Те, що вона могла зробити завтра, могло тебе відправити на лаву підсудних...

Ретель нічого не встиг на це відповісти, бо саме цієї миті побачив Тюдора і замовк, а тоді (оскільки йому відразу вся несамовитість і злість з голови випарувалась) миттєво перетворився на людину, яка страждає від пекельного болю.

— Пробачте, якщо завадив! — Почав говорити Тюдор. — Припускаю, що мова йде про ті події, які потрапили в сьогоднішні газети...

— А про що ж іще, професоре... — відповів Ретель з виглядом глибоко нещасної людини у відчаї. — Якби я міг принаймні передбачити якусь небезпеку, ніщо мене не зупинило б від того, аби встигнути на корабель, ніщо. Ми ж про все домовились! Вона покине нареченого і вийде за мене! Вона навіть знайшла мені роботу телефоном там, у Рієці, в готелі «Континенталь». Я вже навіть купив квиток на корабель.

— Ні, ні, нема сенсу так перейматись й побиватись! — одразу ж змінив тон і отець Лука. — Чому ти думаєш про найгірше? Ще ж нічого не відомо. Може, під час подорожі вона дізналась про щось, що могло б їй стати чудовим матеріалом для репортажу, от вона й вийшла у Спліті. Хвар є менш імовірним. Можливо, що вона може з’явитись будь-якої миті. Спліт — велике місто й нелегко там знайти когось, хто туди прибув і нікого про це не попередив.

— Але вже минуло три дні! За ці три дні мусило щось статись: або вона мала знайтись, або повернутись додому.

— Покладись на милість Божу, Серафіне! Молись! Тепер бачиш, що цей твій язичницький фатум, у який віриш, — брехливий і оманливий. А може, навіть і сатанинське знаряддя.

— Існує він, існує, отче! Просто іноді Доля прихильно ставиться до людини, а іноді ні. Доки я був на війні, я про це не думав. Я цілком віддав себе їй, я підкорився її керівництву. А тепер я став помічати: потрібно мені те чи інше, і все одно, врешті-решт, виходить безглуздя. Я зійшов з того шляху, по якому доля мене вела, і так вона мені помстилась.

— А скажи мені, Серафіне, — втрутився Франко. — Що тобі завадило встигнути на прощання?

— Дістав звістку, що мій дядько у Чіліпах на смертному одрі й що завтра похорон. До біса і дядька, і того, хто мені його дав! Потрібно було дослухатись до власного інстинкту, який мені наказував залишити похорон без уваги і піти з нею. Все одно дядькові вже було байдуже.

— Виглядало так, наче Ана, всупереч усьому, чекала на тебе.

— Звичайно, оскільки я їй певного не сказав... чи піду на похорон чи на корабель... Вагався я, ось у чому річ. І це моя найбільша помилка.

— То ти поїхав на той похорон?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Азартні ігри з долею» автора Іво Брешан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 6“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи