Розділ 10

— Тричі, пане слідчий. Перший раз суп. А тоді те, що він замовив: шніцель з пюре та салатом. І третього разу десерт.

— Чи хтось із кухарів знав, кому ти це носиш?

— Ніхто. Вони не могли знати навіть в якій частині зали я прислужую, не кажучи вже про те, для кого ця страва.

— Хто тебе послав обслуговувати стіл Шантека?

— Ніхто мене не посилав. Кожен з нас обслуговує шість столів, які з дня на день змінюються згідно з розкладом, який наперед склав шеф зали.

— А доки ти носив їжу... особливо головну страву з салатом... чи до тебе хтось наближався... зупиняв тебе... може, перекинувся з тобою словами?

— Наскільки мені пригадується, ні. Та і як міг би? З кухні є спеціальний коридор, прямо до зали, тож ним проходять лише офіціанти. До того ж, з такою швидкістю, що немає ніякого часу на зупинку та розмову.

— Можеш згадати, чи за той час, поки ти носив страви, сталося щось, що ніяк не мало статися?

— Нічого особливого, окрім... — тут офіціант трохи завагався.

— Окрім чого? Кажи вільно!

— Може, це й дурниця, але... Коли я ніс основну страву, в мене розв’язався шнурок на черевику, тож я на мить спинився і поставив тацю на стіл, де стоять серветки, аби його зав’язати. Проте все це тривало усього кілька секунд.

— Чи за той час хтось міг щось підсипати в якусь із страв на таці?

— Не знаю... Ні... Це могло статися лише тоді, доки я стояв зігнувшись і дивився тільки на свої черевики.

— Отож, тієї миті хтось непомітно міг підійти до таці?

— Можливо, хоча я нікого не бачив. Зрештою, це б вам точніше могли сказати ваші люди. Вони саме тоді постійно крутилися коло входу на кухню.

— Чи ти знаєш, хто вони були?

— А звідки ж мені знати, пане? Вони постійно змінювалися... один прийшов, другий пішов... а я робив свою роботу. Я не заглядав їм в обличчя.

— Я думаю, що пан Дідович це має знати, — долучився до розмови Тюдор. — Він наказав своїм людям тут все пильнувати.

Жміре явно не подобалося, що Франко знову втручається, тому він накинувся на нього:

— Не заплутуйте слідства, професоре! Це не ваша робота.