Розділ «Лабіринт»

Еліс чекала, геть нічого не розуміючи. Нарешті Одрік обернувся до неї.

— Я розповім тобі історію Алаїс. І через її знання ми, можливо, знайдемо сили зустрітися віч-на-віч із тим, що чекає на нас попереду. Утім, послухайте, панно Таннер. Якщо ви почуєте її, то не матимете вибору, як тільки торувати цей шлях до самого кінця.

Еліс насупилася.

— Це звучить як попередження.

— Ні, — швидко відповів Беяр, — це зовсім не попередження. Одначе мусимо не згубити з очей вашу подругу. З того, що ви почули, ми маємо припустити, що їй нічого не загрожує, принаймні до кінця цього дня.

— Але я не знаю, де відбудеться зустріч, — промовила Еліс. — Франсуа-Батист не сказав цього. Лише те, що вони зустрінуться завтра о пів на десяту годину вечора.

— Я, здається, знаю, — тихо відповів Беяр. — Ще до сутінків ми будемо там і чекатимемо на них. — Він поглянув у відчинене вікно на схід сонця. — Це дає нам змогу ще трохи погомоніти.

— А якщо виявиться, що ви помиляєтеся?

Беяр стенув плечима.

— Сподіваймося, що ні.

Еліс ще хвилинку помовчала.

— Я просто хочу дізнатися правду, — сказала вона, дивуючись тому, як спокійно звучить її голос.

Беяр посміхнувся у відповідь.

— Ieu tanben, — промовив він, — я також.

Розділ 65

Уїл розумів, що його тягнуть униз вузькими сходами до підвалу, потім далі по викладеному камінням коридору через двоє дверей. Його голова безвільно звисала. Запах ладану тепер був менш відчутним, хоча він ще досі, неначе пам’ять, висів у повітрі мовчазного похмурого підземелля.

Спочатку Уїл гадав, що його заведуть до підземної кімнати і там уб’ють. Він пригадував камінь біля підніжжя вівтаря, кров на підлозі — все це яскраво спливло в його пам’яті. Потім його скинули зі сходів. Він відчув свіже вранішнє повітря на своєму обличчі та зрозумів, що він надворі, на якійсь із алей, що розходилися у різні боки від вулиці Шеваль Бланк. У повітрі витав запах свіжої вранішньої кави і сміття, Уїл чув, як десь неподалік їде сміттєзбирач. Уїл втямив: вони, мабуть, саме так здихалися і тіла Траверньєра, викинувши його з будинку просто до річки.

Раптом його тілом прокотилася хвиля страху. Уїл поворухнувся — і дізнався, що в нього зв’язано і руки, і ноги. Хлопець чув, як відкрився багажник авта. Його напівпідняли, напівкинули туди. Так, зазвичай, робили всі. Тепер він перебував у якійсь величезній коробці, що тхнула пластиком.

Коли Уїл незграбно перевернувся в боксі, його голова торкнулася стінки, й він відчув, що відкрилася рана і з неї потекла кров, збігаючи тоненькими цівочками по його скроні. Це дратувало і водночас спричиняло страшний біль. Уїл не міг навіть поворухнутися, щоб витерти кров.

Тепер він згадав, що стояв під дверима кабінету. Потім відчув гострий біль, коли Франсуа-Батист приставив йому до скроні пістолет; і його коліна самі підломилися; потім владний голос Марі-Сесіль, яка знову вимагала пояснень.