Розділ «Лабіринт»

— Пробач, — відповіла дівчина, — просто я замислилася. Нещодавно я стикнулася із чимось схожим. Такий збіг обставин приголомшив мене.

— Збіг? Звучить заманливо.

— Це надто довга історія.

— Та я не поспішаю, — відповів Уїл, спираючись ліктями на стіл і підморгуючи Еліс.

Еліс досить тривалий час не мала змоги висловити власні думки, тож тепер спокусилася нагодою поговорити з кимось. Вона обрала Уїла своїм співбесідником, вирішивши сказати йому тільки те, що хотіла.

— Ну, я не певна, що це матиме якийсь сенс, — нарешті розпочала вона. — Кілька місяців тому я дізналася, власне це було неначе грім серед ясного неба, що тітка, про існування якої я ніколи не чула, померла і залишила мені все, включно з будинком у Франції.

— Це та леді з фотографії?

Еліс кивнула.

— Її звали Грейс Таннер. Я збиралася до Франції, щоб відвідати подругу, що працювала на археологічних розкопках у Піренеях. Тому, добре подумавши, вирішила об’єднати дві подорожі разом. — Еліс трохи завагалася. — На розкопках трапилося дещо... та я не збираюся втомлювати тебе подробицями, крім того... Гаразд, не зважай. — Еліс глибоко зітхнула. — Учора, після зустрічі із духівником тітки, я поїхала до її будинку і знайшла дещо... візерунок, який я бачила на розкопках. — Еліс заїкалася, бурмочучи щось незрозуміле. — Там також була книга, написана Одріком Беяром. Я майже на сто відсотків упевнена, що це чоловік зі світлини.

— Він досі живий?

— Наскільки я знаю. Утім, я так і не змогла його знайти.

— А які в нього були взаємини з твоєю тіткою?

— Не знаю, сподіваюся, він розкаже мені про це. Він є моєю єдиною сполучною ланкою з нею та з іншими речами.

«Із лабіринтом, сімейним деревом і моїми снами!» — докинула Еліс подумки.

Підвівши очі, дівчина помітила, що Уїл досить спантеличений, але зацікавлений.

— Не можу сказати, що я щось утямив, — промовив він усміхаючись.

— Це я пояснила не дуже добре, — завважила Еліс, — краще поговорімо про щось менш складне. Ти так і не розповів, що робиш у Шартрі.

— Як і кожен американець у Франції, я намагаюся писати.

Еліс знову всміхнулася.

— Невже Париж не є для цього традиційнішим місцем?