Розділ «Лабіринт»

— Хороша дівчинка. — Потім, намагаючись підбадьорити її, Саже додав: — Моя бабуся доручала мені в дитинстві передавати її повідомлення, коли я був не старшим за тебе. Вона зазвичай змушувала мене повторювати їх кілька разів, доки не переконувалася, що я знаю їх на пам’ять.

Бертранда злегка посміхнулася.

— Mamá каже, що в тебе жахлива пам’ять, неначе решето, — сказала дівчинка.

— Вона має цілковиту рацію, — відповів Саже й одразу ж знову став серйознішим. — Вони також можуть питати тебе про «добрих людей» і про те, у що вони вірять. Відповідай якомога чесніше. У такий спосіб ти не зможеш заперечити сама собі. Ти не зможеш розказати їм того, чого вони ще не чули від інших. — Саже замовк, а потім додав: — Пам’ятай. За жодних умов не згадуй про Алаїс та Харифа. Зовсім.

Очі Бертранди наповнилися сльозами.

— А якщо солдати будуть обшукувати фортецю і знайдуть її? — запитала тихо, і в її голосі почувся жах. — Що вони зроблять, коли знайдуть їх?

— Вони їх не знайдуть, — швидко відповів Саже. — І запам’ятай, Бертрандо, коли інквізитори завершать тебе розпитувати, залишайся на місці. Я повернуся і знайду тебе так скоро, як тільки зможу.

Саже ледве встиг закінчити речення, як охоронець штовхнув його у спину і змусив піти вниз схилом у напрямку села. Бертранду направили в зовсім протилежний бік.

Саже відвели до дерев’яної повітки, де він побачив П’єра-Роже де Мірпуа, начальника гарнізону. Його вже допитали. Для Саже то був гарний знак, прояв увічливості. Це могло означати, що загарбники поважали умови здачі фортеці й поводилися з гарнізоном як з військовополоненими, а не як зі злочинцями.

Приєднавшись до натовпу солдатів, які чекали, поки їх викличуть, він непомітно зняв з великого пальця свою кам’яну каблучку і заховав її під одягом. Без неї він почувався на диво оголеним. Він рідко знімав її відтоді, як Хариф подарував йому її двадцять років тому.

Допит проводився під двома різними наметами. Тримаючи в руках жовті хрести, монахи чекали щоб пришити їх до спин допитуваних, яких звинувачували або ж які були родичами єретиків, потім в’язень попадав до другого загону, неначе тварина на базарі.

Було зрозуміло: вони не збиралися нікого відпускати, поки не допитають кожного — від найстаршого до найменшого. А процес міг затягнутися на кілька днів.

Коли настала черга Саже, йому дозволили увійти до намету без супроводу. Він мовчки зупинився перед інквізитором Ферр’є.

Воскове обличчя Ферр’є нічого не виражало. Він запитав ім’я Саже, його вік, його ранг та назву його рідного міста. Гусяче перо монотонно рипіло по аркушу паперу.

— Ви вірите в рай та пекло? — раптом запитав інквізитор.

— Так.

— Ви вірите у чистилище?

— Так.

— Ви вірите, що Син Божий був досконалою Людиною?

— Я солдат, а не чернець, — відповів Саже, дивлячись у землю.