Розділ «Лабіринт»

Алаїс сподівалася, що вдало змінила свою подобу. Човгаючи ногами, вона дибала вперед, тримаючись ближче до якогось чоловіка. Вона була взута в чоловічі черевики, більші на кілька розмірів. Дівчина обмоталася ганчір’ям, щоб виглядати пласкою, а також щоб приховати на грудях Книги і пергамент. У штанях, сорочці й непевного вигляду солом’яному брилі, Алаїс скидалася на хлоп’я. Вона також набрала камінців до рота, які змінили обриси її обличчя, та обрізала коси і вимастила їх грязюкою.

Черга рухалася повільно. Алаїс постійно дивилася вниз, боячись підвести голову і зустрітися з кимось очима, щоб її часом хтось не впізнав і не виказав. Поступово, наблизившись до воріт, увесь натовп звужувався до однієї шеренги. На виході стояли чотири хрестоносці, обличчя яких виражали тільки нудьгу та відразу. Зупиняючи людей на виході, вони змушували їх роздягатися й показувати, що вони нічого не ховають під одягом.

Алаїс бачила, як охоронці зупинили ноші, на яких лежала Есклармонд. Притискаючи хустинку до рота, Гастон пояснив, що його матір дуже хвора. Відхиливши запону, охоронець одразу ж відступив назад. Алаїс ледве приховала посмішку. Вона зашила зіпсоване м’ясо в свинячий ковбик й обгорнула заплямовані свинячою кров’ю бинти навколо ступнів подруги. Вартовий рукою показав їм забиратися геть.

Саже йшов позаду, через кілька сімей, примкнувши до подружжя Куза та їхніх шістьох дітей, які кольором шкіри були схожі з ним. Він закаляв волосся брудом, щоб зробити його темнішим. Єдине, чого він не міг приховати, це колір його очей, тому Саже було наказано не дивитися вгору без нагальної потреби.

Черга поступово просунулась уперед ще на одного. Тепер я. Вони домовилися, що колись хтось заговорить до неї, вона вдасть, ніби не розуміє.

— Тоі! Paysan. Qu’est-ce que tu portes là?[173]

Алаїс і далі дивилася долу, ледве стримуючись, щоб не торкнутися замотаного шмаття на грудях.

— Eh, toi![174]

Спис раптом засвистів у повітрі, й Алаїс вже приготувалася до удару, але нічого не сталося. Натомість на землю упала дівчинка, що стояла перед нею. Вона шукала в багнюці свій капелюшок. Дівчинка звелася на ноги і підняла перелякане обличчя на свого кривдника.

— Canhòt[175].

— Що вона патякає? — пробурмотів один вартовий до іншого. — Я не розумію жодного слова із того, що вони верзуть.

— Chien. У неї цуценя.

Перш аніж хтось устиг щось зрозуміти, один із солдатів вихопив собачку і прохромив його списом. Кров бризнула на сукню дівчинки.

— Allez! Vite[176].

Дівчинка була такою нажаханою, що не могла рухатись. Алаїс допомогла їй підвестися і підбадьорювала, поки вони проходили крізь ворота. Вона мусила боротися з нестримним бажанням обернутись і з’ясувати, як там Саже. Невдовзі Алаїс була вже за брамою.

«Тепер я їх бачу», — подумала вона.

На пагорбі, спостерігаючи за брамою д’Од, стояли французькі барони. То були не очільники походу, як собі гадала Алаїс, а рицарі, що носили герби Бургундії, Невера й Шартра. Вони чекали, поки з Каркассони вийдуть геть усі її мешканці.

У кінці ряду, найближче до шляху, верхи на сірому огирі сидів високий худий чоловік. Попри тривале південне літо, його шкіра досі була біла, як молоко. Позаду нього стояв Франсуа. А поряд зі слугою Алаїс упізнала знайому червону сукню своєї сестри.

Але Гільєма ніде не було видно.

«Йди далі, опустивши очі додолу», — звеліла собі Алаїс.