Розділ «Лабіринт»

— Бажано нікому не розповідати про нашу вранішню прогулянку, — швидко промовив Пелетьє.

— Навіть Гільємові?

— Не думаю, що твій чоловік зрадіє від того, що ти сама, без супроводу, ходила до річки, — сухо відповів батько. — Крім того, чутки поширюються так швидко. Тобі варто відпочити й викинути з голови весь цей неприємний випадок.

Алаїс зустрілася з невинним поглядом його очей.

— Звичайно. Як скажеш. Обіцяю тобі, Paire. Я не розмовлятиму про це ні з ким, опріч тебе.

Пелетьє завагався, запідозривши, що вона щось надумала, однак потім усміхнувся.

— Ти слухняна донечка, Алаїс. Я знаю, що можу тобі довіряти.

Розгнівавшись на саму себе, Алаїс зашарілася.

Розділ 4

Хлопчик із бурштиновими очима і темно-русим волоссям визирнув зі своєї зручної схованки на даху таверни, воліючи дізнатися, звідки доноситься шум.

Від Нарбонських воріт, не зважаючи ні на кого, хто траплявся на шляху, заюрмленими вулицями поселення мчав вершник-посланець. Чоловіки кричали, щоб він зліз із коня. Жінки висмикували дітей просто з-під копит. До коня кинулися декілька не прив’язаних собак, гавкаючи, вишкірюючись та хапаючи його за задні ноги. Але вершник не зважав. Кінь дуже спітнів. Навіть із такої відстані Саже (так звали хлопчину) міг розгледіти смуги білої піни на його загривку та навколо рота. Посланець різко повернув на міст, що вів до Шато Комталь.

Саже підвівся, бажаючи краще все роздивитися. Він намагався утримати рівновагу на краєчку нерівної черепиці й у цей час побачив, як між вежами з’явився начальник фортеці Пелетьє на своєму дужому гнідому коні в компанії Алаїс, що також була верхи. На думку хлопця, вона виглядала схвильованою, і він зацікавився, що сталося і куди вони так рано виїздили. Не схоже, щоб вони були на полюванні. Саже подобалась Алаїс. Коли вона навідувала його бабусю Есклармонд, то розмовляла з ним не так, як інші пані в маєтку, котрі вдавали, буцімто його не існує. Вони були надто заклопотані зіллями й ліками, які його бабуся, Menina[15] готувала для них — від лихоманки, пухлин, від безпліддя та для любощів.

Проте за всі роки обожнення Алаїс він ніколи не бачив її в такому стані, як тепер. Злізши до краю рудувато-коричневої черепиці, хлопець зістрибнув униз. Він приземлився з глухим звуком і ледве не впав на козу, прив’язану до скособоченого воза.

— Гей, ти! Дивись, що робиш, — гиркнула на нього якась жінка.

— Я навіть не доторкнувся до вашої кози, — прокричав він у відповідь, тікаючи від її віника.

Поселення виглядало, пахло й гомоніло яку звичайний ярмарковий день. Дерев’яні віконниці глухо вдарялися в камінні стіни, коли слуги відчиняли вікна, щоб провітрити кімнати, доки сонце не почало надто припікати. Бондарі споглядали, як їхні учні котили бочки бруківкою і, клацаючи, гупаючи та стикаючись, підганяли один одного, щоб дістатися до таверни раніше за своїх суперників. Вози незграбно котилися нерівною дорогою, їхні колеса рипіли та час від часу грузли, поки вони прямували до головної площі. Саже знав усі найкоротші шляхи у місті й проштовхувався поміж людськими руками та ногами, маневрував між козами й вівцями, а також віслюками, що везли товари й коші, між лінивими та повільними свинями, що прошкували вулицею. Дещо старший хлопчик із сердитим виразом обличчя вгамовував неслухняну зграю гусей, що ґелґотали, скубли одне одного та дзюбали за голі ніжки двох нещасних дівчаток, які стояли поблизу. Саже підморгнув їм та спробував розсмішити. Він став якраз позаду найлютішого гусака і почав розмахувати руками.

— Ну й що ти робиш? — закричав пастух. — Забирайся звідси!

Саже відстрибнув від роззявленого оранжевого дзьоба.

— Тобі слід пильнувати їх краще.

— Тільки малюки бояться гусей, — хлопець кепкував, підходячи до Саже. — Невже дитинка злякалась безневинних гусочок?