Розділ «Лабіринт»

Тепер вона була настільки близько, що відчувала запах шкіряних сідел і вуздечок. Здавалося, Оріанині очі обпікали її.

Раптом хтось поплескав її по руці. То був літній чоловік із сумними очима, сповненими болю. Підіймаючись крутим схилом, він потребував допомоги. Алаїс підставила йому своє плече. Це було для неї порятунком. Вони обоє виглядали як онук і дідусь. Тож Алаїс пройшла мимо під пильним поглядом сестри, і та не впізнала її.

Здавалося, стежка тяглася цілу вічність. Нарешті вони дісталися затінку біля обніжжя пагорба, де земля поступово вирівнювалася і переходила в ліси та болота. Алаїс бачила, як її супутник знайшов свого сина і невістку, потім вона відстала від основного натовпу і рушила в бік лісу.

Відійшовши якомога далі, так, що її не було видно, вона виплюнула камінці. Від них у роті було терпко й сухо. Алаїс помасувала щелепи, щоб позбутися неприємних відчуттів. Потім зняла бриль і провела рукою по своєму короткому й колючому волоссю. На дотик воно скидалося на вологу солому — так само жорстке і кусливе.

Раптом крик біля воріт привернув увагу дівчини.

Ні, будь ласка, тільки не його!

Один з вартових тримав за комір Саже, який брикався і відбивався, намагаючись вирватися. Він щось тримав у руці. Маленьку скриньку.

Серце Алаїс одразу ж упало. Проте вона не могла повернутися назад, тому й була безсила щось удіяти. Пані Куза сперечалася із солдатом, який ударив її просто в голову, і вона розпластана впала в багно. Саже скористався слушною нагодою. Він вивернувся і побіг угору схилом. А пан Куза допоміг своїй дружині звестися на ноги.

Алаїс затамувала подих. На якусь мить їй навіть здалося, що все вже гаразд. Солдат утратив до хлопця інтерес. Та потім Алаїс почула жіночий крик. Це кричала Оріана і, вказуючи на Саже, веліла охоронцям схопити його.

Вона упізнала хлопчика.

Саже, звичайно ж, не Алаїс, але він був Оріаниною наступною найбажанішою здобиччю.

Солдати одразу ж пожвавилися. Двоє охоронців помчали схилом за Саже, але малий був управним бігуном, упевненим і добре обізнаним у цій місцевості. Важко пересуваючись через обладунки та зброю, вояки аж ніяк не могли зрівнятися з одинадцятирічним хлопчаком. Подумки Алаїс підганяла Саже, спостерігаючи, як він стрілою мчав уперед, як перестрибував купини і скакав манівцями, аж поки він не досяг рятівного лісу. Розуміючи, що вона майже втрачає малого, Оріана послала йому навздогін Франсуа. Його кінь блискавично мчав стежкою, іноді сковзаючись і шпортаючись на сухій землі, але все-таки Франсуа швидко дістався узлісся. Не дивлячись ні на що, Саже гнав через підлісок, але Франсуа їхав по п’ятах.

Алаїс розуміла, що Саже прямував до болотистої місцевості, де річка Од розходилася на кілька рукавів. Земля там була усюди зеленою й виглядала як пасовиська навесні, але насправді там чатувала смертельна небезпека. Місцеві люди завше трималися подалі від цього місця.

Алаїс залізла на дерево, щоб краще бачити. Франсуа ж просто не розумів, куди направляється Саже, або ж не надав цьому значення, бо час від часу пришпорював свого коня. Він наздоганяє Саже. Хлопчик раптом спіткнувся і мало не впав, але зміг утриматися і побіг далі, кружляючи між заростями чорниць та чортополоху.

Раптом Франсуа люто крикнув, цей крик перейшов у розпачливий лемент. Болотна твань уже засмоктала його коня по кісточки. Налякана тварина голосно іржала і молотила ногами. Утім, кожна її відчайдушна спроба тільки прискорювала занурення у віроломну трясовину.

Франсуа злетів із сідла і спробував дістатися берега, але його тіло опускалося дедалі глибше, затягуючи його у болото, аж доки на поверхні не стало видно лише кінчики його пальців.

Потім запала тиша. Алаїс здалося, що навіть птахи перестали співати. Налякана тим, що не побачить Саже, вона сіла на землю, і якраз у той час перед нею з’явився хлопчик. Він був смертельно блідий, нижня губа тремтіла від напруження, а руки й досі стискали дерев’яну шкатулку.

— Я завів його в болото, — промовив Саже.

Алаїс поклала йому руку на плече.

— Я знаю, і це мудре рішення.