Розділ «Лабіринт»

— Найближчий сусід, який мешкає за півкілометра звідти, заявив, що чув кілька голосних вибухів, потім побачив полум’я і зателефонував до пожежної бригади. Коли ті приїхали, пожежа охопила вже усе.

— Там всередині хтось є? — схвильовано запитав Муро.

— Вони ще не знають, — відповів інспектор суворо.

Шелаг то отямлювалася, то знову зомлівала.

Вона не знала, скільки часу минуло відтоді, як чоловіки покинули її. Одне за одним вимикалися всі її чуття. Шелаг більше не відчувала своєї фізичної оболонки. Вона не відчувала ні рук, ні ніг, ні голови, ні тіла загалом, неначе була невагомою і пливла кудись. Для Шелаг тепер не існувало ні холоду, ні спеки, ані каміння й бруду під нею. Вона була оточена власним світом — безпечним і вільним.

Шелаг була не сама. У голові спливали обличчя різних людей з минулого й теперішнього життя, процесія мовчазних образів.

Здавалося, світло засяяло знову. Десь поблизу, поза її полем зору, виблискував мерехтливий промінь білого світла, від якого на стіні та кам’яній стелі печери витанцьовували тіні. Кольори переливалися і змінювалися перед очима, неначе в калейдоскопі.

Шелаг гадала, що бачить чоловіка. Дуже старого. Вона відчувала його холодні руки у себе на брові, його шкіра була так само сухою, як калька. Його голос запевняв її, що все буде гаразд і що вона тепер у безпеці.

Нині Шелаг чула кілька голосів, які перешіптувалися в її голові, бурмотіли, щось тихо говорили, заспокоювали її.

Вона відчувала чорні крила на своїх плечах, і ці крила ніжно заколисували її, неначе дитину. Вони кликали її додому.

Раптом, руйнуючи чари, почувся інший голос:

— Повернися!

Уїл нарешті зрозумів, що гуркіт був усередині його голови, що це звук його власної крові, яка гулко і важко пульсувала у вухах. Звуки пострілів вривалися знов і повертали його до пам’яті.

Він важко ковтнув, намагаючись відсапнути. В роті й носі відчувався надто гострий запах шкіри, від якого Уїла нудило.

Скільки ж пострілів він чув? Два? Чи три?

Обидва його охоронці кудись зникли. Уїл чув, як вони про щось говорили і сперечалися, можливо, з Франсуа-Батистом. Повільно, обережно, щоб не привернути до себе уваги, Уїл трішки підвівся на задньому сидінні авта. У світлі фар він бачив Франсуа-Батиста, який стояв над мертвим тілом Оті, його руки, одна з яких все ще стискала пістолет, звисали по обидва боки. Усе виглядало так, ніби хтось кинув банку червоної фарби на капот і передні дверцята машини Оті. Кров, шкіра і скалки кісток — усе, що залишилося від черепа Поля Оті.

Нудота підкотилася Уїлові до горла. Він ковтнув ще раз. Змушуючи себе дивитися на справу власних рук, Франсуа-Батист спочатку нахилився, потім, хвилину повагавшись, встав і рвучко відвернувся.

Хоча повторна доза наркотику відняла йому руки й ноги, Уїл відчув, як заклякло його тіло. Він опустився на сидіння, вдячний бодай за те, що його знову не кинули до тієї задушливої і тісної коробки в багажнику автомобіля.

Найближчі до нього дверцята раптом з грюкотом відчинилися, і Уїл відчув уже знайомі грубі руки на своїх раменах та шиї. Його витягли з машини й кинули на землю.

Зимне нічне повітря хапало за обличчя й оголені ноги. Роба, в яку його одягли, виявилася довгою та широкою, хоча й була підв’язана паском. Уїл почувався незручно, був вразливим і наляканим.