Розділ «Лабіринт»

— Так, Еліс, звичайно. Ну, привіт, — сказав чоловік, запускаючи руку в густу шевелюру розтріпаного каштанового волосся. — Як дивовижно!

— Пробачте, але я...

— Уїльям Франклін, — промовив чоловік, простягаючи їй руку, — Уїл. Ми познайомилися в Лондоні 1994 чи 1995 року. Нас тоді було багато. Ви тоді зустрічалися з хлопцем... як же його звали... з Олівером. Правильно? Я приїздив у гості до свого кузена.

В Еліс залишилися нечіткі спогади про побачення з Олівером у його переповненій друзями квартирі. Еліс була певна, що запам’ятала американського хлопчика, гарненького, приємного на вигляд, хоча тоді вона була по вуха закохана і не помічала нікого, крім Олівера.

«Невже це той хлопець?» — подумала вона.

— У вас хороша пам’ять, — відповіла Еліс, — то було дуже давно.

— Ви не надто змінилися, — посміхнувся їй американець. — Ну, то як там Олівер?

В Еліс аж обличчя витягнулося.

— Ми більше не разом.

— Дуже погано, — промовив Уїл. На деяку мить затяглася пауза. Нарешті американець знайшовся.

— А хто це на фото?

Еліс поглянула вниз. Вона вже й забула, що тримала світлину в руці.

— Моя тітка. Я знайшла фото випадково серед тітчиних речей, і оскільки я вже тут, то вирішила розшукати місце, де його було зроблено. — Еліс посміхнулася. — Це виявилося важче, ніж можна собі уявити.

Уїл поглянув їй через плече.

— А цей чоловік?

— Просто друг. Письменник.

Знову запала тиша, неначе вони обоє хотіли продовжити розмову, але не знали, про щоб поговорити. Уїл знову поглянув на світлину.

— Вона гарна.

— Гарна? Як на мене, вона скоріше рішуча, хоча я не впевнена в цьому. Я ж ніколи не зустрічалася з нею.

— Справді? Тоді як до вас потрапило фото?