Розділ «Лабіринт»

Посеред кімнати над купкою попелу і дров, які уже давно своє відгоріли, висів поржавілий кухонний казан. Гільєм із сумом дивився, як Саже нахилився і поправив кришку.

Задню частину будинку відокремлювали старі портьєри. Піднявши одну, він побачив ще один стіл, біля якого обабіч стояли два стільці. Стіна була вкрита рядами вузьких і майже порожніх поличок. Стара ступка й товкачик, пара піал та совочків, кілька глечиків, укритих шаром пилу, — це й усе, що залишилося. На низькій стелі над поличками було прибито кілька гачків, з яких звисали запилені пучечки трав — скам’янілі паростки блошниці дизентерійної та жмутки листя чорниці.

— Для її ліків, — промовив Саже, здивувавши Гільєма. Останній стояв тихо, згорнувши на грудях руки й не бажаючи перебивати господареві спогади.

— До неї приходили як чоловіки, так і жінки — коли хворіли тілесно чи їх турбували душевні муки, коли воліли захистити дітей узимку від хвороб. Бертранда... Алаїс дозволяла їй брати участь у приготуванні ліків та розносити пакунки до осель замовників.

Саже заїкнувся, а потім замовк. Гільєм відчув, що в його власному горлі виник клубок. Він також пам’ятав глечики й пляшечки, якими вона наповнювала їхню кімнату в Шато Комталь, її тиху зосередженість, коли вона над чимось працювала.

Саже опустив портьєру. Він перевірив щаблі драбини і поліз обережно наверх. Тут лежала купа гнилої соломи та старих ковдр, зіпсованих пліснявою й забруднених тваринами — все, що залишилося від постелі, на якій колись спала родина. Біля постелі стояв єдиний свічник із залишками розплавленого воску, позаду неї на стіні виднілася легка кіптява.

Гільєм більше не міг дивитися на горе Саже і вийшов надвір. Він не мав права втручатися.

Якийсь час по тому з’явився і Саже. Його очі були червоними, але руки стиснуті, він направився просто до Ґільєма, який стояв на найвищій точці селища, дивлячись на захід.

— Коли тут сходить сонце? — запитав він, щойно Саже порівнявся з ним.

Обидва чоловіки були однакового росту, хоча зморшки на обличчі Ґільєма та сиві пасми волосся засвідчували, що він на п’ятнадцять років ближче до могили.

— О цій порі року сонце в горах сходить пізно, — сказав Саже.

Якусь мить Ґільєм мовчав.

— Що ти збираєшся робити? — запитав згодом, поважаючи право Саже диктувати порядок дій.

— Ми маємо поставити коней до стайні, потім знайти собі місце для ночівлі. Сумніваюся, що вони дістануться сюди до ранку.

— Ти не хочеш... — почав було Ґільєм, позираючи на будинок.

— Ні, — швидко відповів Саже. — Не там. Тут є жінка, яка дасть нам їжу і притулок на ніч. А завтра ми маємо рушити далі, вище в гори, отаборитися десь поблизу самої печери і зачекати на них.

— Ти гадаєш, Оріана промине село?

— Вона здогадається, де Алаїс заховала Книгу Слів. Протягом цих тридцяти років Оріана мала досить часу, щоб вивчити дві Книги, які в неї є.

Ґільєм крадькома поглянув на Саже.

— Невже вона має рацію? Книга все ще там, у печері?