Розділ 10

— Було б добре, якби і ви уникали ресторану. Спершу побудьте трохи там, аби Дуда вас помітив, а тоді прогуляйтесь деінде. Було б непогано, щоб і ви пішли до басейну.

— Я нікуди не піду! — заявив Франко. — Я ситий цим по горло. Я прогуляюсь готелем, вип’ю кави і потім адьйо вам з китицею! Більше того, я вам не потрібен як статист. Все одно тут не очікується нічого надзвичайного. Наскільки я розумію, ви вважаєте так само, пане Жміре?!

— Ну, загалом так. Проте напевно ніколи не можна знати.

Тюдора й далі турбувало питання тих вчорашніх чоловіків, що за ними стежили. Усупереч запевненням Шантека, він все одно думав, що це цілком могли бути Дудині посіпаки. Тож, коли Бонетті пішов, а він залишився наодинці зі Жміре, він згадав йому про ту четвірку і спосіб, у який вони за ними стежили, для того, аби перевірити, чи все справді так, як виглядає на перший погляд. Жміре після його оповіді щиро сміявся, хоча в тому сміху можна було відчути і пристойну дозу іронії.

— Ось, пане Франко, ви мали нагоду переконатися, що в нас все під контролем. Так, це були наші перевірені агенти, досвідчені у поводженні зі зброєю, які б миттєво зреагували, якби виникла небезпека. І робітник, і п’яниця, і музикант, і моряк. Я навіть не казатиму вам, скільки їх зараз є тут у готелі в різних місцях, навіть у ресторані, між тими, що обідають.

— Ви мене переконали, справді. Але в цьому так само переконався і Дуда, якщо за всім цим спостерігав. Чи ви гадаєте, що він ніколи не дивився шпигунських фільмів?

— Не сподівайтесь, що у вас якась неймовірно пильна увага. Сумніваюсь, що ви б їх побачили, якби вам у цьому не допомогла обізнаність у цій справі. Ось, наприклад, ви, зайшовши до готелю, помітили когось, хто видався вам підозрілим і не був ані туристом, ані персоналом з обслуги?

— Ні, мушу визнати: не помітив. Але ж я й не знаю всього персоналу.

— Так само їх не впізнає і Дуда. Якщо, звичайно, точним було те припущення, що він лише час до часу з’являється у готелі.

— А що з тим, який, за вашими словами, приносить йому вісті з полів? Розхворівся чи помер?

— Вибачте, але що таке важливе він міг сповістити Дуді? Що директор за ці дні найняв кількох нових офіціантів чи покоївок?.. На Бога, не верзіть дурниць! Врешті-решт, я взагалі не розумію, що з вами... Пане Тюдор, якщо ви не бажаєте в цьому брати участь, то просто залиште нас у спокої, щоб ми могли спокійно працювати. Ми свою роботу знаємо.

Тюдор не хотів більше вести ці пустопорожні балачки, тож вийшов з кабінету, роздумуючи, чи зіграти цю — хай і маленьку — роль, яку йому відведено в цій виставі, чи відразу ж піти додому й пообідати. Все ж таки, він хотів перед тим принаймні кинути оком на ресторан. Однак, наблизившись до дверей ресторану, він побачив перед ними Шантека. Було видно, що він відірвався від обіду раптово, оскільки коло коміра ще була пов’язана серветка. Він виглядав дуже наляканим й оглядався навсібіч, як хтось, хто хоче щось зробити, але не знає що. Як тільки він побачив Тюдора, відразу ж підбіг до нього і почав злякано розповідати:

— Швидко! Знайдіть когось з поліції. Як на зло, саме зараз я не бачу нікого з них, кого знаю.

— Що сталося?

— Ох, кілька митей тому я побачив його, одягненого офіціантом. Він вийшов у ці двері. Це вхід на кухню, якщо я не помиляюся. Я відразу ж кинувся за ним, а він мене побачив і побіг. Шмигнув цими сходами, які ведуть десь донизу.

— Вони ведуть до котельної. Тепер там нікого немає, бо ще не сезон.

— Де ті агенти, які, чорт забирай, мусять очей з нас не спускати? Завжди бути поруч? Саме тоді, коли треба, їх і близько немає. Я б пішов за ним сам, проте не наважуюсь... я не знаю приміщень...

— Не турбуйтеся. Ви спокійно закінчуйте обід, а я повідомлю їм те, що ви сказали.

Шантек повернувся за стіл, а Тюдор почав оглядатися навколо, обдумуючи, до кого б йому звернутися. Він не побачив нікого, хто виглядав би переодягненим поліціянтом, тож вирішив повернутися у кабінет Бонетті, де міг бути Жміре, проте спершу він завернув до аперитив-бару. І дійсно, тут побачив Дідовича, який сидів схований завісою на тому самому місці, на якому нещодавно він із Бонетті стежачи за залою разом з Башичем. Це його доволі сильно здивувало, адже звідти він мав змогу спостерігати за всією цією залою, а нічого дивного не бачив.

— Пане Дідович! — звернувся Франко, підійшовши до нього. — Невже ви не бачили, що Шантекові потрібна допомога?