Розділ «Лабіринт»

Термометр підстрибнув до риски +38°С у затінку. Була майже третя година дня. Еліс сиділа під тентом, слухняно попиваючи апельсиновий напій, який їй тицьнули до рук. Теплі бульбашки лоскотали їй горло, поки глюкоза насичувала її кров. Повсюди витав сильний запах сукна, наметів та ліків.

Їй промили поріз на лікті, а пов’язку замінили на нову. Нова, чиста пов’язка також з’явилася на її зап’ястку, що розпух до розміру тенісного м’яча. Її коліна та гомілки, вкриті дрібними подряпинами й порізами, продезинфікували.

«Ти сама накликала це на себе», — картала себе Еліс.

Вона роздивлялася себе у невелике люстерко, що звисало з підпірки намету. Звідти на неї дивилось маленьке личко у формі серця з розумними карими очима. Під веснянками та засмагою її шкіра була білою. Вона виглядала жахливо. Її волосся було в пилюці, від самого верху до низу на ньому проглядалися плями засохлої крові.

Їй зараз кортіло лишень одного — повернутися до свого готелю у Фуа, кинути брудний одяг до пральної машини і взяти тривалий холодний душ. Потім вона б зійшла в хол, замовила б пляшку вина й не виходила до кінця дня.

І не думала б про те, що сталося.

Виглядало на те, що їй у цім навряд чи пощастить.

Поліція прибула півгодини тому. На паркінгу, внизу, ряд біло-синіх офіційних автомобілів облямовував понівечені «сітроени» та «рено» археологів. Це скидалося на нашестя.

Еліс гадала, що спочатку розберуться з нею, але поліція швидко дала їй спокій, щойно діставши від неї підтвердження, що саме вона знайшла скелети, та попередивши, що їм треба буде допитати її відповідно до належної процедури. Більше до неї ніхто навіть не підійшов. Еліс переживала: на неї звалився весь цей галас, безладі сум’яття. Ніхто не міг нічого додати. Шелаг ніде не було видно.

Присутність поліції змінила настрій у таборі. Здавалося, поліціянтів десятки, всі у блакитних сорочках та чорних чоботах до колін, з пістолетами при боці. Вони роїлися на гірському схилі, неначе оси, здіймаючи куряву та викрикуючи настанови один одному із жахливим французьким акцентом. Вони були надто рухливі для того, щоб Еліс могла за ними спостерігати.

Вони одразу ж обгородили печеру, натягнувши пластикову стрічку поперек входу. Здійнятий ними галас порушував спокій гір. Еліс чула, як дзижчать автоматичні камери, просто-таки конкуруючи з цикадами.

Голоси, підхоплені легким вітром, доносилися до неї з паркінгу. Вона обернулася й побачила доктора Брейлінґа, що йшов нагору сходами разом із Шелаг та міцно збудованим офіцером поліції, який приїхав виконувати свій обов’язок.

— Вочевидь, ці скелети не можуть належати тим двом особам, яких ви шукаєте, — наполягав доктор Брейлінґ, — їм же сотні років, це ясно. Коли я повідомляв владу, то в жодному разі навіть не міг допустити, що наслідок може бути таким. — Він замахав руками. — Ви хоч уявляєте, якої шкоди завдають ваші люди? Запевняю вас, я далеко не щасливий з цього.

Еліс тим часом уважно вивчала інспектора: низький, темношкірий, дещо товстуватий чоловік середнього віку, з великим животом і рідким волоссям. Він задихався й, вочевидь, слабував на хворобу серця. М’який носовичок, яким офіцер витирав обличчя та шию, обмаль допомагав. Навіть із такої відстані Еліс бачила кола від поту в нього під пахвами та на манжетах його сорочки.

— Я перепрошую за незручності, Monsieur le Directeur[26], — перебив його поліціянт своєю ввічливою англійською, — але оскільки це приватні розкопки, то, певен, ви можете пояснити ситуацію своїм спонсорам.

— Те, що ми працюємо на приватних розкопках, а не на таких, що належать якійсь інституції, ще нічого не означає. Це несанкціонована зупинка роботи, яка є надзвичайно обтяжливою, не кажучи вже про незручності. Наша робота тут неабияк важить.

— Докторе Брейлінґ, — перервав інспектор Нубель, неначе вони говорили про це вже не раз, — мої руки зв’язано, ми на півдорозі до розкриття вбивства. Ви ж бачили плакати із зображенням двох зниклих людей, так? Тож, зручно вам чи ні, але доки ми не доведемо, що знайдені кості не належать тим особам, роботи буде зупинено.

— Не клейте дурня, інспекторе. Не може бути ні найменших сумнівів, що скелетам сотні років!

— Ви їх оглядали?

— Ні! — проревів Брейлінґ, — не повністю, звичайно. Та ж це очевидно. Ваші судово-медичні експерти підтвердять мої слова.