Розділ «Лабіринт»

Що в біса мені скажуть, якщо взагалі відчинять?

Еліс глибоко вдихнула, піднялася сходами і подзвонила. Відповіді не було. Вона трохи зачекала, відступила назад, подивилась у вікна, потім спробувала ще раз. Еліс набрала номер телефона, що їй дав Бйо. Кілька секунд по тому вона почула, що в оселі дзвонить телефон.

Принаймні вона не помилилась адресою.

Напруга спала, і, коли чесно, Еліс значно полегшало. Протистояння, якщо воно неминуче, може й почекати.

Площу перед собором заполонили туристи, які клацали фотоапаратами, а також гіди, що високо тримали різнокольорові прапорці чи парасольки. Літні німці, самовпевнені англійці, гламурні італійці, тихі японці, ініціативні американці. Всі діти виглядали знудженими.

За довгу подорож на північ Еліс якось перестала сподіватися, що в Шартрі вона щось дізнається про лабіринт. Здавалося, між печерою на піку Суларак, Грейс та нею самою був щільний зв’язок — занадто очевидний. Подекуди Еліс почувалася так, начебто йде хибним шляхом.

Дівчина купила квиток і приєдналася до англомовної екскурсії, яка, згідно з розкладом, починалася надворі за п’ятнадцять хвилин. Їхнім гідом була ефектна жінка середнього віку з чудовими манерами та добре поставленим голосом.

— Із сучасного погляду, собори є сірими, надто високими спорудами, що постають проявами побожності та віри. Утім, за часів середньовіччя вони були яскравими і скидалися радше на стародавні гробниці Індії й Таїланду. Статуї та тимпани, що прикрашали величні портали в Шартрі, як і деінде, було пофарбовано в різні кольори, — із цими словами гід вказала на зовнішній бік своєю парасолькою, — придивившись уважніше, ви побачите рештки рожевої, блакитної та жовтої барв, що досі зосталися у тріщинах статуй.

Усі присутні слухняно закивали.

— 1194 року, — вела далі жінка, — пожежа зруйнувала більшу частину міста Шартр, а також сам собор. Спочатку вірили, що найсвятіший артефакт собору, sancta camisia — сорочку, в яку, можливо, була одягнена Свята Марія, коли народжувала Ісуса Христа, — знищено. Проте через три дні артефакт знайшли: його заховали монахи в одному зі склепів. Цей випадок вважали дивом, знаком того, що собор потрібно відбудувати. Відбудування нинішньої споруди завершилося 1223 року, а 1260 його було освячено як кафедральний собор Успіння Божої Матері, це перша церква у Франції на вшанування Діви Марії.

Еліс слухала розповідь у піввуха, доки група не підійшла до північного боку собору. Тут гід вказала на вирізану над північним порталом моторошну процесію із царів та цариць Старого Заповіту.

Еліс затремтіла від нервового збудження.

— Це єдине значуще представлення Старого Заповіту в церкві, — промовила екскурсовод, скликаючи туристів ближче. — На цій пілястрі є різьблення, що, як багато хто вірить, зображує Ковчег Завіту, що його вивіз із Єрусалима Менелік — син Соломона та цариці Савської, — попри те, що історики заявляють, нібито оповідь про Менеліка не була відома в Європі до п’ятнадцятого століття. А ось тут, — жінка вказала рукою нижче, — ще одна загадка. Ті з вас, хто має гарний зір, можуть розібрати латинські слова — НІС AMITITUR ARCHA CEDERIS. — Вона глянула на групу й хитро посміхнулася. — Знавці латини одразу ж зрозуміють, що ці слова не мають сенсу. У деяких путівниках слова ARCHA CEDERIS перекладено як «Ти тут для того, щоб прокласти шлях Ковчегу», а вся фраза подається як «Тут речі набувають свого змісту: Ти тут для того, щоб прокласти шлях Ковчегу». Утім, коли ви перекладете CEDERIS як спотворене FOEDERIS, як це пропонують деякі коментатори, тоді напис звучатиме таким чином: «Ось тут зберігається Ковчег Завіту».

Жінка оглянула групу й продовжила розповідь:

— Ці двері, серед іншого, спричинили численні міфи та легенди щодо собору. Незвичайним є те, що імена зодчих, що побудували Шартрський собор, залишились невідомими. Складається таке враження, ніби їх зумисно не записали, тож імена будівників просто забули. Проте, маю сказати вам, люди по-різному тлумачать брак імен. Найбільш загальноприйнятою версією є така: собор, мовляв, збудували нащадки бідних рицарів храму Соломона, себто тамплієрів, як закодовану Книгу із каменю, величезну крутиголовку, яку можуть розгадати тільки втаємничені. Чимало людей також вважають, що під зображенням лабіринту поховано останки Марії Магдалини, або ж навіть Святий Грааль.

— А хтось це перевіряв? — спитала Еліс, тієї самої миті пошкодувавши про свої слова, що злетіли з її язика. Недобрі очі, неначе прожектори, одразу втупилися в неї.

Екскурсовод підняла одну брову:

— Звичайно ж. І не раз. Утім, більшість із вас не буде здивована, коли я скажу, що там нічого не знайшли. Це ще один міф, — вона відсапнула, — зайдімо всередину!

Почуваючись приниженою, Еліс пішла за групою до західних дверей і стала в чергу, щоб увійти до собору. Туристи, огорнені виразним ароматом каменю й ладану, одразу стишували голоси. У бокових каплицях та поблизу головного входу миготіли поставлені людьми ряди свічок, що виблискували в сутінках.

Еліс обняла себе руками, захищаючись від видінь, які вона мала в Тулузі й Каркассоні. Впевнившись, що все гаразд, вона розслабилась і почала насолоджуватися краєвидами собору. Зі своїх досліджень Еліс знала, що собор Шартра має найкращу в світі колекцію вітражів, але не була готова до такої запаморочливої краси. Собор заполонив калейдоскоп різнокольорового мерехтливого світла, що зображував сцени з повсякдення та біблійного життя. Трояндове вікно і блакитне вікно Діви Марії, вікно Ноя, що відтворювало потоп і тварин, які парами заходили до Ковчега. Блукаючи собором, Еліс зацікавилась, як саме він виглядав, коли стіни були розмальовані фресками та встелені багатими гобеленами, східними тканинами й розшитими золотом шовковими хоругвами. Із погляду середньовічної людини, контраст між розкішним Божим храмом та світом поза ним мусив бути не просто відчутним, а величезним. Служити доказом, можливо, Господньої слави на землі.