Розділ 8

— Отче, чи пам’ятаєте ви, як Серафін прийшов до вас, думаючи, що його дядько помер і цього дня його ховатимуть?

— Як не пам’ятати! Це мене тоді страшенно здивувало. Не знаю, як він взагалі до цього додумався.

— То, виходить, не ви його сповістили?

— Боже збав! Я послав звістку, але не ту, що дядько мертвий. Я просто розповів, як воно все було: що він знепритомнів, коли падав, і що його відвезли в дубровницьку лікарню. Я подумав: було б добре, якби небіж його навідав.

— А чи був хтось, хто подумав би, що старий Ретель мертвий і почав всюди поширювати таку плітку?

— Ніхто не міг подумати. Ще менш ймовірно, що хтось почав би ширити таку плітку, старий-бо майже одразу після падіння отямився.

— Ви ту звістку послали Серафінові особисто?

— Ні, не особисто. Я навіть не знав, як можу з ним зв’язатися. Натомість я зателефонував тамтешньому священику, отцеві Луці Грмої, аби він йому те оповів.

— Ви сказали йому лише те, що його дядько в лікарні? Нічого більше?

— Та Бог з вами, що б я ще міг йому іншого сказати?

— Здається, отець Лука неправильно вас зрозумів. Дякую вам, отче, це все, про що я хотів дізнатися.

Тепер, коли його очам відкрилась ще одна таємниця, Тюдор вирішив розслідувати цю історію доти, поки не дізнається геть усе. Після Влахи, він вирішив поїхати до Плоче, хоч не був певен, що зможе застати отця Луку там. У Плоче була каплиця святого Якова, у якій він служив меси, а жив далеко звідти, десь у Лападі. Оскільки від Чіліп було ближче до Плоче, то він вирішив спершу поїхати туди.

Церква була відчинена, проте абсолютно порожня. Вона навіть була більше схожою на якусь сімейну каплицю, ніж на парохіальну церкву; мала лише один вівтар і в неї не могло поміститися понад сто людей. Дуже швидко з ризниці з’явився старий чоловік, який був весь зігнутий від ішіасу. На Тюдорове запитання, чи тут отець Лука, він відповів, тяжко дихаючи від астми, що через півгодини почнеться служба, тож він, якщо хоче, може його почекати. Тюдор сів на одну з лав, а оскільки дорога його вже доволі сильно втомила, він притулив руки й голову на спинку лави перед собою, тож збоку здавалося, наче він молиться.

— Що я бачу, професоре? — за деякий час він почув голос над собою. — Відомий скептик молиться. До кого ж ви звертаєтесь, якщо не вірите в існування Бога?

Над ним стояв отець Лука.

— Я не молюсь і ні до кого не звертаюсь, — сказав Тюдор, піднімаючись. — Але якби й робив це, то це не суперечило б моєму скептицизмові.

— Наскільки я пам’ятаю з ваших занять, скептик не може ні у що вірити.

— Проте може вважати все і можливим, і неможливим. І відчувати на собі наслідки від того, якої сторони він дотримуватиметься.

— Це значить, що ви нічого не вирішуєте. Ви нічого не берете за взірець істини. Одне слово, ви на роздоріжжі... Професоре, професоре! Ви, мабуть, страшенно нещасливі. Ви живете у великій порожнечі.

— Якраз навпаки, отче. Всі ці запропоновані нам істини вельми сумнівні. Якщо ми обираємо одну з них, нівелюємо можливість вибору серед усіх інших; проте все одно вагаємось, чи гарний ми зробили вибір. Однак єдине правильне рішення: нічого не обирати і нічого не відкидати. Стояти поміж них, на відстані від усього, це найближче до загальної істини, якщо така взагалі існує. Відмова від вибору — це найбільше багатство. Все у певний спосіб належить вибору. Хай і малою часткою. Я навіть не згадую про те, як його здійснення може вплинути на внутрішній світ. Мені здається, зберігання дистанції від вибору, відмова від нього — це єдина річ, що не може зашкодити.