Розділ «Лабіринт»

Еліс знову широко розплющила очі, адже стала на своє місце ще одна частина крутиголовки.

— Ів і твоя подруга працювали разом на жінку, яку звати мадам де л’Орадор. — Беяр зробив паузу. — На щастя, Ів мав й інші думки. Твоя подруга, очевидно, також.

Еліс кивнула.

— Бйо передав мені телефонний номер. Потім я виявила, що Шелаг називала колегам той-таки номер. Я дізналася адресу й, не діставши телефоном відповіді, вирішила поїхати і сама перевірити, чи Шелаг дійсно там. Як виявилося, то був будинок самої пані де л’Орадор. У Шартрі.

— Ти їздила до Шартра? — перепитав Беяр із захватом в очах. — Розкажи, розкажи мені, що ти там побачила.

Беяр уважно слухав Еліс, доки вона не закінчила розповідати про все, що там бачила й чула.

— Утім, молодий чоловік, Уїл, так і не показав тобі тієї кімнати?

Еліс похитала головою.

— Я вже почала думати, що її насправді й немає.

— Вона існує, — підтвердив Беяр.

— На жаль, я залишила в тому будинку свою сумку з усіма нотатками про лабіринт, а також світлину моєї тітки з вами. Це приведе пані де л’Орадор прямісінько до мене. — Еліс зробила паузу. — Ось чому Уїл повернувся, щоб забрати мій рюкзак.

— І ти переживаєш, що з ним також щось трапилося.

— Правду кажучи, не знаю. Інколи я боюся за нього, а часом думаю, що він теж пов’язаний із цим усім.

— Чому спочатку ти подумала, що йому можна довіряти?

Еліс підвела голову, стривожена зміною в його голосі. Його зазвичай спокійний тон кудись зник.

— Ви відчували, що винні йому щось?

— Винна йому щось? — перепитала Еліс, здивована тим, як він добирав слова. — Ні, я ледве знаю його. Але, гадаю, він мені сподобався. Мені було приємно в його компанії. Я відчувала...

— Qué? Що?

— Усе було трохи інакше. Знаю, це звучить безглуздо, але виглядало так, ніби це він мені щось винен. Неначе він мав мені щось відшкодувати.

Схопившись зі стільця, Беяр підійшов до вікна. Очевидно, він сам був тепер здивований.