Розділ «Лабіринт»

Алаїс, Хариф та їх путівники мусили залишатися у своїй кам’яній в’язниці до ночі, коли евакуацію фортеці буде повністю завершено. Потім, під прикриттям темряви четверо нікому невідомих вигнанців пройдуть урвистою гірською стежкою у бік Лос-Cepec. Якщо все складеться успішно, то вже завтра ще до смеркання вони будуть удома.

Вони явно порушували умови перемир’я та здачі. Якщо їх схоплять, покарання буде жорстким і неминучим, Алаїс зовсім у цьому не сумнівалася. Печера являла собою лише складку в скелі, мілку і близьку до поверхні. Якщо солдати обшукуватимуть цитадель, то неодмінно їх знайдуть.

Алаїс прикусила губу, згадавши свою доньку. У темряві вона відчула, як Хариф узяв її за руку. Його рука була сухою і запиленою, мов пустельні піски.

— Бертранда сильна, — сказав він, неначе знаючи, що її гнітить. — Вона ж така, як ти, правда ж? Вона витримає. Невдовзі ви знову будете разом. Чекати вже недовго.

— Та ж вона надто юна, Харифе, занадто юна, щоб бачити таке. Вона, мабуть, дуже налякана...

— Вона надзвичайно сильна, Алаїс. Саже також. Вони нас не зрадять.

— Якби ж я знала, що ви маєте рацію...

У пітьмі її серце розбивалося від сумнівів та страху за майбутнє, але Алаїс сиділа з сухими очима, чекаючи на кінець дня. Передчування й незнання того, що відбувалося там, нагорі, були заважкими й вона ледве могла їх витримати. Її досі переслідував образ блідого, майже білого обличчя Бертранди.

Та й крики спалюваних «добрих людей», ще довго звучали в її голові потому, як назавше замовкла остання жертва.

Величезна завіса їдкого диму нависла над долиною, неначе грозова хмара, затуляючи денне світло.

Саже міцно тримав Бертранду за руку, коли вони виходили з Головних воріт, навіки покидаючи фортецю, яка понад два роки була їхньою домівкою. Він заховав свій біль далеко всередині серця, у місце, звідки жоден інквізитор не зміг би його дістати. Тепер він не міг сумувати за Ріксандою, не міг боятися за Алаїс. Він мав зосередитися лише на захисті Бертранди й упевнитися в тому, щоб вони обоє безпечно дісталися Лос-Серес.

Столи інквізиторів стояли уже підготовлені біля підніжжя гір. Процес мав розпочатися одразу ж, у тіні вогнищ. Саже впізнав інквізитора Ферр’є, якого ненавиділи у всьому краї за його непохитну віру в дух та букву церковного закона. Саже глянув праворуч, де стояв напарник Ферр’є — інквізитор Дюранті, якого боялися не менше.

Саже тільки міцніше стис Бертрандину руку.

Коли вони зійшли на рівну поверхню, Саже побачив, що в’язнів розділяли: старих чоловіків, членів гарнізону та молодих хлопців відправляли в один бік, а жінок і дітей — в інший. Раптом його пронизав страх. Бертранді доведеться зустрітися віч-на-віч із інквізиторами без нього!

Бертранда одразу ж відчула зміни у настрої Саже і підвела на нього свої злякані очі.

— Що відбувається? Що вони збираються зробити з нами?

— Brava[198], вони допитуватимуть жінок і чоловіків нарізно, — пояснив він. — Не хвилюйся. Просто відповідай на їхні запитання. Будь мужньою і стій там, де я тебе залишу, аж поки не прийду за тобою. Не йди нікуди й ні з ким, ти мене зрозуміла? Ні з ким більше.

— Про що вони розпитуватимуть мене? — поцікавилася Бертранда тихим голоском.

— Як тебе звати, скільки тобі років, — відповів їй Саже, перераховуючи всі ті деталі, які вона тримала в голові. — Мене знають як учасника гарнізону, але немає жодної причини, щоб нас якось пов’язували. Коли тебе запитають, скажи, що ти не знаєш, хто твій батько. Видай Ріксанду за свою маму і скажи, що ви все життя жили у Монсеґюрі. Хай там що, пам’ятай: ніколи не згадуй Лос-Серес. Ти добре все запам’ятала?

Бертранда тихо кивнула.