Розділ «Лабіринт»

Пошуковий загін справді зупинився, щоб з’ясувати, що там відбувалося.

Саже закричав, намагаючись перетворити їх зі спостерігачів на учасників. Один за одним вояки оберталися на зойк. Він бачив, як подив на їхніх обличчях переріс у лють. Їм було нудно, вони замерзли і шукали приводу для бійки.

Саже мав досить часу пересвідчитися, що його план спрацював, коли кулак поцілив йому в живіт. Він скрикнув, присів і зігнувся навпіл. Двоє солдатів скрутили йому руки за спиною. Зусібіч на нього посипалися удари — його безжально гамселили ефесами шпаг, черевиками, кулаками. Саже відчув, як тріснула шкіра під очима. Він відчував кров на язиці та в горлі, а удари й далі сипалися на нього зверху.

Тільки тепер він зрозумів, що кепсько оцінив ситуацію. Він думав лише про те, як відвернути увагу від Алаїс. У його голові промайнуло бліде обличчя Бертранди, яка чекатиме на нього, а потім хтось загатив йому в щелепу, і все довкола потемніло.

Розділ 76

Оріана поклала ціле своє життя на пошуки Книги Слів.

Досить швидко після повернення до Шартра, коли Каркассона здалася, її чоловікові урвався терпець через її незмогу відшкодувати йому ту ціну, яку він заплатив за шлюб із нею. Гі д’Евре та Оріана ніколи не кохали одне одного, і щойно його хіть минула, слова поступилися місцем кулакам і паску.

Вона витримувала побиття, щоразу вигадуючи способи помститися чоловікові. Коли його землі та багатство збільшилися, а вплив на французького короля зріс, Гі д’Евре нарешті звернув увагу на нові перемоги й дав дружині спокій. Вільна відновити свої пошуки, Оріана платила визискувачам і найняла цілу мережу шпигунів у південних землях, — усі вони полювали за корисною інформацією.

Проте тільки раз Оріана підібралася близько до Алаїс. У травні 1234 року Оріана вже виїхала з Шартра на південь до Толози. Коли ж вона дісталася собору Сент Етьєн, то з’ясувала, що охоронців підкуплено, а її сестра зникла знову, неначе її ніколи й не було.

Оріана намірилася більше не припускатися такої помилки. Коли ж поширилися чутки про жінку за віком і зовні схожу на Алаїс, вона під прикриттям хрестоносців приїхала на південь разом зі своїм сином.

Цього ранку вона була певна, що бачила, як Книга згоріла у фіалкових променях призахідного сонця. Бути так близько і знову програти! Це настільки розлютило Оріану, що ні син Луї, ані служниці не могли її заспокоїти. Однак протягом дня Оріана знов і знов подумки поверталася до вранішніх подій. Якщо у вогні вона бачила дійсно Алаїс, тоді — а вона навіть у цьому засумнівалася, то — чи схоже на неї дозволити Книзі Слів згоріти на вогнищі інквізиції?

Оріана вирішила, що таки ні. Відправивши слуг до табору полонених за інформацією про сестру, вона згодом дізналася, що в Алаїс є донька дев’яти-десяти років, чий батько був солдатом, який служив П’єрові-Роже де Мірпуа. Оріана була певна, що сестра не довірить такий цінний предмет членові гарнізону. Солдатів обшукуватимуть, а ось дитину...

Оріана дочекалася, поки стемніє, і тільки тоді пішла до табору, де тримали жінок і дітей. Вона підкупила варту. Ніхто не перешкоджав їй і ні про що не розпитував. Проходячи повз ченців-домініканців, вона відчувала на собі їхні несхвальні погляди, але їхні хворобливі й несправедливі судження обмаль її хвилювали.

Її син Луї одразу ж укляк перед нею, його зухвале лице аж почервоніло. Він завше надто переймався чужим ставленням, вельми бажав усім догодити.

— Oui? — гримнула Оріана. — Qu’est-ce que tu veux?[201]

— Il y a une filie que vous devez voir, Maman.

Оріана пішла вслід синові у віддалений кут огородженої території, де трохи поодаль від інших жінок і дітей лежала сонна дівчинка.

Зовні вона просто разюче нагадувала Алаїс. Крізь минулі роки Оріана тепер дивилася на двійника своєї сестри. Дівча мало таке саме вольове обличчя, той-таки колір волосся, що й в Алаїс у цьому віці.

— Залиш мене, — звеліла Оріана синові. — Вона не повірить мені, якщо ти тут стовбичитимеш.

Обличчя Луї витяглося, і це роздратувало її ще дужче.