Розділ «Лабіринт»

— Це не забере багато часу, пані.

— Я б хотіла побачити ваші ідентифікаційні картки.

Тоді чоловік поліз до внутрішньої нагрудної кишені й показав їй картку. Еліс не мала жодного уявлення, чи була та картка справжньою чи ні. Одначе пістолет у кобурі під піджаком виглядав досить реально. Її пульс почав шалено битися.

Вона вдала, ніби читає картку, а тим часом краєм ока розглядала цвинтар. Утім, поблизу нікого не було. Алеї й переходи видавалися зовсім порожніми.

— До чого це? — знову запитала Еліс, намагаючись говорити спокійно.

— Чи не могли б ви пройти з нами?

«Вони не можуть нічого заподіяти мені серед білого дня», — заспокоювала себе дівчина.

Нарешті Еліс зрозуміла, хоча й запізно, чому жінка, що вранці приходила до неї, була їй знайома. Вона скидалася на чоловіка, якого вона так несподівано і недовго бачила вчора у своїй кімнаті. Це той чоловік!

Знову-таки кутиком очей Еліс помітила збоку сходи, що вели до найновішої частини кладовища. За ними були ворота.

Раптом поліціянт поклав свою руку на її.

— Maintenant, Dr. Tanner...[147]

Еліс кинулася уперед, неначе спринтер, неабияк здивувавши поліціянтів. Вони зреагували повільно. Коли пролунав їхній крик, вона була уже за цвинтарною брамою, на Англійській дорозі.

Машина, що підіймалася вверх пагорбом, різко загальмувала. Проте Еліс не зупинилася. Вона перестрибнула через дерев’яну огорожу ферми й побігла виноградником, спотикаючись на перекопаній землі. Еліс відчувала, що чоловіки наздоганяють її, вони були в неї за спиною. Кров стукала у вухах, мускули її ніг були напружені, мов струни фортепіано, але Еліс без упину бігла далі.

У кінці поля був паркан із щільно переплетеного дроту, надто високий, щоб перестрибнути. Еліс запанікувала, але раптом збоку побачила діру. Впавши на землю, вона пролізла під загорожею на животі, відчуваючи, як гострі камінці впиваються в її долоні й коліна. Коли Еліс уже майже пролізла, розірвані дроти зачепилися за її жакет, тримаючи так само міцно, як павук тримає муху в своїх тенетах. Вона подалася вперед і з надлюдськими зусиллями вирвалася, залишивши на загорожі клапті блакитної джинсової тканини.

Еліс опинилася в городі, захаращеному рядами високих бамбукових підпор для баклажанів, кабачків та високорослих бобів. Низько опустивши голову, Еліс петляла між ділянками, направляючись до сховку в службових спорудах. Величезний мастиф на металевому ланцюгу, несамовито гавкаючи та клацаючи грізними щелепами, кинувся на Еліс, коли вона завернула за ріг. Дівчина ледве стримала зойк і відстрибнула.

Головний вхід до ферми сполучався одразу ж із головною пожвавленою вулицею на обніжжі пагорба. Діставшись тротуару, Еліс дозволила собі глянути через плече. За спиною не було анікогісінько. Чоловіки припинили її переслідувати.

Еліс поклала руки на коліна і зігнулася навпіл, важко дихаючи від напруги та водночас полегшення, чекаючи, поки перестануть тремтіти руки й ноги, хоча мозок уже почав працювати.

Ну й що ти збираєшся робити? Чоловіки повернуться до готелю і чекатимуть там. Тепер вона не може повернутися назад. Еліс поклала руку до кишені й з полегкістю відчула, що вона таки не загубила ключа, тікаючи з кладовища. Її рюкзак був запхнений під переднім сидінням авта.

«Ти маєш зателефонувати Нубелю», — сказала вона собі.

Еліс згадала, що папірець із номером телефона Нубеля лежить теж у рюкзаку, разом з іншими речами. Вона оглянула себе. Джинси були всі у багні й подерті на колінах. Вона мала тепер повернутися до авта і молитися, щоб переслідувачі не чатували на неї там.