Розділ «Лабіринт»

— Покажи мені, — промовив він.

Не кажучи ні слова, вона повела батька вздовж берега, доки вони не дісталися того лиховісного місця. Спочатку Алаїс нічого не побачила і на якусь хвильку навіть подумала, чи це їй бува не наснилось. Але в очереті, трохи нижче за течією, пливло тіло.

— Он там, біля вигину, — вказала вона нарешті.

Замість послати Франсуа, батько, на її подив, зняв свого плаща та зайшов у річку.

— Залишайся тут, — кинув він їй через плече.

Алаїс сіла на березі, підперла підборіддя колінами, спостерігаючи, як її тато просувався до мілководдя, незважаючи на те, що вода лилася йому в чоботи. Діставшись тіла, він зупинився і витяг меч. Пелетьє вагався хвильку, ніби готуючись до найгіршого, потім кінчиком леза підняв із води ліву руку чоловіка. Покалічена рука, опухла та синя, певний час лежала непорушно, потім неначе жива зіслизнула із срібного леза до руків’я. Ще через мить вона впала у річку з глухим плюскотом.

Він вклав свого меча у піхви, обернувся і перекинув труп. Тіло різко загойдалось у воді, потім голова важко нахилилася, ніби намагаючись відділитися від шиї.

Алаїс швидко відвернулася. Вона не хотіла бачити відбиток смерті на обличчі невідомого чоловіка.

Настрій її батька геть зовсім змінився, коли вони поверталися до Каркассони. Очевидно йому полегшало, неначе тягар упав із плечей. Він обмінювався веселими репліками з Франсуа і, коли дочка зустрічалася з ним поглядом, він лагідно всміхався.

Попри втому та розчарування від того, що вона анічогісінько не розуміє, Алаїс була також сповнена відчуття, що все гаразд. Усе було як за старих часів, коли вони з батьком виїжджали покататися верхи й мали досить часу насолодитися товариством одне одного.

Коли вони повернули від ріки та попрямували назад до Шато, цікавість узяла гору і, зібравши всю свою мужність, Алаїс таки поставила батькові запитання, що вертілося в неї на язиці відтоді, як вони вирушили.

— Ви дізналися про все, що хотіли, Paire?

— Так.

Алаїс зачекала, однак невдовзі впевнилася, що має витягувати пояснення з нього по краплині.

— І це не той, хто вам потрібен?

Батько гостро поглянув на неї.

Алаїс наполягала:

— З мого пояснення ти вирішив, що знаєш цього чоловіка. Ось чому ти захотів побачити його тіло на власні очі. Хіба ж ні?

Із блиску в його очах Алаїс пересвідчилася, що має рацію.

— Я гадав, що можливо знаю його, — промовив він нарешті. — Ще відтоді, як я мешкав у Шартрі. Той чоловік був дорогий для мене.